Такі номери нашивали в'язням у радянських концтаборах. (Фото автора.)
Пострілом у голову отця доктора Гавриїла Костельника «знешкодили» у Львові, під вікнами його будинку. Це сталося через два з половиною роки після штучного «собору», на якому оголосили про скасування Української греко-католицької церкви і перехід священства й мирян «під крило» московського православ'я. Отець Гавриїл очолив тоді «ініціативну групу» псевдособору, отож «забагато знав». 21 вересня 1948 року, коли отець після вранішньої служби повертався з Преображенської церкви додому, його вбив найманець, якого відразу ж застрелив міліціонер у цивільному. На квартиру Костельника вмить прибули енкаведисти. Ключем, взятим із кишені мертвого господаря, вони відімкнули його сейф і забрали документи про Львівський собор. Через пресу людям «пояснили», що «ліквідатора УГКЦ», мовляв, убили бандерівці.
Невдовзі позбавили життя і, відповідно, змоги переповісти комусь правду, й інших двох «ініціаторів» псевдособору — отця доктора Михайла Мельника (отруєний у поїзді дорогою з Москви до Львова) і отця Антонія Пельвецького (раптово помер у своїй резиденції). Декого з причетних до цього «церковного акту» органи НКВС ув'язнили. Утім, незважаючи на криваві перестороги, реальні обставини і хід проведення Львівського псевдособору 1946 року не вдалося приховати так само, як Голодомору та нічних розстрілів із глушниками на східній Україні у 1930-х.
У 1933-му отець Гавриїл Костельник засудив Сталіна у західноукраїнській пресі. На той час він, доктор філософії, був одним із кращих викладачів Львівської богословської академії. Після «золотого вересня» радянські органи запропонували Костельнику очолити «акцію» від'єднання УГКЦ від Риму. Він не погодився. Карою стала смерть його молодшого сина — 18-річного Богдана, закатованого в застінках НКВС. У роки ІІ Світової війни, коли німецька адміністрація погодилася на створення української дивізії «Галичина», отець Гавриїл закликав: «У кого є сини, скеровуйте їх до дивізії. Цим ви допоможете не допустити сюди більшовиків». У 1946 році, очоливши організацію псевдособору, отець, судячи зі спогадів сучасників, вважав, що так врятує церкву від повного знищення.
Знищення ж очікувалося неминуче. Неконтрольований зв'язок із Небом муляв комуністам, а тут ще й зв'язок із Римом, із Заходом! Руйнувати церковне життя греко-католиків розпочали ще в 1939-му. Тоді очам «визволителів» відкрилася шокуюча картина: греко-католицьких парафій на Західній Україні виявилося більше, ніж православних у всьому СРСР. Поспіхом ліквідували Богословську академію, всі єпархіальні духовні семінарії, друкарні. «Всі розпорядження, які приходять від совєтської влади, спрямовані на те, щоб нас знищити. Всі монастирі розпущено. Скасовано всі церковні школи й сиротинці. Число арештів iз дня на день зростає. Ось так вони грають комедію «визволителів і спасителів», — писав тоді митрополит Андрей Шептицький. По війні розправу над церквою «обгрунтовували» «колабораціонізмом із німцями». Насправді ж треба було «очистити» радянську зону окупації Європи. Вірних і священство Української греко-католицької церкви переслідували не тільки в СРСР, а й на етнічних українських землях у Польщі, Чехо-Словаччині, Румунії, Угорщині. У кабінетах інтелектуалів держбезпеки вимальовувалися плани «злиття» греко-католиків із російським православ'ям. 15 березня 1945 року голова ради у справах Російської православної церкви полковник КДБ Г. Карпов передав на затвердження Сталіну, Молотову й Берії детально розроблену інструкцію з ліквідації УГКЦ.
У маси ж спрямували «стріли» чуток і страшилок. 8 квітня 1945 року в газеті «Вільна Україна» надрукували статтю Володимира Росовича (Ярослава Галана) «З хрестом чи ножем», у якій УГКЦ звинувачували у «співпраці з німцями». 11 квітня собор св. Юра у Львовi оточили війська НКВС, арештувавши все вище духовенство і главу Церкви — митрополита Йосифа Сліпого. У цей же час по різних парафіях арештували близько тисячі священиків, викладачів богословських академій і семінарій, ченців, які відмовилися змінити конфесію. Щоб «узаконити» злочин, вирішили скликати церковний Собор, де самі ж греко-католики оголосили б на весь світ про «саморозпуск». Зібрали «ініціативну групу» — поважних отців Гавриїла Костельника, Михайла Мельника та Антонія Пельвецького. У травні 1945-го в газетах надрукували відозву про «возз'єднання греко-католицької церкви з православною», причому священики-«ініціатори» самі ж звернулися до уряду УРСР із проханням затвердити склад групи для підготування Собору. Однак усі єпископи вже були в ув'язненні, а що ж це за Собор без єпископів? «Органи» знайшли вихід. 25 лютого 1946 року Київський митрополит Російської православної церкви Йоан висвятив о. Мельника та о. Пельвецького на єпископів РПЦ. Не врахували тільки одного: вони стали єпископами православними, а не греко-католицькими, отож, за законом, не могли ні скликати, ні очолювати Собор УГКЦ.
Псевдособор відбувся 8 — 10 березня 1946 року в соборі св. Юра. Час вибрали з цинічним розрахунком: першу неділю Великого посту, що має назву «торжества православ'я». На подію вдалося зібрати 216 священиків і 19 мирян. Це був найкоротший в історії церковний собор — він тривав усього шість годин, включно з молебнем і обідом. «Одноголосно» було прийнято рішення «скасувати Берестейську унію» і «підпорядкувати Українську греко-католицьку церкву Російській православній церкві». У зв'язку з цим вітальні телеграми надіслали Йосипу Сталіну й патріарху Алексію. За офіційною статистикою, тоді на російське православ'я перейшла третина греко-католицьких священиків. Майно церкви конфіскувала держава. 4099 iз 4488 церков віддали РПЦ. За Урал потяглися вервечки товарняків, вивозячи тих, хто не погоджувався з «рішенням Собору».
Церква, все ж, збереглася. Українські греко-католики змогли передати свою віру через три покоління. Кілька сотень священиків, які залишилися на волі, працюючи на різних роботах, таємно відправляли службу Божу, сповідали й причащали, хрестили дітей і вінчали молодят. Отців дуже оберігали. Є багато свідчень, як священики маскувалися, як тримали один з одним зв'язок, як люди давали іншим знати, що в село приїжджає священик.
Усе це тримали в таємниці, і ми, можливо, ніколи не дізналися б про методи виживання Церкви, про особливості виховання «радянських школярів» у підпільно-християнських родинах — якби не задум отця доктора Бориса Гудзяка створити осередок, де фахівці збирали б і науково опрацьовували документи та спогади очевидців, тобто живу історію. Наприкінці 1980-х років доктор Гудзяк вирішив опитати діячів церковного підпілля, які опинилися на Заході. А на початку 1990-х років, повернувшись в Україну, він створив у Львові Інститут історії Церкви, де було започатковано проект «Образ сили духу: жива історія підпільного життя УГКЦ 1946—1989 рр». Для цього склали дев'ять запитальників (у кожному з них по 150 питань) для різних груп — священиків та їхніх дітей і дружин, монахів, мирян. На сьогодні в архіві Інституту зібрано понад 1650 інтерв'ю із чотирьох областей України, а також із Казахстану, Росії, куди були переселені українці. Є інтерв'ю з греко-католиками, православними, римо-католиками. Окрім цього, в архіві Інституту накопичуються різні документи — зі спецсховищ Компартії, КДБ, комітетів у справах релігії, а також грамоти про рукоположення, ордери на арешт, тюремні вироки, ухвали про депортацію... Зібрано значний фотоархів і понад 200 експонатів для музею. «Інститут створив комп'ютерний архів, аналогів якому немає у Європі: кожен, хто має доступ до інтернету, може попрацювати з копіями документів та послухати живий голос людей, які діляться своїм досвідом підпільного життя», — розповідає секретар ІІЦ Оксана Москаль. Такі відомості потрібні не тільки богословам та історикам, а й соціологам, психологам, етнологам. Навіть філологам — адже в записах зберігаються особливості мови.
Аудіоархів Інституту найактивніше поповнюють студенти Українського католицького університету. «Студенти мають спеціальний курс «Історія підпільного життя Української греко-католицької церкви», їм доручають зустрітися з людьми, які потерпіли, і за певною методикою взяти в них інтерв'ю. Потім усі такі інтерв'ю каталогізують і поміщають на веб-сторінку», — розповідає проректор УКУ Тарас Добко. Четвертокурсники мають заняття з методології усної історії і на основі своїх записів пишуть невеличку наукову працю. Аналітичні дослідження за матеріалами архіву ІІЦ пишуть також знані науковці, богослови. Інститут співпрацює з різними організаціями, нещодавно брав участь у великому проекті, організованому Конференцією австрійських єпископів і центром у Будапешті. Тоді порівнювали розвиток релігійного життя в країнах Центральної та Східної Європи, що перебували під впливом комунізму. Було 15 тем iз різних аспектів життя, наприклад, «Жінки, миряни, молодь», «Духовенство і єпископи», «Народна релігійність». За цими темами простежували генезу розвитку Церкви до комуністичного режиму, під час і після нього. І визначали, наскільки спадщина підпілля впливає на сучасність, які проблеми вдалося подолати і які завдання ще стоять перед Церквою і суспільством.
«Напевне, найцікавіший експонат нашої виставки — це іконка, вишита на засланні червоними і золотавими нитками, взятими з... совєцького прапора. Є також вервечка, виготовлена цією ж жінкою в тюрмі — з черствого хліба, нанизаного на ниточку кісточкою з риби», — розповідає Оксана Москаль, показуючи раритети періоду підпілля в експозиції Інституту історії Церкви. За склом — рукописні молитовники, змайстровані в концтаборах хрестики, священичі ризи з традиційним українським орнаментом, вишиті жінками на засланні. Стихір, напевне, найменший у світі, виготовлений зі стрічки, яку зазвичай вплітають у коси дівчата. Цю необхідну для священика річ, за потребою, можна було легко сховати. Найменша у світі чаша, її верхня частина виготовлена з бойової гільзи, а нижня — з котушки для ниток.
В одній iз вітрин виставлені речі, які забирали під час обшуків, — ікони, Святе Письмо, історичні книги. Один iз найбiльш вражаючих експонатів — номер, вибитий на шматку полотна, який нашивали в'язням (і мирянам, і священикам, і єпископам) у радянському концтаборі —на грудях, на спині, на колінах і на шапці. Щоб при втечі їх відразу можна було впіймати. Місцевих мешканців «попереджували», що до них везуть особливо небезпечних злочинців. Коли люди розпитували, наскільки вони небезпечні, їм пропонували подивитися на цифри концтабiрного номера, мовляв, стількох убив арештований. Спочатку засланих закидали камінням. Згодом ситуація змінилася, стосунки місцевих жителів зі священиками стали тіснішими й теплішими. Багато священнослужителів не хотіли вертатися в Україну, бо розуміли, що в підпіллі їх переслідуватимуть, а далі, ніж вони є, їх уже не зашлють.
Частина експозиції розповідає про життя жінок на засланні — монахинь, мирянок, дружин і дочок священиків. «Відому монахиню Йосипу Вітер, яку допитували 40 разів, побили так, що на ній не було живого місця, — розповідає, показуючи фото, пані Оксана. — Вона у війну переховувала євреїв і була визнана Праведником світу. Iз заслання повернулася з настільки підірваним здоров'ям, що невдовзі померла». Обличчя віруючих жінок на табірних фотокартках — сяючі, спокійні. На засланні вони нишком виготовляли одна одній даруночки — листівки, сувеніри, вишиванки. Кілька стендів розкривають життя Церкви в підпіллі, на теренах України. Це документи підпільної семінарії, свідчення про навчання, свячення. На фото не видно облич, навіть якби ці світлини опинилися в руках «органів», то нікому не завдали б шкоди.
Окрема тема — вихід Церкви з підпілля наприкінці 1980-х років. Демонстрація УГКЦ у Москві, під час відзначення 1000-ліття Хрещення Русі. Тоді світ довідався про найбільшу у світі заборонену Церкву. Масові походи у Львові на початку 1990-х, аби домогтися легалізації і визнання... Для УГКЦ це вже — історія. Утім чекаємо, коли ж цей досвід Української церкви увіллється в соборну історію держави і стане доступним для студентів, школярів і всіх, хто прагне знань, — у популярних книгах, фільмах і радіопередачах. І, звісно ж, в експозиціях державних історичних та краєзнавчих музеїв України.
Головна мета, яку ставить Інститут історії Церкви, відроджуючи церковну історію як повноправну дисципліну, — це плекання майбутніх істориків Церкви, формування історичної школи, яка досліджувала б спадок усіх українських конфесій у контексті вселенського християнства.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
