Зліт і падіння «уранової столиці»

      За радянських часів я дуже любив їздити у відрядження до Жовтих Вод. Насамперед тому, що рівень життя тут здавався на порядок вищим навіть за мірками тоді досить впевненої у собі Дніпропетровщини. Відвідини першого-ліпшого жовтоводського магазину це засвідчували переконливо — асортимент пропонованого товару переважав за своїм розмаїттям навіть обласний центр. «У нашому місті — постачання безпосередньо московське», — у місцевих мешканців відразу знаходилося пояснення.

      Відтоді, начебто, й води спливло не настільки багато. Однак Жовті Води нині не впізнати. Зруйновані, недобудовані будівлі стали чи не найхарактернішою ознакою міста, яке колись процвітало.

      Статистичні дані навіюють суцільний сум. Коефіцієнт смертності у Жовтих Водах значно перевищує відповідний показник народжуваності у середньообласному вимірі. Від новоутворень тут люди помирають у 1,5 раза частіше, аніж будь-де на Дніпропетровщині.

      Рівень міграції місцевого населення теж вражає неабияк. Зокрема, у 2004 році він склав 5,2 особи на 10 тисяч мешканців — середньообласний показник це перевищило у 10,4 раза.

Воскресіння «Нової»

      Такі ж невеселі враження донедавна навіювали й статистичні дані щодо рівня безробіття. У тому ж 2004-му він складав 8 відсотків проти 3,6 загальноукраїнських. Інакше кажучи, на одне вакантне робоче місце у Жовтих Водах претендували відразу 55 чоловік. З урахуванням безробіття прихованого і взагалі велися розмови про те, що ця біда спіткала половину населення міста. Проте нині міський голова Володимир Гарячий від таких похмурих оцінок застеріг. Насамперед з огляду на єдину діючу в місті уранову шахту з назвою в унісон — «Нова». Недавня ситуація на підприємстві всерйоз погрожувала екологічною катастрофою, від якої і чорнобильська могла потьмяніти.

      У 1991 році видобуток уранової руди на шахті, структурному підрозділі Східного гірничо-збагачувального комбінату, припинили внаслідок причин, про які громадськості, певна річ, не повідомлялося. Отож мусили викручуватися за рахунок родовища залізорудного. Здавалося б, і на цьому конику можна було виїхати залюбки. Тільки розвідані запаси залізної руди, за оцінками фахівців, тут складають до 400 мільйонів тонн. Плюс так звані руди комплексні. Проте переможно плескати у долоні не довелося. Собівартість залізної руди виявилася непомірно високою. Що, зрештою, й призвело до економічної кризи. У 2001 році жовтоводські шахтарі застрайкували з вимогою не лише ліквідувати заборгованість з заробітної плати, а й забезпечити елементарні вимоги щодо охорони праці (йшлося про спецодяг, засоби індивідуального захисту, спецхарчування). Гірники стали до роботи через два місяці. Проте після тривалого простою шахта так і не змогла відновитися. З квітня 2002 року видобуток руди на «Новій» призупинився остаточно. 

      Але шахта не автомобіль... Одним натиском на гальма її не зупиниш. На «Новій» необхідно було вкладати кошти у водовідлив, купувати нові насоси. Інакше загрожувала аварійна ситуація. Проте запобігати їй ніхто не поспішав. І неприємності не забарилися. У січні 2003 року було затоплено 895-й горизонт та насосну станцію нижнього водовідливу, розташовану на ньому.

      Міжвідомча комісія Міністерства надзвичайних ситуацій начебто серйозно взялася рятувати шахту. Проте водна стихія продовжувала оволодівати нею все бiльше. Вищезгадуваний Володимир Гарячий навіть не соромився висловлювати припущення, що шахту топлять навмисне. Вчені тим часом взялися моделювати можливі наслідки затоплення «Нової». Заговорили про перспективу катастрофи. Що зовсім не змахувало на бурю у склянці води. Адже світова практика до того знала тільки один випадок аварійного затоплення уранової шахти — у 1977 році ця біда спіткала малозаселений район півночі Якутії. Отож стали прогнозуватися найстрахітливіші наслідки — аж до підвищення концентрації урану в підземних водах. Ніскільки не виключалося й повне затоплення шахти протягом 5—10 років.

      Стало швидко зрозумілим, що врятувати ситуацію зможе тільки ефективний інвестор. На щастя, він знайшовся в особі дочірнього підприємства контрольованого вітчизняною фінансово-промисловою групою «Фінанси і кредит» відкритого акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» компанії «Ферротранс», яка придбала у Фонду держмайна за 7,6 мільйона гривень 50,56 відсотка статутного фонду ТОВ «Схід — Руда».

      Цьому інвестору Володимир Гарячий, здалося, не нарадується. Звідси і його вищезгадані застереження від похмурих оцінок ситуації з безробіттям у місті. Адже кількість працюючих на «Новій» зросла від 60 чоловік у найскрутніші часи до 750 — нині. «Незабаром на шахті працевлаштують ще понад сотню чоловік додатково, — наголошує пан Гарячий. — Отож уже можна говорити про дефіцит робочих місць у Жовтих Водах». Не знаю, наскільки глибокий грунт має під собою такий оптимізм міського голови, але моє подальше заглиблення у насущні проблеми уранової «столиці» України на райдужний настрій ніскільки не налаштовувало.

Парадокс на парадоксі

      За свідченням генерального директора державного підприємства «Східний ГЗК» Петра Перькова, до речі, у минулому міського голови Жовтих Вод, з початку 2005 року на комбінаті намітилися позитивні зрушення — виконується виробничий план, умови зовнішньоекономічного характеру, відсутня заборгованість iз заробітної плати, з платежів до бюджету.

      Поряд із цим помітно поліпшилася ситуація і на світовому урановому ринку. Але, як не дивно, «Схід ГЗК» від того тільки додалося клопотів. «Інтереси бізнесу зайшли так далеко, що почали здійснюватися спроби прибрати менеджмент діючого підприємства, розставити своїх людей, а потім послідовно вирішувати питання його приватизації, — відверто заявив пан Перьков агентству «Інтерфакс-Україна». — Виникла парадоксальна ситуація: за умов усе зростаючої потреби світової ядерної енергетики в урані, величезними запасами якого ми володіємо і можемо їх відпрацьовувати з високим рівнем рентабельності, урановому комбінату не тільки не надають допомогу та підтримку, а й створюють перепони у роботі шляхом безперервних перевірок з однією метою — усунути керівництво».

      Петро Перьков на посаді все ж залишився. Тільки проблем не поменшало. І це при тому, що в Україні втілюється у життя Програма створення власного ядерно-паливного циклу. Однак із передбачених 1,7 мільярда гривень виділено лише 148 мільйонів грн.

      Окрім шахт, дві з яких розташовані на території Кіровоградської області, Східний комбінат має у своїй структурі також гідрометалургійний завод. У пошуках освоєння нових рентабельних видів продукції тут почали відпрацьовувати схему отримання на основі напівпромислової установки скандію, що на світовому ринку оцінюється досить високо. Однак мусили розчаруватися. Собівартість отриманої алюмінієво-скандієвої легатури виявилася непомірно високою і попиту вона не знайшла.

      Тепер чи не найбільші надії на комбінаті пов'язують із виробництвом сірчаної кислоти. З метою його розвитку підприємство отримало у «Промінвестбанку» довгостроковий кредит на суму 15 мільйонів гривень. Його умови не розголошуються. Проте мені на власні очі довелося пересвідчитися у тому, що виробництво працює, хоча недобудовані корпуси поруч із ним знову ж навіювали гнітючу картину. Як і міське звалище відходів, яке теж тут присусідилося. Щодо цього доводиться говорити і ще про одне сумне лідерство Жовтих Вод. За свідченням Володимира Гарячого, місто чи не єдине в області не має обладнаного полігону твердих відходів. Отож жовтоводці взялися за підготовку проекту такого вкрай потрібного об'єкта і... напоролися на чергові неприємності.

      Аудиторська перевірка контрольно-ревізійного управління у Дніпропетровській області засвідчила нецільове використання коштів у сумі 67,1 тисячі гривень. Виявилося, ці гроші були виділені Кабінетом Міністрів України за листом Дніпропетровської облдержадміністрації на протирадіаційні заходи. Полігон же твердих відходів належить до природоохоронних. Отож маємо ще один парадокс.

«Електрон» «загазував» і збанкрутів...

      Ще одне підприємство, яким жовтоводці за радянських часів неабияк пишалися, — завод «Електрон». Виготовленими тут приладами оснащували всі підводні атомні човни супердержави. Після чорнобильської аварії 1986 року «Електрон» заявив про себе ще одним видом продукції, яким обіцялося забезпечити мало не кожну «радянську людину», — індивідуальними дозиметрами радіаційного контролю. Задіяні на їх виробництві працівники, кажуть, мусили працювати у три зміни, настільки великою здавалася потреба у таких приладах. З невідомих причин сталося навпаки. У цьому кожен може пересвідчитися навіть на прикладі своїх близьких: чи багато з них індивідуальні дозиметри хоча б тримали у руках?

      Упродовж усіх років незалежності України електронівці наполегливо намагалися освоювати й інші види продукції, яка б могла їх вивести до економічного благополуччя. І релейну апаратуру, і водонагрівачі, і газове обладнання... До речі, з останнім теж пов'язували особливі надії. Що засвідчує й сама нинішня назва підприємства — відкрите акціонерне товариство «Електрон — газ». Однак багаторічне балансування на межі краху все ж не врятувало завод від банкрутства. І хоч процедурою санації нині нікого не здивуєш, тут доводиться говорити про ситуацію особливо небезпечну. Адже на «Електрон — газі» донедавна зберігалося близько тисячі джерел іонізуючого випромінювання. Мені їх довелося побачити на власні очі. Як дилетант, певна річ, нічого особливого не відзначив. А от двері, через які до джерел можна підступитися, мене вразили неабияк — усе ж вони важать понад 60... тонн. Навіть не віриться, що таку махіну зміг зрушити з місця самотужки.

      Як розповів головний інженер підприємства Валентин Дорофєєв, заплановані на 2005 рік заходи з вилучення джерел іонізуючого випромінювання на «Електрон — газі» та прийняття їх на збереження або захоронення на спеціалізованих підприємствах Українського державного об'єднання «Радон» так і не виконали. Навіть ті з джерел іонізуючого опромінення, які вже вилучено, дотепер залишаються у Жовтих Водих. Причина — у вищезгаданого «Радону» теж немає додаткових коштів, яких потребує зберігання такого добра. Конаючому «Електрон — газу» від того, звісно, не легше. За свідченням пана Дорофєєва, на утримання такого господарства потрібно понад мільйон гривень на рік, яких теж немає. Замкнене коло. Чи не так?

      Дослідницька група вищезгаданого контрольно-ревізійного управління у Дніпропетровській області дійшла висновку, що жоден з існуючих проектів програм знешкодження джерел, які зберігаються у ВАТ «Електрон — газ», не відповідає вимогам здійснення негайного фізичного захисту ядерних матеріалів; ні жовтоводці, ні «Радон» не мають умов для забезпечення довготермінового зберігання небезпечних речовин. Утім деякі фахівці не виключають можливості використання невилучених джерел для виробництва спеціальних приладів.

      Але не все у Жовтих Водах погано. У цьому довелося пересвідчитися не деінде, а на місцевому водоканалі. Тим відрадніше констатувати справді революційне зрушення на тлі тривожного 2002 року, коли місто сколихнула епідемія вірусної інфекції. Головною причиною фахівці тоді назвали неякісну питну воду. Тепер же у Жовтих Водах (місто у цьому стало другим в Україні після Іллічівська на Одещині) ввели у дію сучасну систему очищення води за допомогою діоксиду. За свідченням директора комунального підприємства «Жовтоводський водоканал» Надії Войскової, найголовніша перевага нового методу полягає саме в тому, що він дозволяє боротися з вірусами.         

      Сумнівів не викликає одне: Жовті Води в Україні є містом особливим. Здавалося б, і у вищих державних інституціях це усвідомили. Адже Кабінетом Міністрів була затверджена Програма радіаційного і соціального захисту населення Жовтих Вод на 2003—2012 роки, протягом яких місто має отримати 231 мільйон гривень. Однак і ці прожекти залишаються переважно на папері. За свідченням Володимира Гарячого, з обіцяних у 2005 році 40,1 мільйона гривень вони отримали тільки восьму частину, на 2006-й просили хоча б 25 млн., але знову дали лише 7... Отож жовтоводцям дотепер доводиться сподіватися насамперед на самих себе.