Завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації Львiвського нацiонального унiверситету ім. І. Франка Йосип Лось: Ми повинні зрівноважити західну цивілізацію українською культурою

06.01.2006
Завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації Львiвського нацiонального унiверситету ім. І. Франка Йосип Лось: Ми повинні зрівноважити західну цивілізацію українською культурою

      Пам'ятаю, на перших курсах факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, коли ми затримувалися у факультетській бібліотеці, з великої, 350-ї, аудиторії часто виходили старшокурсники. Виходили всім курсом. Ми дивувалися, тому що так пізно, та ще й навчаючись на п'ятому курсі, коли більшість уже працює, прийти на пару цілим потоком — небувала історія. Тільки потім, коли у нашому розкладі занять з'явився курс «Зарубіжна преса», і ми познайомилися з Йосипом Дмитровичем Лосем, то так само приходили у посутенілі аудиторії і старанно записували все, що казав викладач. Потім ці конспекти були на вагу золота. Ми безтурботно, по-студентському пародіювали жести та манеру розмови Йосипа Дмитровича, жартували з його відомої фрази «бачити великі істини» та говорили одне одному вислів Карлейля, яким незмінно закінчувалися всі лекції «Зарубіжної преси»: «Працюйте, як зорі, без метушні, але не знаючи спочинку». Але майже кожен після його лекцій виніс для себе щось особливе, добре і людяне.

      У Йосипа Дмитровича завжди напоготові багато цікавих, і, як виявилося, особисто мені навіть потрібних у майбутньому, сентенцій: вони сховані не тільки за його окулярами, а й у численних папках, вирізках, пожовклих та помережаних професорським розмашистим почерком листочках. І кожного разу, коли приїжджаю до Львова, обов'язково забіжу його провідати, і таких, як я — багато. Під час одних відвідин і народилася ця розмова.

 

      — Йосипе Дмитровичу, у журналістиці ви вже 50 років: 14 — у газетах, 35 — на факультеті журналістики, 11 років тому очолили тут кафедру зарубіжної преси та інформації. Зважаючи на ваш досвід, ви, мабуть, маєте власні рецепти успіху у журналістиці, можливо, поради чи формули.

      — Формула осягнення вершин журналістики, на мою думку, має бути такою: інформація — знання —розуміння — мотивація — дія.

      — Розшифруйте, будь ласка.

      — Інформація — це матеріалізм фактів, з цього все починається. В американській системі комунікації — це основне, i в цьому є певна рація, але нині спостерігається інфляція слова. З тієї зливи інформації навіть найінтелігентніша людина здатна осягнути дрібку. Тому завдання журналістики: йти далі, за інформацією має стояти знання. Наприклад, як розвивалася цивілізація, які ідеї керували світом, у чому полягає сенс життя... Але тільки інформації i тільки знання замало. Потрібне розуміння процесів, які відбуваються зараз у суспільстві. Свого часу американський телекоментатор Уолтер Кронкайт одним сюжетом на Сі-Бі-еС припинив війну у В'єтнамі. Він показав кадр, коли американці скидали бомби на міста i села цієї країни (до речі, тоді американці використовували i діоксин), а в джунглях босі й голі, в нижній білизні в'єтнамські хлопчики i дівчатка вчаться читати. Кронкайт каже: «Пане президенте, якщо ви дивитеся цю передачу, то, мабуть, розумієте, що цей народ, який уже тридцять років вчить грамоту в джунглях, ніколи не переможете». I Кронкайт мав таку популярність, що його навіть хотіли висунути президентом, він відмовився. А Вацлав Гавел... Перед чеською революцією була публіцистика «Хартії 77», де Гавел висловив ідеї, які на 30-40 років випереджали розвиток Чехії. I Джеймс Мейс, який став українцем, i який вперше поставив перед конгресом питання про визнання Голодомору 1932—1933 років як геноциду української нації.

      — Що там залишилося? Мотивація...

      — Вона повинна бути шляхетною. От ви, журналісти «України молодої», сідаєте всі за один стіл i думаєте не тільки, щоб прославити себе, чи як заробити гроші, а як покращити цей світ, як прояснити чи пояснити. I тому я б тут згадав слова нашого письменника Василя Барки, який говорив, що освіченість полягає не в університетському дипломі, а у вмінні...

      — ... бачити великі істини.

      — Так. Дуже багато матеріалів «УМ» допомагають «бачити». От скажімо, в одному з листопадових номерів стаття про Ніла Хасевича. Але поруч стоять матеріали, які не пасують такого рівня газеті. Або коли Джон Мільтон у 1644 році звернувся до Британського парламенту, виголосивши маніфест свободи преси: «В ім'я свободи рідного англійського народу...». Тобто мотивація була шляхетною.

      — ... i ще дія.

      — Дія повинна бути такою, щоб після перегляду сюжету чи прочитання статті люди замислилися i намагалися стати кращими. Якщо цього немає, то даремні всі наші журналістські зусилля.

      — Так от, хіба завданням ЗМІ не є в першу чергу інформувати? Як у рекламі одного журналу: «Висновки роби сам»...

      — Я легко спростовую суто інформаційний акцент преси. Якщо переглянути перші сторінки провідних газет світу, послухати ВВС чи подивитися найпопулярніші телеканали, то про кого ми отримуємо факти, щоб робити ті висновки? Про Америку, Ізраїль, про стихійні лиха, катастрофи... Ви бачите інформацію про майже півтора мільярда китайців, сімсот мільйонів африканців чи індійців?  Дуже рідко. Людей привчили, що аварії, стихійні лиха — це найголовніше. А інше немає сенсу.  Ми отримуємо ситуативну інформацію, а має бути так звана субстанційна інформація. І якщо журналістика не вчить, не ушляхетнює, значить вона є комунікативною сферою.

«Ми не повинні керуватися потребами людей, які ставлять на вартiсть, а не на інтереси»

      — Ви часто класифікуєте журналістів на дві групи «журналіст» — «працівник медіа». Який відсоток, на вашу думку, українських журналістів належить до кожної з них? Якщо не помиляюсь, то за цією теорією в Америці співвідношення становить 1 до 10.

      — Я думаю, в українській журналістиці така ж ситуація. От візьмiмо вашу газету, яку я щодня читаю — це, так би мовити, мій хліб. Частина матеріалів справді варта уваги і не має аналогів на вітчизняному ринку медіа, а є статті, наприклад остання сторінка, автори яких керуються принципом «попит породжує пропозицію».

      — Але ж деколи він i справді її породжує. Наприклад, виникає потреба фахових аналізів у будь-якій сфері, створюється тижневик з якісними матеріалами, але, скажімо, написаних українською мовою. Попит на сході країни вимагає, щоб інформація надавалася російською, тому вони видають газету двома мовами...

      — Ми не повинні керуватися потребами людей, які ставлять на вартiсть, а не на інтереси. Оця Шевченкова і Франкова «святая правда»! Можна давати розважальну інформацію, але коли пишуть про модельок, які тричі розлучалися, як вони влаштовують оргії... Це радше нещастя цих людей, але не це повинно бути цікавим читачеві. Давайте писати про молоду українську жінку, наша врода завжди славилася у світі — це всім відомо. Зробити романтичну світлину: чи природа, чи хлопець з дівчиною, чи на концерті — мільйон варіантів, які можуть ілюструвати людей високого гатунку...

      — А якщо ця українська дівчина буде тричі розлучена?

      — Я би не рекламував цього. Розумієте, йдеться не про красу личка, хоча це теж важливо, йдеться про внутрішнє світло. Оці конкурси краси — це приниження жінки, так робили ще у рабовласницькому суспільстві.

      — Щодня ви читаєте багато газет. Охарактеризуйте, будь ласка, сьогоднішній медіа-ринок України.

      — Видання, які я читаю регулярно, — різнопланові. «Україна молода» — раз, «Українське слово» — два, потім «День», «Дзеркало тижня», «Українська газета», «Столичные новости», «Газета 2000», «Киевский телеграф», а також закордонні — польські видання, чи, наприклад, ми передплачуємо московську «Литературную газету», журнал «Наш современник», також слухаю передачі «Радіо «Свобода», хороші програми, особливо зранку, робить Національне радіо — я прокидаюсь рано, коли ще всі сплять, і слухаю...

      — От чому б ці передачі не поставити  в прайм-тайм?

      — О! Хороше запитання! Значить, комусь вигіднi розповіді про село, про чудові українські пісні, історію запхати в ефір раненько, коли ще всі сплять, особливо молоді люди, а потім викидають в ефіри сміття. А чому? Бізнес. Духовну сферу не можна перетворювати на бізнес. От цей Кронкайт, якого ми вже згадували сьогодні, казав: «Пародією на журналістику є необхідність окуповуватися, неначе якесь вдале акціонерне інвестування, відтак прибуткове зло легко витісняє неприбуткове  чи навіть частково прибуткове добро». Це сказав американець! До речі, другий американець — Джозеф Пулітцер, іменем якого названа знаменита премія, фундатор бульварної жовтої преси, розбагатівши, сказав відому фразу, яку я часто наводжу студентам на лекціях: «Ніщо не врятує журналістику від підлабузницької корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності». Ось вам уся теорія і практика журналістики! І це кореспондує з українськими традиціями, ще Мономах у «Повчанні дітям» казав: «Не лютувати словом!». Я веду до того, що наша журналістика повинна бути не іронічною, а іренічною, повинен бути діалог, поважний, розмислюючий, і тоді істина шукається, бо свобода без істини — це шлях до егоїзму.

      — Ви працювали і в радянській журналістиці, ваші публіцистичні статті виходять зараз і в українських, і  в закордонних виданнях. Порівняйте, будь ласка, тодішню і теперішню журналістику.

      — Євген Сверстюк дуже добре сказав: «Цивілізація виросла — людина змаліла». І всі ми усвідомлюємо, що людство переживає моральну кризу. Журналістика, якщо відкинути ідеологію, вислуговування перед партійною номенклатурою, стоїть сьогодні нижче, ніж раніше. По-перше, журналісти мали глибші знання, як і взагалі освіта була кращою, як у середній, так і у вищій школі. Принаймні я закінчував школу і знав половину «Кобзаря» напам'ять. По-друге, грубо кажучи, той, хто не хотів займатися політичним кілерством, той чекав, знаходив собі нішу. Я, наприклад, працював завідувачем відділу промисловості. Але в радянській журналістиці були нариси, дослідницька журналістика, портрети, людину показували різнопланово. А хто тепер герой журналістики? Це або дівулі, або бізнесмени, які не мають ні християнського, ні національного, а де ті вчителі-подвижники? Де трударі? Де є студенти? Назвіть мені хоча б одну газету, яка б мала сторінку для студентів... А вони ж — передовий загін! Хто зробив Майдан? Студенти! А тепер — плітки, інсинуації, кілерство, релятивізм, свобода від... Хіба це журналістика?

«Нам нікуди не треба йти, ми вже є Європою»

      — Ваші колеги розповідали про так звані пророцтва, тобто ваші сентенції, які стосуються геополітики, медіа-сфери тощо, які повинні відбутися у недалекому майбутньому і невдовзі таки справджуються. Назвіть кілька з них.

      — У 1994 році у львівській газеті «За вільну Україну» вийшла серія моїх матеріалів під назвою «Держава-дублер». Суть така, що на початку 90-х нам просто підмінили назву держави з однієї на іншу, але суть не змінилася. Це та ж номенклатура, демагогія, новітні лже-демократи, а більшість людей живе у злиднях. Ми не спираємося на наші прекрасні традиції, на колосальний спадок у всіх сферах. Хто звертає увагу на високі інтелектуальні та моральні параметри?

      Наступне — це Америка. В такому вигляді ця країна не має майбутнього. Я про це кажу ще з 90-го року, коли туди потрапив уперше, з мене спочатку сміялися, але тепер уже починають виходити книги під назвами «Смерть Заходу», «Кінець Америки» й таке iнше. Сполучені Штати — експериментальна держава для людей, у яких «гешефт» і «мейк мані» на першому плані. Але не слід також забувати, що в США є чому повчитися, наприклад, у них чудова організація праці, законослухняність. У цій країні живе багато хороших людей, навіть мої родичі. А от Україна, на відміну від експериментальної Америки, — країна традиційна. І от на наших очах ці традиції починають проростати...

      — Швидше б уже вони проростали...

      — В соціальних аспектах немає автоматизму — це процес. А ми хочемо лягти спати і вранці прокинутися в супердержаві. Україна має певну місію, не в тому плані, що ми — кращі за інших, ні, ми не гірші, і не кращі. Але, і в цьому я глибоко переконаний, кожен народ повинен виконати на планеті свою місію, і саме зараз настав час для України. Ми повинні зрівноважити західну цивілізацію своєю культурою. Захід має досконалу цивілізацію, але загубив глибинну культуру, він орієнтується на економіку і політику — життя детерміновується вигодою.

      — Яким, на вашу думку, буде третє тисячоліття?

      — Духовним. Гендлярсько-комерційна цивілізація переходить у духовну. Це настільки ясно, як і те, що завтра сонце зійде. Вичерпалася цивілізація кількості і простору, на перший план повинна вийти духовна людина. Ми живемо в надзвичайно цікавий момент. Китайці казали: «Не дай, Боже, жити в період змін», а я думаю — навпаки, адже на наших очах відбувається зміна векторів розвитку. Жовта раса підіймається, іслам, і як вовтузиться Захід...

      Європа повинна усвідомити, що без України вона стоїть на одній нозі, ми є Європа. А оці терміни «йти до Європи» тощо — це анекдот. Як казав Іван Багряний: «Ця орієнтаційна сверблячка — глум над самим собою». Нам нікуди не треба йти, ми вже є Європою.

      — Знаєте, коли я переїжджаю Чоп чи Шегіні, то та Європа разюче не схожа на нашу...

      — Ви бачите автостради і яскраві вітрини. Але у Західній Європі теж є інший бік медалі, хай навіть не такий яскраво виражений, як у нас, але ж це — в майбутньому. Я був у 23 країнах. От востаннє, скажімо, у Відні, де за вокзалом є район бомжів, п'яних, жебраків. Більшість людей купує ненатуральні продукти, тому що вони значно дешевші, ніж екологічно чисті в спеціалізованих магазинах. Українські продукти не тільки коштують дешевше, вони ще й пахнуть і смакують по-справжньому — в Європі цього вже давно немає!

  • Державі потрібна медійна зброя

    Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>

  • Як не зробити з суспільного мовлення кінобудку?

    Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>

  • Микола Томенко: Політичні ток–шоу — маніпулятивні передвиборчі проекти

    Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>

  • Наталія Лигачова: Ситуація з журналістикою гірша, ніж була при Кучмі

    Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>

  • Юрій Стець: Мій фінансовий стан дозволяє співпрацювати з телеканалом без винагород

    Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>

  • Мовне питання — не просто мовне...

    Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>