Підсумки України: прощаючись із 2005-м

29.12.2005
Підсумки України: прощаючись із 2005-м

Україна підбиває підсумки й готується до свята. (Фото УНІАН.)

Церемонія року

      Ми з такими труднощами наближали цей день і так добре його провели... 23 січня Віктор Ющенко склав присягу Президента України. Третій глава нової держави офіційно «заступив на вахту» у Верховній Раді, поцілувавши й перехрестивши і Пересопницьке Євангеліє, і Конституцію. На відміну від інавгурації попереднього Президента, цього разу на свято до Києва з'їхалися десятки високопосадових представників інших країн включно з держсекретарем США Коліном Пауеллом. Були й два Леоніди — Кучма і Кравчук. А на Майдані, в центрі столиці, його чекав народ. Понад півмільйона співгромадян, як у кращі дні недавньої Помаранчевої революції, вітали свого обранця. «Наш вибір породив високі сподівання. Вони справедливі. Вони абсолютно реальні. Для успіху в нас є все... Ми починаємо нову сторінку української історії. Вона буде прекрасною!» — заявив третій Президент. Він випустив у небо білого голуба з помаранчевою стрічкою, у високості десятки білих голубів загубилися поміж тисяч помаранчевих кульок. Це був початок. Для держбюджету ця церемонія коштувала 4,3 млн. гривень.

 

Розкол року

      Про це говорили ще до революції: надто різні вони, щоб довго бути однією командою й працювати задля спільної мети. Виважений чоловік і полум'яна жінка, Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко. Всупереч прогнозам та побажанням уже зовсім не всемогутнього Кремля, він таки призначив її Прем'єр-міністром. Причому оголосив про подання, щойно зійшовши з трапа літака під час першого візиту в Москву, наприкінці січня. Багато хто вважав, що змичка «двох Ю», які хоч і суперечать один одному, але й доповнюють один одного, існуватиме довго. Але вже на початку вересня, 8-го числа, Президент Ющенко оголосив про відставку свого першого уряду й подання кандидатури Юрія Єханурова на главу Кабміну.

      Формальним приводом для великого розриву стала не одна з численних «товарних» криз, які подолала Україна за дев'ять місяців, а граничне загострення стосунків у «помаранчевій» команді. Група Тимошенко вже віддавна «воювала» з групою секретаря Радбезу Порошенка, держсекретар Зінченко публічно оголосив про корупцію у президентському оточенні, а варіант розв'язання конфлікту шляхом звільнення кількох чільних посадовців із кожної сторони Юлія Володимирівна не прийняла. Так почалася нова опозиційна історія Блоку Тимошенко. Хоча формально Ю.Т. заявила, що рухатиметься на парламентські вибори «паралельним курсом» із «Нашою Україною» Ющенка, цей процес поки більше нагадує лобову атаку...

 

Порятунок року

      Iсторія, яка сталася в березні цього року в глухому селі на Харківщині, була унікальною з багатьох причин. Далеко не кожна п'ятирічна дитина ризикуватиме власним життям, вихоплюючи сестру із палаючого будинку, — так, як це зробила Настя Овчар. Але дівчинка-дошкільня стала справжньою героїнею, і її від смертельних травм та опіків рятувала вся країна. Навіть кілька країн.

      Настя терпляче чекала, поки з неї знімуть мертві тканини, пересадять нову шкіру і нарешті відпустять додому. Перебазована літаком до США, вона дивувала бостонських медиків своєю допитливістю — настільки, що вони порадили батькам швидше віддати малу до школи. Незвичайна пацієнтка повернулася на Батьківщину, оселилася в Києві й пішла до столичної школи вже у вересні: для неї влаштували навіть окреме свято першого дзвоника. Її ім'я на слуху, і чимало батьків нагадують про Настусин подвиг, навчаючи старших дітей опікуватись меншими братами чи сестрами. До того ж є в цьому одужанні щось символічне. Настя ж бо відроджується разом з Україною.

 

«Бренд» року

      Геть скромність: «бренд» «Баба Параска», який у 2005 році став невід'ємною частиною українського політичного життя та політичного стилю, вигадав та запустив у ЗМІ журналіст «УМ» Дмитро Лиховій. Сталося це на День незалежності, у якому Параска Василівна брала участь на рівні з першими особами держави, отримавши запрошення на VIP-бенкет у дворі Софіївського собору. Перед цим її — просту мешканку села Дорогичівка Заліщицького району Тернопільської області, яка була в перших рядах демонстрантів упродовж усієї Помаранчевої революції, — у Маріїнському палаці нагородили орденом княгині Ольги III ступеня.

      «Бабою Параскою» пані Королюк ми вперше назвали у статті «Чому я не хочу бути заслуженим», що вийшла в «УМ» та «Українській правді». 67-річна активістка з Дорогичівки стала однією з восьми сотень «достойників» і «достойниць», котрі отримали ордени, звання й медалі з нагоди річниці незалежності. Але в загальній масі баба Параска не розчинилася, а стала таким собі несамовитим талісманом «помаранчевої» України. Вона і Вітю з Юлею мирити приїжджала, і на весілля дочки Тимошенко була запрошена, і взагалі стала героїнею численних теле- і газетних репортажів. Шкода, що деякі ЗМІ експлуатують цю щиру жінку з не надто благородною метою...

 

Шантаж року

      Газовий кран у руках шантажистів у перший день Нового року — останній аргумент колишньої всемогутньої Москви. Цінова атака вартістю в мільярди доларів, яку цієї зими переживає Україна, з одного боку обіцяє шалені прибутки для російського «Газпрому», з іншого — колапсоїдний стан для нашої економіки. Ціла країна стала заручницею домовленостей двох компаній — випадок нечуваний у міжнародній практиці. Ефект «блакитного струмка», який всихає, створює чудове тло для політичних заяв учасників виборчих перегонів. Аналітики свідчать, що, говорячи про підвищення ціни на тисячу кубів газу із законтрактованих $50 до «ринкових» $230, режим Путіна має на меті насамперед поновлення контролю над Україною. Контролю, втраченого з приходом до влади в Києві «помаранчевого» Ющенка, апологета ЄС і НАТО. І чиєю перемогою закінчиться ця «Тузла-2», ще не відомо...

 

Катастрофа року

      Катастрофа, яка в одну мить забрала життя найбільшої кількості наших співвітчизників, сталася 2 червня у Саратському районі Одещини. На залізничному переїзді пасажирський автобус зіткнувся з вантажним потягом, внаслідок чого локомотив та 39 вагонів з вугіллям ще метрів 500 волочили ЛАЗ із людьми по колії. Внаслідок аварії загинуло 14 осіб, з них двоє дітей — семи та двох років. Ще восьмеро людей були травмовані.

      Як з'ясувала слідча комісія, автобус виїхав на переїзд, проігнорувавши вимоги дорожніх знаків, сигнал заборони світлофора та звукову сигналізацію. Окрім того, зупинився в забороненому місці, щоб підібрати пасажира. Водія, якого визнали винним у ДТП з такими страшними наслідками, у вересні засудили до семи років позбавлення волі.

 

Зараза року

      Пташиний грип. Важко заперечити, що саме вірус грипу H5N1, який донедавна приносив лихо лише качкам-гусочкам, а в останні роки навчився позбавляти життя й «гомо сапієнс», протягом 2005 року нагнав страху на мешканців планети більше, ніж усі туберкульози та ВІЛ-інфекції разом узяті. Страх змушує українців спалювати качок і курей у Криму, відстрілювати чайок та відмовлятися від курячих стегенець, змітати з аптечних полиць різноманітні антивірусні препарати та слухняно робити щеплення від звичайного грипу. І річ навіть не у кількості жертв цієї загадкової болячки (на сьогоднішній день «куряча смерть» спіткала всього близько семи десятків людей), а в прогнозах, які роблять епідеміологи багатьох країн світу стосовно мутації та подальшого поширення вірусу. Мовляв, не за горами той апокаліптичний день, коли підступний H5N1 зміниться настільки, що навчиться вільно передаватись від людини до людини і спричинить жахливу пандемію, якої ще не бачив світ. Коли це станеться і чи станеться взагалі, наразі не знає ніхто, але в будь-якому разі ми запам'ятаємо 2005-й як рік шалених втрат для українського птахівництва.

 

Спортивний успіх року

      Коли Олег Блохін ставав до керма футбольної збірної України, мало хто серйозно ставився до його обіцянки вивести свою команду на чемпіонат світу в Німеччині з першого місця у відбірковій групі. Але Блохін та його хлопці змогли, подолавши свою «групу смерті» і здійснивши справжній спортивний подвиг. Причому синьо-жовті забезпечили собі чільний рядок турнірної таблиці ще за три тури до закінчення кваліфікаційних змагань! Багато хто каже — це шалений фарт. Але, кажуть у спорті, щастить сильнішим. Тим паче, коли фортить у десяти матчах поспіль — це вже системне явище. Тож тепер, у червні 2006-го, ми очікуватимемо від наших хлопців нових див — на першому для збірної України фіналі світового чемпіонату. На Берлін!

 

Покупка року

      Цей завод уже давно перестав бути просто підприємством. «Криворіжсталь» стала символом, прапором, що стирчав із барикади між «старою» та «новою» Україною. Ходять легенди, що саме після того, як «кучмівська» держава за смішну ціну продала криворізького гіганта тодішньому президентському зятеві Віктору Пінчуку на пару з «донецьким господарем» Рінатом Ахметовим, опозиційний лідер Віктор Ющенко на мітингу в Кривому Розі вперше виголосив гасло «Бандитам — тюрми!». Так це було чи ні, але відтоді без згадки про «крадіжку» «Криворіжсталі» не обходився жоден виступ майбутнього Президента: спершу — під час передвиборчої кампанії, згодом — на Майдані під час Помаранчевої революції. За вкрадене в народу олігархи відповідатимуть перед законом, а держава отримає належні їй гроші — або ті ж самі «бандити» й доплатять, або «Криворіжсталь» продадуть комусь іншому, казав Ющенко. Бандити, щоправда, й досі не в тюрмах, натомість багато хто з них незабаром має всі шанси опинитися у Верховній Раді. Зате «Криворіжсталь», як і було обіцяно, повернулася до народу у вигляді космічної, досі просто нереальної для українського приватизаційного процесу суми 24 мільярди 200 мільйонів гривень.

      Саме стільки пiд час теж безпрецедентно прозорого аукціону, за ходом якого 24 жовтня кожен охочий міг спостерігати в прямому телеефірі, заплатив за повернуте перед тим у держвласність підприємство переможець торгів. Новим власником одного з найбільших сталеливарних підприємств світу стала компанія британського індуса Лакшмі Міттала Mittal Steel Germany GmbH. Після повторної приватизації «Криворіжсталі» Фонд держмайна повернув її попереднім власникам, консорціуму «Інвестиційно-металургійний союз», сплачені ним за підприємство у 2004 році 4 мільярди 260 мільйонів гривень.

 

КіноКАДР року

      До 21 травня 32-річний Ігор Стрембіцький був просто дивакуватим п'ятикурсником Київського інституту театру і кіно імені Карпенка-Карого, який понад усе любить фотографувати й читати, а після — національним героєм. Десятьма хвилинами, які схвилювали світ, стала дипломна короткометражка «Подорожні», знята в Будинку ветеранів сцени в Пущі-Водиці і психоневрологічному інтернаті. Без сюжету, на асоціаціях, емоціях, органіці героїв.

      «Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю в номінації «Короткометражні фільми» (в реалі, за словами Ігоря, це сувій із золотим тисненням логотипу фестивалю і прізвищами) буквально звалилася на голову Україні. Адже ніхто режисера та його дружину-сценаристку не уповноважував на державному рівні, ніхто прапорами в аеропорту не розмахував, бульбашки в пресі не надували, Мінкульт — той узагалі не зрозумів, що дати гроші на поїздку в Канн — це справа честі. Хто ж знав, що вони виграють...

      Але найцікавіше було потім: 25 травня Ігор повіз своє кіно в рідне село Парище Надвірнянського району Івано-Франківської області — показати землякам. А пізніше привселюдно, у Будинку кіно, відмовився отримати диплом «на шару», «по каннському рахунку». Мовляв, я закінчував інститут Карпенка-Карого, а не Будинок кіно, от і захищатимусь у свого керівника Сергія Буковського. Браво, бо кіно — це всього-на-всього целулоїдна плівка, а особистість того, хто його знімає, має залишатися «не пробитою» мідними трубами, оваціями і брязкальцями нагород. Тим паче, якби не послала Наталка Конончук фільм у Канни бандероллю з «Головпошти», може, і не було б ніякого «до» і «після». Адже на кінофестивалі «Молодість» у Києві «Подорожні» призу в жодній номінації не отримали.

 

Музична подія року

      Нею, безперечно, став пісенний конкурс «Євробачення-2005». Україна проводила його вперше. Причому, щоб перемогти й привезти головне музичне змагання Європи до себе додому, нашим співакам вистачило лише двох сезонів участі у «Євробаченні» (деякі країни-учасниці до першого місця йшли десятки років).

      Готувалися до ювілейного, 50-го, конкурсу довго й дорого. Хоча для самої Європи це шоу вже стало доволі банальним, українці зусиллями нового уряду виводили підготовку до «Євробачення» з організаційної та фінансової кризи, дискутували, відстоюючи свого кандидата, надсилаючи в заповітну хвилину СМС на його користь... Зрештою, таки провели. Наприкінці дійства на сцену вийшов навіть Президент, що для багатьох іноземців взагалі стало одкровенням. Головний трофей Віктор Ющенко вручив Гелені Папарізу з Греції.

      Незважаючи на численні нарікання протягом лютого—квітня усіх, кому нарікати було не ліньки (мовляв, гурт «Гринджоли» — то політична кон'юнктура; в Києві немає готелів для гостей та учасників, а ті, що є, дорогі; Палац спорту — невдале місце тощо), цей конкурс ми стійко витримали. Про хорошу організацію говорили іноземні гості, журналісти та самі учасники, особливо активно згадуючи небувалих розмірів сцену.

      Остаточну суму, яку виділили на проведення «Євробачення» в Києві, назвати важко, адже, по-перше, вона весь час змінювалася, а по-друге, частина коштів залишилася невитраченою (за словами нинішнього президента НТКУ Віталія Докаленка, ці гроші Національна телекомпанія використає для представлення України в Афінах у 2006 році та, можливо, у підготовці до дитячого «Євробачення»).

      Для «УМ» «Євробачення-2005» стало по-своєму особливим: кореспондентка газети Дарина Горова за підсумками міжнародного журналістського конкурсу «Золота папороть», який проводила компанія Nemiroff, стала найкращим музичним оглядачем і отримала цінний приз — ноутбук — та пам'ятний диплом.

 

Втікачі року

      Їх не наздогнали. Численні можновладці колишньої влади, одіозні фігури часів кучмізму, які відчували, що за влади нової можуть розплатитися за свої афери власною свободою, кинулися з України навтьоки. Так званими «політемігрантами» стали й екс-керівник Державного управління справами Ігор Бакай, і колишній міністр внутрішніх справ Микола Білоконь, і відставлений мер Одеси Руслан Боделан, і колиші «губернатори» Сумщини й Київщини Володимир Щербань та Анатолій Засуха, і екс-заступник голови СБУ Володимир Сацюк. Список можна продовжувати.

      «Політичні» втікачі 2005 року проходять винятково за економічними кримінальними справами: корупція, розкрадання державних коштів, зловживання службовим становищем, незаконна приватизація... Реальна можливість притягнути їх до відповідальності з'явилася лише після перемоги Помаранчевої революції. Щоправда, мусимо констатувати: станом на початок 2006-го жодного з цих «блудних синів» правоохоронцям так i не вдалося повернути до України-неньки. Нова влада не провела жодного «гучного» суду над тими, хто розкрадав країну. Залишається питання, з яких причин — через м'якотілість, неспритність, саботаж у прокуратурі? І чому багатьом дозволили сховатися від правосуддя в передвиборчих списках опозиційних партій та блоків?..

      Але показово, що під бій кремлівських курантів питиме коньяк i Бакай, який купив собі російське громадянство «видатними внесками у розвиток культури РФ», i Боделан, один із керівників морського порту Санкт-Петербурга, i Засуха без дружини, i Білоконь, якому так i не вдалося попиячити три дні після перемоги Януковича. Складніше святкувати панові Щербаню, нелегальному емігранту, котрий зараз перебуває у пошкодженій ураганом «Вільма» в'язниці у США. Ми ж від імені всього народу побажаємо утікачам швидкого повернення на Батьківщину. І сподіваємось, що вже наступний, 2007-й, рік вони зустрічатимуть за українським часом i на українських нарах.

 

Вiйна року

      Два роки i чотири місяці тривала українська миротворча місія в Іраку. Сімнадцять загиблих, один померлий i 42 поранені — такою виявилася ціна, заплачена Україною Кучми за вгамування «кольчужного скандалу». Тему Іраку болісно сприймало українське суспільство, неоднозначно — вітчизняний політикум. Саме тому Віктор Ющенко ще як кандидат у президенти пообіцяв вивести війська з Іраку, повернути бійців до рідних осель. І новий глава держави виконав обіцянку: ще навесні, на першому етапі скорочення іракського контингенту, в Україну повернулися 137 миротворців, на другому — 530, на початку грудня — ще 110 бійців. Учора останні миротворці зійшли на українську землю з трапа літака у «Борисполі». Загалом наприкінці року, з 20 по 29 грудня, в Україну повернулися 720 бійців.  

      Підвищуючи своє міжнародне реноме на чужій війні, Україна так і не уклала жодного суттєвого економічного контракту на відбудову та розвиток демократизованого Іраку. А серед позитивів нашої присутності в Межиріччі — безцінний бойовий досвід, якого не здобудеш на «гражданці» (хоча, зауважмо, чимало бійців після повернення з «гарячої точки» залишають військову службу).

      Наразі Україна відрядила до Іраку 50 військових радників, котрі перебуватимуть там протягом першого півріччя 2006 року.

 

Весілля року

      Попри те, що цей рік не був багатим на гучні весілля, шлюб Шона Карра та Євгенії Тимошенко компенсував «недостачу», викликавши чималий резонанс у ЗМІ й екзотичним вибором Жені, і зірковістю тещі Шона. Другого жовтня біля Видубицького монастиря (хрещений у англіканській вірі Шон та православна Євгенія вінчалися тут у храмі Преображення Господнього) численні прихильники Тимошенко-матері вигукували «Ю-ля!», вперше після тривалої перерви на людях з'явився і Олександр Тимошенко. Весілля гуляло аж два дні, включно з «поправинами» на теплоході.

      25-річна студентка Лондонської школи економіки та 36-річний розлучений (після першого шлюбу в Шона є донька Шарлотта) рок-музикант, вокаліст гурту «Крикуни долини Смерті», познайомилися на відпочинку в Єгипті, а згодом зустрілися в Англії. Флірт біля стійки єгипетського бару для Жені закінчився зміною прізвища — тепер вона місіс Карр, а для Шона — переїздом в Україну, де він відродив свій рок-гурт, запросивши до співпраці українських музикантів та випустивши дебютну платівку «Просто крейзі». Новий рік вони святкуватимуть у родинному колі разом із тещею екс-Прем'єром.

  • Янголи, що просяться до рук

    Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>

  • Неси мене, мій коню!

    «УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>

  • Анімація, монстри та віртуальний світ

    Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>

  • В Індію чи на гравюру?

    Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>

  • Чудотворець під козацькою охороною

    На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>

  • Парадний розрахунок

    Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>