Маленький скарб у картонній коробці...

28.12.2005
Маленький скарб у картонній коробці...

Початок життя.

      ...У двері несміливо постукали, і до кабінету зайшла молода жінка:

      — Добрий вечір! Я до Іванки. Можна?

      — Так, але треба лікаря спитати. Маску маєте?

      — Звичайно. Не приходила кілька тижнів, бо свої дітлахи хворіли. Боялася Іванку заразити, — ніби виправдовувалася вона.

      Ще хвилин 10-15 тому ми із заступником головного лікаря Луцького будинку дитини Валентиною Ляхович якраз згадували про цю жінку, яка приходить до їхньої Іванки — єдиної вихованки цього сиротинця, у якої, на жаль, підтвердився діагноз СНІД. Навіть працівники дитбудинку не приховують свого подивування цим візитам...

 

«Моє серце розлетілося б на друзки. Так воно боліло...»

      Несподівано випала нагода розпитати про це у самої Наташі — так звати жінку. Їй 35 років і Бог подарував Наталі двох чарівних донечок: Юлі вже 15, а найменшенькій Даші виповнилося нещодавно два рочки. Саме з нею після пологового будинку потрапила вона в обласну дитячу лікарню, коли туди привезли знайдену на смітнику на вулиці Ярощука в Луцьку новонароджену дівчинку.

      — Нас прийшла провідати старша донька, і вона запитала: «Мамо, чого ця дитинка так плаче?». А знайдена дівчинка і справді плакала у сусідній палаті, не перестаючи. Ми з Юлькою зайшли і побачили її в тому кювезику... Спочатку Юля моя трималася, а другого дня плакала вже сама, так їй було шкода цю дитинку. Але ми виписалися, дівчинка ще залишалася в лікарні, й за своїми клопотами якось ніби все призабулося. Потім сталося те, що мало, напевне, статися. Я саме обідала, коли раптом згадала чомусь про цю дівчинку і почула голос. Повірте, так міг говорити лише Бог... Я покинула їсти, шматок до горла вже не ліз. Побігла негайно дзвонити в Будинок дитини, чи є ще там та дитина. Дякувати, вона була тут. З того часу я почала приходити до неї. Ну що я можу дати їй? Трохи тепла, любові, якогось гостинця. Іванка дуже любить ходити, тримаючись за мою руку. Стала посміхатися до мене.

      — А це правда, що ви готові оформити навіть опіку над нею і забрати до себе?

      — Якби було куди, я б її взяла. Де двоє, там і троє росло б. Але ми четверо живемо ось у такій кімнаті в гуртожитку, а їй потрібна хоча б окрема кімнатка. Іванка на мою Дашку навіть схожа. А старша все намовляє мене Іванку забрати. І чоловік теж не проти. Все впирається у житло. На свою квартиру із наших зарплат ніколи не заробимо.

      — І вас не лякає те, що дівчинка хвора на СНІД? Адже ви наражаєте на небезпеку власних дітей...

      — Буде те, що має бути. На все воля Божа. Була воля, щоб знайшли її на смітнику і врятували. Ми з чоловіком прийшли до Бога і геть по-іншому почали цей світ сприймати. Я росла у звичайній сім'ї, хоч любов'ю обділена не була, але тато пив, мама, як і всі сільські жінки, мордувалася на тій роботі. Жили як усі, а до Бога по-справжньому так і не прийшли. Ми з чоловіком нещодавно висвятились і в сім'ї — спокій, ні матюків, ні сварок, а в гуртожитку на всяке надивишся. І ось після того я відчула, що не можу обділити ту знайдену дівчинку своєю любов'ю. Повірте, коли я зайшла і побачила її, моє серце, якби не було тіла, розірвалося б і розлетілося на друзки. Так воно заболіло...

      От і подумати: чому в однієї геть чужої жінки серце ладне розірватися від співчуття до чужого дитяти, а в рідної істоти, яка виносила цю дитину в своїй утробі, воно навіть не тенькне? Нібито з іншого матеріалу зроблене. Серце Іванчиної мами, яка поклала новонароджену ще живу доньку у чорну картонну коробку з-під взуття і викинула на смітник, від болю вже ніколи, напевне, не розірветься. Хочеться вірити, що в дівчинки все буде добре. Принаймні знайшлися люди, які її люблять. Якби не клята наша бідність, якби нормальні сім'ї не билися б, як риба об лід від безнадії, намагаючись прогодувати дітей, збудувати чи купити якесь житло — Іванка вже жила б у сім'ї. Можливо, колись і наша держава зможе бiльш пiдтримати такi сім'ї, які хочуть обігріти своєю любов'ю дитинку-сироту.

      До речі, сьогодні на Волині діє чотири дитячі будинки сімейного типу, а ще сім —прийомних сімей. До кінця року після «прочухана» Президента влада обіцяє створити ще два сімейні будинки.

Дитину — на смітник, а сама — по гроші

      Ще в кількох вихованців Луцького будинку дитини, яких матусі або біологічні мами, як їх справедливіше назвати, теж викинули після народження як непотріб, доля склалася щасливіше, ніж в Іванки. У сиротинці вони жили зовсім недовго, бо відразу знайшлися усиновлювачі. Здорових діток українські кандидати у мами і тата забирають без проблем. У Луцьку в черзі на таке маля чекає в середньому 10—15 наших родин. Хлопчика, якого діти знайшли не так давно в пакеті на території дитячого садочка, вже всиновили. Кажуть, дитя було таке гарне, що працівники дитбудинку бігали на нього дивитися, як на ляльку. Знайшлися мами й тата і для інших луцьких «знайд». До речі, правоохоронцям вдалося-таки віднайти одну маму-зозулю, яка залишила новонародженого сина у бур'янах. Про цю 28-річну жінку, яка вирішила народити, щоб отримати обіцяних державою вісім тисяч гривень, не так давно повідомляли у кримінальній хроніці. Цинізм і розрахунок з яким уже зріла жінка, а не малолітня дівчинка, йшла на цей усвідомлений злочин, і справді вражає. Вона наперед знала, що позбавиться дитини, і не знайшла нічого іншого, як прямісінько з пологового будинку відвезти маля за місто і залишити помирати на пустирі. Дякувати, хоч не задушила. Після цього мала йти оформляти документи на отримання омріяних грошей, але не встигла — міліція вийшла на її слід. За щасливим збігом обставин, дитя на пустирі зовсім випадково знайшли люди. Як правило, матері-зозулі свої нелюдські вчинки пояснюють післяродовими психологічними травмами, мовляв, не відала, що творила. Але то тільки лазівка, за яку чіпляються адвокати. Насправді всі подальші дії свідчать про цілком усвідомлені вчинки й адекватну поведінку. Вищезгадану матусю суд засудив до двох років позбавлення волі, звичайно, умовно. А ще зобов'язав щодня відвідувати сина в будинку дитини. І тепер засуджена прибігає до сина як любляча мама, приносить памперси, іграшки. Тим часом готуються матеріали на позбавлення її батьківських прав. Хоча жіночка слізно просить усі інстанції цього не робити й обіцяє спокутувати свою провину. Але наскільки щирим є це каяття, чи не чергову аферу придумала вона, щоб використати дитину у своїх меркантильних цілях? Органам опіки є над чим подумати.

      До речі, із нинішніх 49 вихованців Луцького будинку дитини лише шестеро є «відмовниками». За словами головного лікаря Володимира Алейнікова, втішною є тенденція до зменшення цієї категорії діток. Якщо років десять тому в будинку мешкало менше ніж 90 маленьких пацієнтів, то тепер їхня кількість зменшилася майже вдвічі. П'ятеро діток незабаром переведуть у Ківерцівський будинок дитини (тут живуть діти від трьох років і до шкільного віку). Ще кількох важко хворих дітей, як їм виповниться чотири роки, відправлять у спеціалізований заклад в Івано-Франківськ. І це вже буде остаточний вирок долі — у них практично немає ніяких шансів потрапити в сім'ю і стати чиїмось синочком чи донечкою...

      А ось дворічному Володі доля нещодавно посміхнулася. Він пожив трохи з новими татом і мамою у тусі підопічного, а нещодавно подружжя офіційно його всиновило. Хлопчик, якого працівники будинку бачили на суді, змінився навіть зовнішньо: вираз обличчя, щасливі очки, в яких захоплення від оточуючого світу, який відкрили для нього батьки. Він навіть катався у метро і був у цирку! Чи не вперше у залі суду бачили, як це дитя по-справжньому сміється. Хоча шансів у Володі було дуже мало. Він народився у Ковелі в нормальній сім'ї, де вже була дитина і батьки були людьми забезпеченими. Але народився він не такий, як усі, а з надміру великою головкою і животиком, а після короткотривалого лікування лікарі поставили діагноз — гіпотрофія, порушення обміну речовин і все, що з цього випливає. І батьки від хлопчика відмовилися.

      — Він поступив до нас і справді у ненайкращому стані, відстаючи у загальному розвитку і у вазі, — згадує заступник головлікаря будинку дитини Валентина Ляхович. — І хоч наморочилися з ним добряче, але ми його витягли! Бачили б ви його тепер, який це хлопчик... Ми дуже раді за Володю, він потрапив у гарну сім'ю. А батьки, як не дивно, жодного разу не зателефонували, не поцікавилися, що там з їхньою дитинкою. І це не алкоголіки чи наркомани, а нормальні ніби люди. З очей геть — і серце не болить?

«Хочу дитинку з голубими очима»

      У листопаді ще одна луцька дитинка поїхала до Італії. Звичайно, італійському подружжю дісталася не зовсім здорова дівчинка, але вони були раді і їй. Вони граються з нею: «Бебі, бебі», а вона трохи загальмована, все-таки алкогольний синдром дає про себе знати. Шансів на всиновлення в Україні у неї практично не було, і окрім інтернатських стін, цій дитині нічого не світило. А за кордоном при належному догляді відбуваються з дітками справжні дива.

      Наші ж громадяни хворих дітей всиновлювати не хочуть. Та й поводяться інколи вкрай вибагливо і вередливо.

      — Дехто хоче дитя з голубими очима, чи таке, як у сестри чи в сусіда, а такого на замовлення на той момент немає. Рік минає, а люди так нікого й не вибрали. І зі списку всиновлювачів автоматично вибувають, бо документи треба щороку поновлювати, — розповідає Тетяна Трасковська, методист з охорони прав дитинства Луцького міськвно. — А хто просто дуже хоче дитинку, той не вибирає, як якусь річ у магазині, а придивляється до запропонованих на всиновлення діток і когось та вибере. Не ризикують наші громадяни всиновлювати циганських дітей. Бояться, напевне, і генів, і проблем, що можуть виникнути в майбутньому через біологічних батьків. А ось іноземці циганчат брати не бояться, бо дітки ці, як правило, завжди здорові.

      — Я одного разу мав проблеми із циганами. Одна дізналася, що її дитя, від якого вона відмовилася, всиновили німці. Приходить і починає кричати, що її дитину там мучать, б'ють. Врешті-решт стала вимагати адресу німецьких «сватів», — сміючись, згадує Володимир Алейніков.

      У його фотоархіві знаходимо фотографію двох чорнявеньких хлопчиків, яких всиновило німецьке подружжя ще у 1993 році. Хлопці вже повиростали, парубки, але, за неофіційними джерелами, інколи та щось і поцуплять — це при повній матеріальній забезпеченості сім'ї. От тобі й гени. Будинок дитини підтримує контакти із багатьма іноземними всиновлювачами, і зв'язок цей не рветься вже більш як 10 років. Звичайно, інформувати заклад про те, як живеться українським дітям у нових сім'ях, всиновлювачі зобов'язуються, коли забирають дитину. Та не всі дотримуються своїх обіцянок. А в списку найдисциплінованіших опинилися ті, хто усиновлював луцьких діток ще на початку 90-х, коли законодавчо сам процес міжнародного всиновлення в Україні ще не був врегульований. Проте про долю своїх вихованців у будинку дитини поінформовані непогано.

      12 років тому 3-річну вихованку цього закладу удочерило шведське подружжя із Гетеборга за сприяння Скандинавської дитячої місії. Світланка від народження мала важкі вади — у неї не було передньої стінки живота, тобто сечовий міхур був відкрит. В Україні її ніщо, крім сирітського існування в якомусь інтернаті, не чекало. Але недаремно кажуть — кожна людина народжується під своєю зіркою. І зірка Світланки, красивої дівчинки з оченятами, як стиглі вишні, подарувала їй зустріч із людьми, що знайшли їй і нову сім'ю і організували збір коштів у Швеції на унікальну операцію, яку успішно зробили шведські хірурги. Своїм хрещеним батьком вона може вважати Бо Валенберга, представника Скандинавської дитячої місії в Україні. Про цю подію писали тоді і шведські, і волинські газети, зокрема й я. Світланка залишилася у Швеції з новими батьками. Попереду її чекало ще кілька операцій...

      Я поцікавилася нещодавно подальшою долею цієї української дівчинки. Сьогодні вона вже 15-річна вродлива юнка. До Будинку дитини батьки надіслали цілий альбом фотографій, де вона в горах на лижах, біля авто, словом, щаслива дитина у щасливих батьків. Їй зробили за ці роки ще кілька операцій, сформували статеві органи, і лікарі стверджують, що вона зможе навіть народжувати.

      Та чи не найпродуктивніші стосунки ось уже впродовж шести років дитячий будинок підтримує із багатодітною сім'єю із Оклахоми. Ця родина, маючи своїх п'ятеро дітей, удочерила нашу дівчинку. Звичайно, хвору, звичайно, нещасну, але так підказала їм їхня віра (вони належать до церкви мормонів). У такий спосіб вони спокутують свій гріх, бо одна їхня дитина народилася з вадами розвитку. І сьогодні маленька лучанка перетворилася на принцесу — велика американська родина її любить і пестить. Мініатюрна і красива дівчинка у бальному білому платтячку щасливо посміхаєтсья з усіх фотографій. А щасливого виразу обличчя дитина зімітувати не може. А її американські тато і мама, будучи людьми дуже забезпеченими, взяли Луцький будинок дитини під свою опіку — постійно забезпечують продуктами, медикаментами, допомогли зробити ремонт, навіть двигун допомогли відремонтувати. Зараз закінчується ремонт ще в кількох приміщеннях за їхні кошти. Окрім того, вони фінансують ремонт інтернату на Івано-Франківщині. І подумалося — коли вже наші багаті навчаться ось такому милосердю? Звичайно, є у луцького сиротинця і місцеві спонсори, які допомагають вирішувати нагальні поточні проблеми. Але коли хоч один український мільйонер чи мільярдер збудує за власні кошти сучасний сиротинець, а не забиратиме те, що збудували його попередники (маю на увазі битву київської влади за приміщення лікарні «Охматдит», яку збудував колись за свої кошти цукрозаводчик Терещенко)? Коли викидатимуть свої вкрадені мільйони не лише на футбол, на іподроми та розкішні авто з мотоциклами, один шолом до яких коштує 28 тисяч доларів, а візьмуть на свої плечі фінансування хоч одного дитячого будинку? Милосердя не закінчується торбинкою цукерок на свято Миколая, якою так хочуть ощасливити сиріт майже всі партії напередодні нових виборів. Милосердя — це стан душі. А душа — вона або є, або її немає...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>