Георгій Кірпа. Роковини

27.12.2005
Георгій Кірпа. Роковини

      Pівно рік тому, одразу після так званого «третього туру» президентських виборів, у Бортничах, що під Києвом, пролунав постріл. Він, постріл, підвів риску під життям та діяльністю одіозного можновладця епохи Кучми — міністра транспорту i зв'язку Георгія Кірпи. Майже одразу після огляду трупа слідчі спочатку тихцем, а потім усе впевненіше почали говорити про версію самогубства. Мовляв, Кірпа добре знав, що значить для «кучміста» його польоту перемога опозиційного кандидата. З часом на тому й порішили: самогубство — i крапка. Втім навіть через рік ті, хто знав Георгія Кірпу особисто, продовжують сумніватися у версії з «самострілом». Бо дуже вже сильною й вольовою особистістю був покійний, не міг так просто здатися. Тим більше що, передбачаючи перемогу «помаранчевих» сил у тому буремному грудні, Кірпа, який до цього робив усе для перемоги Януковича, почав співпрацювати з оточенням Ющенка. От, мовляв, «синьо-білі» й прибрали його як небажаного i дуже важливого свідка.

 

Смерть у лазні

      Першим про цей смертельний інцидент повідомив «5-й канал». Потім прес-секретар Кірпи Едуард Занюк підтвердив факт смерті шефа. Це сталося 27 грудня о 17.40 у власній лазні міністра в його маєтку в Бортничах. Згодом стало відомо, що десь близько третьої години дня Георгій Кірпа провів з дачі дружину, а вже через годину у нього відбулася телефонна розмова з невідомим. Потім Кірпа сам пішов у лазню (це засвідчили відеокамери спостереження), i вже невдовзі занепокоєний довгою відсутністю господаря охоронець знайшов його труп з вогнепальним пораненням. Біля тіла лежав пістолет. Це був «Макаров» (ПСМ), калібр патронів — 5,45. При цьому «бодігард», який постійно жив у будинку, будь-яких пострілів не чув. А ось сусіди — чули. I начебто навіть кілька.

      Хоч би як там було, а на підтвердження суїцидальної версії експерти знайшли на шкірі, поряд із кульовим отвором, сліди від порохових газів (постріл упритул), а на лобі — добрий синець, отриманий нібито внаслідок падіння. Куля увійшла у скроневу частину голови справа, а вийшла з лівого боку й застрягла у стіні лазні.

      На місце події одразу прибули щойно відновлений на посаді Генеральний прокурор Святослав Піскун та його заступник Віктор Шокін. Невдовзі Генпрокуратура порушила кримінальну справу за фактом смерті високого держчиновника.

      Спочатку це була стаття 120 Кримінального кодексу — «доведення до самогубства». Нагадаємо, що саме за такою статтею напередодні було порушено справу за фактом смерті менш відомої фігури — голови правління «Українського кредитного банку» Юрія Ляха. За кілька тижнів до цього, 3 грудня, Ляха знайшли мертвим у своєму кабінеті. Лях належав до так званої «чудової сімки» і був соратником Віктора Медведчука та братів Суркісів.

      Цікаво, що вже тієї ночі, 27 грудня, журналісти помітили, що, окрім слідчих, з території садиби Кірпи вийшов священик. Адже самогубців не відспівують за церковними канонами будь-якого християнського віросповідання. Водночас звертали увагу ще на один факт: у день смерті пан Кірпа відмовився від послуг охорони...

      Якщо припустити, що Кірпа застрелився сам, усе одно постає питання, що його до цього спонукало: політичні інтриги, фінансові проблеми, морально-психологічна травма? Слід визнати, що самогубство Георгія Миколайовича — одного з найяскравіших «героїв» старої влади — сприймається як цілком логічна обставина завершення ери «кучмізму» загалом.

Версії

      Перша версія — фінансова.

      Майже одразу після смерті шефа його колишній заступник по Мінтрансу Іван Салій сказав, що загибель Кірпи пов'язана із грошовими проблемами, тобто боргами. Бо гроші, виділені державою на будівництво нового моста в Києві, були на той час фактично витрачені, а будівельні роботи не проводилися і все стояло на місці.

      Заяву в цьому ж руслі зробив і лідер Народно-демократичної партії, екс-Прем'єр, колишній міністр транспорту, голова парламентського Комітету з питань будівництва, транспорту, житлово-комунального господарства і зв'язку Валерій Пустовойтенко, який навіть ініціював невідкладне створення спеціальної слідчої комісії ВР для перевірки фінансово-господарської діяльності Мінтрансу, бо «неодноразово звертав увагу на повну безвідповідальність Кабінету Міністрів щодо фінансово-економічної діяльності Міністерства транспорту, слабкий контроль за витрачанням цим міністерством коштів, у тому числі й бюджетних, його впливу на роботу морських портів України, «Укрзалізниці», питань приватизації об'єктів галузі тощо». А уряд на подібні звернення не реагував, принципових оцінок фінансовим зловживанням у транспортному відомстві не давав тощо.

      У самогубство чи «доведення до самогубства» спочатку мало хто вірив. У коментарях політиків та експертів лунали припущення щодо вбивства, до того ж — політичного, пов'язаного з виборами та поствиборчими трансформаціями у владі. «Он слишком много знал» — ця фраза з відомого фільму змушувала замислитися не одного чиновника, що був посвячений у різного роду оборудки. А якщо не тільки «знав», а й робив, а потім спробував «перефарбуватися» й перекинутися до протилежного табору, то й поготів є всі підстави хвилюватися: чи не спіткає й тебе такий «самостріл»?

      Ще меншою видавалася ймовірність «самострілу» чиновника, якого вважали одним із найбагатших у країні. Амбіцій у Георгія Миколайовича було предостатньо — йому неодноразово пророкували посаду Прем'єр-міністра при Кучмі, його розглядали як імовірного наступника Президента, причому кандидатура міцного господарника Кірпи багатьом бачилася значно виграшнішою, аніж типаж двічі судимого Януковича. Проте обставини склалися не на користь глави Мінтрансу. На виборах він напевне був одним із фінансистів кампанії Януковича, крім того, забезпечував «синьо-білі» виборчі «каруселі» поїздами й автобусами, але, як відомо, народ дав фальсифікаторам відсіч. Тієї осені пан Кірпа не міг не розуміти, що ця влада не вічна, не вічний і він на посаді. Ще після першого туру виборів пішли нехороші чутки про те, що не цілковита, скажемо так, згода міністра транспорту з главою уряду призвела до мордобою, й уражений Януковичем Кірпа зліг у лікарню з серйозним пошкодженням. А ще казали, ніби головний «провідник» країни перед «третім туром» навіть відмовляв Прем'єрові в наданні залізничних ешелонів для повторення практики трансукраїнських перевезень власників відкріпних талонів... Георгій Кірпа був свідомий того, яку відповідальність він може понести після зміни влади на користь «помаранчевих», тому клопотався про індульгенцію саме такого кольору. Це — політична версія самогубства.

      Не дивно, що тодішній нардеп-«нашоукраїнець» Микола Томенко, згадавши Ляха, вже тоді припустив, що смерть Кірпи може бути не останньою в трагічному ряду і закликав берегти панів Бакая, Сацюка та Медведчука, забезпечити їх охороною. Бо він би не хотів, щоб ці пани опинилися за кордоном або скінчили життя «самогубством». Так i сталося: після Кірпи «наклав на себе руки» не менш вольовий екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Він застрелився також у себе на дачі, щоправда, не одним, а двома пострілами в голову. І саме загибель Кірпи стала каталізатором втечі за кордон цілої плеяди колишніх можновладців, яких нинішній керманич МВС Юрій Луценко називає «урядом в екзилі». У «політичній еміграції» зараз і колишній керівник ДУС Ігор Бакай, i екс-заступник голови СБУ Володимир Сацюк, i багато інших Боделанів, Щербанів, Пукачів, Білоконів та iн.

      Мабуть, і Георгій Миколайович з його багатомільйонними статками міг би так само сховатися десь у Росії чи Африці. З огляду на це, досить невпевненою виглядає остання, особиста, версія самогубства Кірпи — «самостріл» через морально-психологічний дискомфорт.

«Життя» після смерті

      Уже навесні 2005-го про «доведення до самогубства» на Різницькій не згадували. Тим більше що пана Піскуна i Ко про це особливо ніхто й не питав. Інформаційний простір захопили інші теми: смерть одного з фігурантів справи Гонгадзе Юрія Кравченка, численні кримінальні справи, порушені Генпрокуратурою, в тому числі щодо діяльності Мінтрансу. На осінь забули й про це. Ще раніше, у травні, прокуратура заявила, що слідчі схиляються до суїцидальної версії загибелі Кірпи, i справу якось непомітно закрили. Хоча перед цим на допитах побували керівники всiх напрямків «Укрзалізниці», i не лише вони.

      А восени соратники й прихильники Георгія Кірпи почали «оживати». 28 жовтня сесія Ужгородської міської ради ухвалила рішення перейменувати Привокзальну площу на площу імені Кірпи. «За» проголосували 29 депутатів із 35 зареєстрованих у залі. Такої шани покійний удостоївся через те, що рівно рiк тому в Ужгороді разом із кандидатом у президенти Януковичем відкривав новий вокзал, який обійшовся країні в 180 млн. доларів. До речі, в кулуарах міськради деякі депутати говорили, що було б непогано відкрити в Ужгороді й пам'ятник Кірпі...

      Через тиждень цю пропозицію депутатів офіційно підтримав i міський голова Віктор Погорєлов. Він казав, що це не ностальгія закарпатців за Героєм України Кірпою, а лише відзначення його заслуг перед краєм.

      Нагадаємо, що Георгій Кірпа, який відремонтував чимало вокзалів по Україні, свою трудову діяльність розпочинав саме на Закарпатті, працюючи на Чопській залізниці. До того ж до міськради Ужгорода звернулося понад тисячу залізничників із пропозицією увіковічнення пам'яті Кірпи. А мер ще й нагадує: саме завдяки зусиллям Кірпи Міністерство транспорту і зв'язку направило до Ужгорода понад 150 мільйонів гривень інвестицій, такого внеску в розвиток не зробив жоден інший представник влади.

      Невдовзі постала з попелу й заснована Кірпою партія «Відродження» — фактично, галузева партія залізничників. Спочатку ця політструктура обрала собі нового лідера, товариша Кірпи, 70-річного Анатолія Франчука, який, до речі, був першим сватом Кучми, а з рук тодішнього міністра транспорту отримав партійний квиток №1. А на наступному з'їзді ця сила вирішила перейменуватися у «Партію «Відродження» імені Георгія Кірпи».

      Пан Франчук не шкодував для покійного компліментів: мовляв, Георгій Миколайович i засновник, i натхненник, i людина величезної політичної волі, i взагалі був державним діячем загальнонаціонального масштабу. Дехто з особливо відданих екс-міністрові навіть ініціює відкриття в Україні музею Кірпи.

      До речі, Петро Зінченко — заступник голови Партії честі, яка розглядала можливість блокуватися з «Відродженням», — заявив пресі, що майбутні члени блоку імені Кірпи не вірять у версію самогубства Георгія Миколайовича і мають намір самостійно з'ясувати обставини його смерті. На початку грудня в інтерв'ю «Українській правді» це підтвердив i перший зять Леоніда Кучми Ігор Франчук. За його словами, не вірить у добровільну смерть Кірпи й родина покійного.

      На думку Франчука-молодшого, господарник рівня Кірпи ще не скоро з'явиться в Україні, а стосовно ймовірної корупційної діяльності покійного міністра, то довести це може лише суд. Бо жоден факт зловживань Мінтрансу часів Кірпи на сьогодні не підтверджений.

      А після цього партійці «Відродження» на своєму черговому з'їзді замість Франчука-старшого новим провідником партії обрали нинішнього директора «Укрзалізниці» Василя Гладких, екс-заступника Кірпи в адміністрації залізничного транспорту. При цьому в першій п'ятірці списку партії є Франчук-молодший. Партія «Відродження» вирішила йти на вибори самостійно, ні з ким не блокуючись, і таки відмовитися від імені Георгія Кірпи в назві. Хоча основна маса активістів партії впевнена, що «дух Кірпи завжди присутній серед залізничників i допомагає їм».

 

ДОСЬЄ «УМ»

Георгій Миколайович Кірпа

      Народився 20 липня 1946 р. у с. Клубівка Ізяславського р-ну Хмельницької обл.

      Починав слюсарем на цукрозаводі; закінчив Харківський інститут інженерів залізничного транспорту; з 1971 р. — на залізниці (обіймав посади в Чопі, від інженера до начальника станції, потому — начальник Рівненського та Ужгородського відділків, 1993—2000 — начальник Львівської залізниці. 2000-01 — перший заступник міністра транспорту — гендиректор «Укрзалізниці», з 2 травня 2002-го — міністр транспорту — гендиректор «Укрзалізниці».

      Був депутатом Львівської облради (1998—2002), обраний до Верховної Ради IV скликання як №10 блоку «За єдину Україну!», але відмовився від посади.

      Герой України (2002), кавалер ордена Дружби народів (1985), ордена Ярослава Мудрого V ст. (1999).

      Кандидат технiчних наук.

      Помер 27 грудня 2004 року в Києві (офіційна версія — самогубство).

  • «Термінатор» згадав усе

    Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>

  • Кримінальний талант

    Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>

  • Шанс для невинних

    Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>

  • «Хорте», тримайся!

    Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>