Академік Анатолій Бабич: Наш аграрний сектор здатний відродитися за п'ять років

27.12.2005
Академік Анатолій Бабич: Наш аграрний сектор здатний відродитися за п'ять років

Анатолій Бабич. (Фото автора.)

      У науковому світі ім'я Анатолія Бабича додаткових рекомендацій не потребує. Доктор сільськогосподарських наук, професор, академік Української академії аграрних наук, він двадцять років працював в Інституті кукурудзи, ще стільки ж часу очолював Інститут кормів УААН, написав близько півтисячі праць, створив власну наукову школу. Його спеціалізація — комплексні дослідження глобального процесу вивчення земельних, продовольчих і кормових ресурсів, стратегії розвитку сільського господарства. Саме стан аграрного сектору України на перехресті сьогоднішніх світових тенденцій та майбутні перспективи й були в центрі нашої розмови.

 

Фундамент для євроінтеграції

      — Анатолію Олександровичу, перспектива вступу нашої країни в Світову організацію торгівлі, її інтеграція у світову економіку породжують, крім відвертих політичних спекуляцій, і цілком обгрунтовані побоювання. Чи буде, на вашу думку, наше сільське господарство при майбутньому входженні, наприклад у Європейський Союз, конкурентоспроможним?

      — Точніше було б казати, певно, про поглиблення інтеграції України у світове сільське господарство, бо вона, в принципі, перебуває і сьогодні у світовому землеробстві, причому займає в ньому важливу частку. Якщо брати Європу, то Україна тут — найпотужніша держава за земельними ресурсами. Вона природно вписана в єдину грунтову і кліматичну зону, і її окремо розглядати навіть не варто.

      Інша справа — використання цих земель і кліматичних ресурсів. У нас був період підйому, коли використовувались інтенсивні методи ведення сільського господарства, коли Україна вийшла на виробництво п'ятдесяти одного мільйона тонн зерна, п'ятдесяти мільйонів тонн цукрового буряка, десь двадцяти п'яти мільйонів тонн молока, на великі обсяги м'яса, і собівартість продукції тоді була середня, а якість висока. Але після розпаду Союзу пішов великий спад виробництва, який був пов'язаний з економічною кризою, та й світова криза по нас ударила. Все це досі дається взнаки, хоч Україна вже якоюсь мірою виходить із неї. Але при такому рівні виробництва, при такій продуктивності полів і ферм, як сьогодні, безумовно, конкурувати буде важко.

      — Це все через високу собівартість?

      — Так, і через високу собівартість, і через низьку продуктивність. Та й обсяги виробництва зерна, м'яса і молока зменшилися, тоді як у світі йде стійка тенденція нарощування обсягів виробництва продовольства. Ми робили різнобічний аналіз і побачили, що з 1961 року виробництво продовольства і білка рослинного у світі збільшилося в 2,6 разу, а населення за цей період зросло тільки вдвічі, тобто виробництво продовольства зростає швидше, ніж народонаселення. Ця тенденція характерна для другої половини двадцятого століття, і вона зберігається на початку двадцять першого. Тому висновок напрошується сам: вигідно інтегруватися буде тоді, коли ми матимемо великі обсяги виробництва, дешеву продукцію, тоді з нами будуть мати сталі відносини розвинуті капіталістичні країни та країни, що розвиваються.

      І ще один не менш важливий фактор — стабільність виробництва. На жаль, у нас воно сьогодні нестабільне. Одного року ми виробляємо зерна на рівні двадцяти мільйонів тонн, другого — понад сорока мільйонів тонн. А внутрішня потреба країни становить десь близько 33 мільйони тонн як на продовольчі, так і на кормові цілі. Соромно визнати, але два роки тому ми закуповували пшеницю, щоб прогодувати населення. При такому строкатому виробництві ніхто з нами серйозно не захоче укладати великi контракти, тому що сьогодні всі маркетингові канали на міжнародному ринку зайняті на багато років, і всі великi покупці пов'язані з великими виробниками, які працюють стабільно. Наприклад, Японія купує великі обсяги кукурудзи та сої у США, і японці навіть не припускають, що наступного року їм можуть недодати — там стійке виробництво і стійкі поставки.

«Україна стала як відкрита рана»

      — Але ж раніше, років двадцять тому, аграрний сектор розвивався впевнено. У чому, на вашу думку, причини змін?

      — У вісімдесяті роки, коли застосовували інтенсивні технології, у виробництві була стабільність. Вона порушилася в останні десять-п'ятнадцять років. Причини нестабільності — у самій системі ведення агропромислового комплексу. По-перше, у нас різко зменшилося внесення добрив, засобів захисту; по-друге, технічне оснащення більшості сільськогосподарських підприємств значно відстає. Є, правда, хороші господарства, але більшість відстає. А от, по-третє — різко змінилася структура посівів. Розширився зерновий клин, збільшилися посіви соняшника, причому площі під соняшником, особливо в зоні Степу, в два з половиною — три рази більші, ніж науково обгрунтована норма в Україні. Водночас різко зменшилися площі під багаторічними бобовими травами і зернобобовими культурами, хоча вони збагачують грунт біологічним азотом. У зв'язку з цим різко зменшилася продуктивність як сівозмін у цілому, так і основних культур.

      Зменшилася родючість грунтів i тому, що органічні добрива практично не вносяться, післязбиральні рештки не закопують у грунт так, як треба, збільшилася забур'яненість полів, і все це, безумовно, відбивається на їхній продуктивності. Гостро стоїть ще одне питання, яке назріло давно: наша держава в Європі (а може, й у світі) характеризується найбільшою розораністю сільськогосподарських угідь, що становить приблизно 82, а в окремих областях — до 95 відсотків. Природні угіддя — сінокоси і пасовиська — були зведені до мінімуму. Таке господарювання призвело до того, що Україна стала як відкрита рана, тому що розорювалися схили, де землі деградували внаслідок змиву і розвитку водної ерозії, де на поверхню вже вийшла глина. Сьогодні тут є деякі зрушення: наукові установи Академії аграрних наук розробили принципи і підходи з вилучення схилових земель з обробітку та консервації в окремих областях, щоб зберегти їхній стан, залужити, відновити природні кормові угіддя.

      На жаль, скоротилось поголів'я тварин, причому дуже сильно — у два з половиною рази. Загалом, коли розробляється програма розвитку тваринництва, то варіант скорочення поголів'я допускається, але при цьому, як правило, росте продуктивність, і в остаточному підсумку нарощується виробництво продукції. У нас такі підходи науково розроблені, але процес іде практично нерегульовано. Хто що хоче, те й сіє, скільки хоче, стільки худоби вирізає. І тут важко опертись навіть на статистику, бо те, що розказують керівники аграрного сектору, — одне, а в реальності — зовсім інше.

      Якщо ми і далі будемо так «розвиватись», то наша продукція не витримає конкуренції Західної Європи. Інтеграція стане можлива лише тоді, коли сільське господарство буде озброєне передовою технікою, коли ми освоїмо сучасні новітні технології, нові сорти рослин і породи тварин, тобто працюватимемо на тому рівні, на якому рекомендує сучасна вітчизняна і світова науки.

Без держави — ні туди і ні сюди

      — I який ви бачите шлях виходу нашого сільгоспвиробництва з того стану, в якому воно опинилося?

      — Повинна бути фінансова підтримка сільського господарства, тут навіть питання немає, тому що аграрний сектор підтримується державою в усіх країнах. Ну як же сьогодні виробник, який не має прибутку, купить нову техніку, нові сорти культур чи нові породи тварин? Потрібні і кредити, і дотації на сільгосппродукцію — те, що використовують усі інші країни. У нас така підтримка — на етапі зародження, вiдрадно, що в бюджетi-2006 передбаченi значно бiльшi фiнансовi вливання в АПК, нiж ранiше.

      — Відповідальність за стратегію виходу з кризи повинна взяти на себе держава?

      — Я вивчав це питання в Америці. Американські фахівці, які отримали Нобелівську премію за розробку стратегії економічного розвитку, вважають, що країна повинна виробляти ту продукцію, яка дає найбільший ефект, реалізувати її і купувати те, що тут дає менший прибуток. Це стратегічний розвиток економіки країни чи економіки господарства. І нам теж треба його дотримуватись. Обсяги виробництва, цінова політика, обсяги експорту чи імпорту повинні регулюватися державою — це безсумнівно. Вона повинна визначити стратегію виробництва зерна, м'яса, молока та інших продуктів. Тоді виробник знає, скільки він повинен виробити. Виробив менше — недоотримав прибуток, виробив більше — у нього ніхто не візьме, бо буде перевиробництво. І держава в такому випадку матиме експортні ресурси.

      Скажімо, коли Україна вироблятиме 50 мільйонів тонн зерна — а вона може спокійно виробити і 60 млн тонн! — то керівництво держави знатиме: 33 мільйони треба направити для внутрішніх потреб, а решту можна викинути на світовий ринок. І то має бути перспектива не на один рік, а на 15, 20 і більше років.

      — Для виходу iз сьогоднiшнього становища знадобиться якийсь час. На вашу думку — скільки саме?

      — Спад іде п'ятнадцять років. Але якщо держава повернеться до аграріїв обличчям, то ми зможемо вийти швидко, про це говорить приклад господарств Вінниччини, зокрема, сільгосппідприємств у Крижопільському, Тростянецькому, Бершадському районах. Там, де в господарства вклали кошти, вони одразу дали віддачу врожаєм. З поголів'ям тварин буде складніше, бо воно відновлюється повільніше, але його можна налагодити за п'ять, максимум сім, років.

Соя не панацея, але...

      — А що стосується технологій — наскільки наші технології вписуються в те, що робиться у світі?

      — Я був більш ніж у 30 країнах-лідерах світового виробництва сільгосппродукції і можу впевнено заявити, що технології, якими володіє наша аграрна наука і найуспішніші господарства, не відстають від тих, які є в країнах Західної Європи, Північної Америки та на інших континентах. Проблема лише в технічній оснащеності.

      — Як виглядає картина вирощування окремих культур?

      — Що стосується пшениці, то середні врожаї в Україні можуть бути вдвічі вищими — десь 68—75 центнерів iз гектара, правда, не в усiх зонах. Кукурудза може давати 80—100 центнерів iз гектара. А що ми маємо зараз? Лише 43! Середня урожайність цукрових буряків зараз — 253 центнери з гектара, а вільно можна збирати по 400—500. І це не межа. Я вже згадував про соняшник, якого в цьому році посіяли три з половиною мільйони гектарів при нормі 1,6—1,7 мільйона. А знаєте, скільки збирають? По 13,5 центнера з гектара, при реально можливих врожаях 25—30.

      — Виходить, узагалі не треба стільки сіяти.

      — Безумовно! Та головне — корінний переворот повинен відбутися в іншому. Україна йде дуже небезпечним шляхом у структурі посівів, співвідношенні зернових, технічних і бобових культур.

      Ось у мене на столі дані Департаменту сільського господарства США. Давайте подивимося, що сіють американці. У цьому році площі під пшеницею — 20,2 мільйона гектарів, під кукурудзою — 30 мільйонів, під соєю — 29 мільйонів. І ще 25 мільйонів гектарів — під бобовими травами. І це в найкращій землеробській зоні. Соя — бобова культура, яка не тільки сама себе забезпечує азотом, а ще й залишає у грунті до 150 кілограмів азоту на гектар. Насіння сої містить 20 відсотків жирів і 40 відсотків білка. Якщо переробити зерно, то за рахунок олії компенсуються всі витрати на виробництво сої, а маса соєвого шроту іде як дешевий білок на корм для тварин. І ще така цифра: у США 80 відсотків жирів, які йдуть на харчування людини, — це соєва олія. Вона корисна тим, що в її складі до 60 відсотків лінолевої і ліноленової жирних кислот, які найкорисніші для людини, бо не містять холестерину.

      — Та чи доцільно її вирощувати саме в Україні?

      — Давайте звернемось до маркетингового боку питання. Сьогодні обсяги торгівлі соєю і соєвим шротом у світі настільки великі, що коли їх вилучити — був би крах тваринництва і птахівництва розвинених країн. Китай використовує 26 мільйонів тонн соєвого шроту, країни Євросоюзу — 34 мільйони тонн, США — 31 мільйон тонн. До речі, американці мало експортують сої, бо в них усе тваринництво «посаджено» на соєвий шрот. Без нього продуктивність тваринництва різко падає, бо немає нічого подібного, що замінило б його у такій кількості й такою якістю. Сьогодні на світовому ринку це найбільший білковий ресурс.

      Я думаю, що Україна здатна виробляти 2—3 мільйони тонн зерна сої, для цього є всі умови. І це стратегічний напрям розв'язання проблеми отримання білка не лише в Україні — у світі всі йдуть цим шляхом. І вже є певні обнадійливі тенденції: у цьому році у нас соя займала 435 тисяч гектарів і дала 650 тисяч тонн зерна — це більше, ніж будь-коли раніше. До речі, ми маємо двадцять чудових вітчизняних сортів сої, створених Інститутом кормів Української академії аграрних наук, з потенціалом урожайності 28-35 центнерів iз гектара.

Коли буряк поб'є тростину?

      — Якими ви бачите перспективи ще однієї стратегічної галузі — бурякоцукрової, яка відчуває постійну конкуренцію від ввезення в країну дешевого тростинного цукру-сирцю? Водночас низка європейських країн його не ввозить, там вирощують свої цукрові буряки.

      — Цукровий буряк при формуванні світових ресурсів цукру не є основним джерелом. Якщо брати цукрову сировину — цукровий буряк і цукрову тростину, то в світі десь відсотків 70—75 припадає на цукрову тростину, яку вирощують в умовах тропіків і яка має урожайність 600—700 центнерів з гектара. Безумовно, там отримують дешевший цукор. Із цієї позиції виробництво цукру в Україні може бути ефективним, якщо отримуватимуть врожаї по 400—600 центнерів цукрового буряка з одного гектара, якщо буде повністю механізовано процес вирощування і постануть сучасні заводи з переробки, де були б малі втрати і високий вихід цукру. Тоді виробництво буде вигідне і доцільне. А нині, при врожайності 250—280 центнерів, цукровий буряк просто неконкурентоспроможний.

      Я спостерігав за досвідом цієї галузі у США, Канаді, Німеччині. Там урожай цукрового буряка високий — 500, 600 і більше центнерів з гектара, і там він здатний конкурувати з цукровою тростиною, тож його й вирощувати вигідно. Отже, питання впирається у збільшення врожайності. А для цього все необхідне в нас є, і насамперед чудові гібриди, які пропонують Уладово-Люлинецька і Ялтушківська дослідні станції Інституту цукрових буряків УААН — два провідні центри селекції цукрового буряка, розроблено ефективну технологію. Її треба забезпечити ресурсом — і буде відповідний урожай. На мою думку, це єдиний вихід, інакше ми не тільки не зможемо конкурувати, а просто втратимо галузь.

  • І хліб, і до хліба

    Станом на 23 травня, за інформацією прес-служби Мінагрополітики, ярі зернові та зернобобові культури з кукурудзою при прогнозі 7,3 млн. га посіяли на площі 7 млн. га, суттєво перевершивши минулорічні показники. >>

  • Японський трактор у лізинг

    Як свідчить моніторинг ринку останніх років, найбільшою популярністю в українських аграріїв сьогодні користується техніка виробництва США. І рiч не тільки в тому, що засновника всесвітньо відомої компанії «Джон Дір» наші фермери сприймають як свого рідного інженера-емігранта Івана Козу. Американська техніка справді добре зарекомендувала себе в полях України. >>

  • Аграрна арифметика

    Міністерство аграрної політики і продовольства України сформулювало ключові напрями, за якими найближчим часом відбуватиметься реформування галузі. Комплексний стратегічний план, в основу якого їх і покладено, отримав назву «3+5». >>

  • Наша риба впіймала шхуну

    Апеляційний суд Одеси минулого тижня виніс остаточне рішення про конфіскацію на користь нашої держави турецької рибопромислової шхуни ZOR та близько п’ятнадцяти кілометрів сіток — знаряддя лову. Шхуна назавжди залишається в Україні. >>

  • Росіяни хочуть солі?..

    Росспоживнагляд дозволив українському державному підприємству «Артемсіль» відновити постачання солі до Росії. Очікується, що підприємство постачатиме до Росії 170 тисяч тонн солі щороку. Росспоживнагляд повідомив Федеральну митну службу про допуск продукції з 10 травня. >>