Міністр України у справах сім'ї, молоді та спорту Юрій Павленко: Наркоманія і СНІД — болючішi питання, ніж дискусія «Нашої України» з Юлією Тимошенко

      «Міністр закінчує нараду, і нам треба поспішати», — попереджає кореспондентів «УМ» прес-секретар міністра у справах сім'ї, молоді та спорту Юрія Павленка пані Ганна. — Його вже чекають ВІЛ-інфіковані та наркозалежні люди, і він пропонує вам поїхати разом із ним, у машині й поспілкуєтесь». За кілька хвилин, перестрибуючи через три сходинки, Юрiй Павленко опиняється у дворі. Ще за кілька — ми їдемо темними вулицями міста, ліхтарі не працюють, а назви вулиць ховаються у мороці. Міністр, вглядаючись у кишенькову мапу, виконує роль штурмана. Нарешті ми у Київському міському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Юрій Олексійович зустрічається і з маленькими дітками, і з дорослими. Він допитується про причини, які змушують людину вперше спробувати наркотик, і у відповідь чує: «Цікавість, про залежність від наркотичних речовин спочатку ніхто не думає». «Які головні проблеми, що турбують  ВІЛ-інфікованих?» — звертається він до ВІЛ-позитивної молоді. Йому відповідають, що проблеми виникають тому, що люди дуже мало знають про цю хворобу. Вже в машині, поспішаючи на вечірню нараду Кабміну, Юрій Олексійович все не міг заспокоїтися, намагаючись зрозуміти, де починається і де закінчується межа цієї небезпеки у спілкуванні здорових і позитивних. Просив секретаря підготувати для нього літературу з цієї теми.

      Розмову продовжуємо під легкий шум двигуна. Про те, як один із наймолодших міністрів України особисто вибудовував своє життя, яку отримував підтримку і як збирається зараз створювати сприятливі умови для нормального життя української молоді, Юрій Павленко розповів «Україні молодій».

«Батьки ніколи не лінувалися мною займатися»

      — Пане Юрію, ви із благополучної сім'ї, прожили все життя у столиці. Батьки ваші освічені люди. Звідки вам знати про проблеми голодних, безпритульних дітей, наркоманів, сиріт? 

      — Мій батько — начальник геологорозвідувальної експедиції, а мама — інженер-меліоратор. Батько родом із села, мама — з міста Прилуки Чернігівської області. Я народився в Києві і перші свої три роки прожив у гуртожитку. Батьки з двома маленькими дітьми (мною і сестричкою) займали в ньому одну кімнату, площею у дванадцять квадратних метрів. Вчився я у звичайній школі №115. Потім ми отримали двокімнатну квартиру в Залізничному районі. У сім'ї народилася третя дитина, ще одна сестричка, молодша за мене на 10 років. Із середньою сестрою в нас була одна кімната на двох. Район, в якому ми жили, був достатньо складний. Моя доля могла би скластися зовсім по-іншому, як, на жаль, у багатьох моїх друзів. Можливо, що тут і моє бажання вiдiграло певну роль, але мама хоч і завжди працювала (дітей віддавали в дитячий садочок), але ніколи, як і батько, не лінувалася мною займатися. У кожної дитини є моменти, коли хочеться погуляти, а не вчити уроки, особливо у підлітковому віці. Дорослим важливо не прогавити цей момент і не дати дитині збитися з правильного шляху. У мене була така ситуація, коли на рік перервалося навчання у школі через хворобу. Завдяки батькам і вчителям, які приходили до мене,  я не відстав. У школі з'явився за тиждень до іспитів у 9-му класі. Склав усі екзамени, але це було складно. А ще гірше — психологічно, коли ти знаєш, що кожен із твоїх однокласників є ціннішим за тебе.

      Батьки для навчання після школи вибрали мені Київський iнженерно-будiвельний або в Рівному інститут меліорації, який вони самі закінчили. У мене був інший план, мені було все цікаво, і я шукав себе. Перед 11-м класом, за власною ініціативою, я поміняв школу — вступив в Український гуманітарний ліцей при Київському національному університеті Шевченка. Закінчив його з усіма «п'ятірками» і отримав срібну медаль. Потім — університет, історичний факультет. Батьки нікуди ніколи мене не проштовхували, не носили хабарів, у сім'ї навіть не було таких ресурсів. Але завжди надавали як психологічну, так і суто практичну підтримку в навчанні.

      У шкільному віці ми з сестрами завжди відвідували різноманітні гуртки. Наші батьки знаходили час і для цього. Я ходив на плавання, бокс, електротехніку, футбол... Усе, що було в зоні досяжності, — все попробував. Легко мені нічого не давалося, завжди доводилось щось долати. Школярем і студентом, скільки себе пам'ятаю, по три місяці  влітку завжди працював на господарських роботах у селі.

Радник міністра з питань безпритульності — «дитина вулиці»

      — А це правда, що вашим радником став безпритульний хлопчик?

      — Так, його звуть Пилип, йому зараз 17 років. Із ним я познайомився років вісім тому. Мій друг Тарас Томенко тоді отримав студентське завдання зняти фільм, для якого був потрібен безпритульний. Ми знайшли справжнього безпритульного хлопчика на майдані Незалежності. До цього я ніколи не думав, що таких дітей  багато, що серед них чимало цікавих, розумних, емоційних. Найбільше нас зацікавив Філя. Він погодився зніматися в фільмі.  Цей короткометражний фільм був представлений на Берлінському кінофестивалі і був нагороджений першою премією. Фотографія Філі була надрукована в усіх основних європейських газетах. Про хлопчика дiзналась вся Європа, однак в Україні він залишався безпритульним. Після зйомок фільму він спочатку жив у Тараса вдома. Ми шукали, як його краще влаштувати — у дитячий будинок чи будинок сімейного типу. Але він скрізь тікав. З 10 років він припинив навчання у школі. Час від часу ми з ним зустрічалися. Батьки хлопчика давно померли, лишилася в нього єдина рідна людина у світі — це його тітка. Живе вона в Києві. Але і в неї він надовго не приживався. Півроку тому ми його вкотре знайшли —  відмили, зробили йому паспорт, підлікували, знайшли роботу, я його призначив своїм радником із питань безпритульності. Зараз він сам уже вийшов із залежності від клею. Він під постійною увагою. Все зроблено так, щоб ніхто не міг його принижувати з точки зору його знань, умінь. Але його життєвий досвід — це щось надзвичайне. Він зміг вижити в умовах вулиці і при цьому ще залишитись людиною. Поки що його доля розвивається достатньо позитивно. І це гарний приклад для його «тусовки».

«Зловживань при правильній відкритій політиці може бути не більше 5 відсотків»

      — Скажіть, будь ласка, а що за рік ваше міністерство встигло зробити, змінити на краще?

      — Почну з молодіжного житлового будівництва. За неповний рік Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву забезпечив житлом понад 17 тисяч молодих сімей. Це більше, аніж за всі попередні роки разом. Ми також зробили дуже суттєві кроки проти зловживань при  розподілі пільгових молодіжних кредитів на будівництво та придбання житла. Тепер перевага при наданні цих пільгових довготермінових кредитів буде визначатися за допомогою комп'ютерної програми. Пріоритет — багатодітним молодим сім'ям, а також молодим ученим і  спортсменам, які мають найвищі досягнення. Зараз регіональні управління Фонду запрошують усіх зареєструватися заново, бо треба документально підтверджувати інформацію про наукові ступені, спортивні досягнення. Інформація з нових анкет буде перенесена до комп'ютерної бази даних окремо по регіонах. Як формується і просувається черга буде видно з офіційного сайту Фонду — www.molod-kredit.gov.ua. Таким чином надання кредитів стане прозорим, а роль чиновника буде зведена лише до технічної роботи. Зараз ця програма тестується, перші дані на сайті з'являться приблизно через місяць, а в січні 2006 року база стане відкритою і загальнодоступною для всіх.

      — А над чим збираєтеся працювати далі, що найбільше, на вашу думку, наразі потребує змін?

      — Працюватиму над захистом прав дитини, в першу чергу — формуванням прав дитини-сироти. Ці діти найменш захищені, вони є державними дітьми. Це не метафора, у цих дітей окрім держави нікого немає, і держава несе за них повну відповідальність. Дитина, позбавлена батьківського піклування — це лакмусовий папірець державної політики. І те, що в нас за 14 років кількість таких дітей тільки збільшувалась, — це найкраще підтвердження неефективності цієї політики, яка проводилася до останнього часу. Кількість  дітей вулиці завжди збільшується, коли батьки втрачають роботу і не можуть працевлаштуватись. Якщо сьогодні обоє з подружжя, що мають дитину, втратили роботу, то одного з них держава зобов'язана працевлаштувати. З такою проблемою можна звертатись безпосередньо в місцеву держадміністрацію. По Україні також уже працює до десятка гуртожитків для батьків із дітьми, які опинилися без даху над головою. Далі  (це вже на наступний рік) — більше уваги треба приділити роботі з багатодітними сім'ями. Йдеться не стільки про дорослих, скільки про захист прав дитини, про створення для них належних умов для розвитку. Треба нам більше працювати й над захистом дітей від насилля. В комплексі — це виконання тенденцій ООН, які мають 54 статті захисту прав дитини. Але це вже велика політика. А от розпочинаємо зараз ми з малого — ввели надання разової допомоги при народженні дитини у 8 тисяч гривень, будемо вводити систему для сиріт, коли «гроші йдуть за дитиною».

      — Але ж гроші, призначені дитині, можуть потрапити і в «нечисті руки»?

      —  Якщо в політиці орієнтуватися тільки на нечесних людей, тоді краще зовсім нічого не робити. Я переконаний, що зловживань при правильній відкритій політиці може бути не більше ніж п'ять відсотків, це та сама кількість людей, які взагалі здатні зловживати. Принаймні так стверджують фахівці. Орієнтуватися на нечесних громадян — неправильно. Не можна ставити під сумнів нормальне якісне життя багатьох людей. Це те саме, що було при введенні грошової допомоги при народженні дитини. Досвід уже показав, що зловживання тут насправді мінімальні. Але для десятків тисяч людей, які народжують дитину, — це величезна підтримка. Це найголовніше. А от завдання держави — створити якісний  механізм захисту від зловживань.

Житло, здоров'я і робота — все для молодих

      — Ваші дії щодо покращання здоров'я молоді, забезпечення доступу до якісної роботи?

      — Це розвиток масового спорту. Розпочинаємо з розвитку інфраструктури — створення майданчиків, інших спортивних об'єктів. Ми зробили моніторинг усіх майданчиків в Україні, у мене інформація про стан всіх майданчиків у всіх районах. Це було доручення Президента, і ця інформація є у Президента. Більшість майданчиків було знищено. Їх ніхто не ремонтував. Я вже не кажу про великі зали. Важливо мати басейни, бо в нас 80 відсотків призовників не вміють плавати. Кожен рік в Україні збільшується кількість людей, які гинуть на воді. І при цьому басейни в нас закривають. Це вже проблема національного масштабу. Далі — про олімпійський спорт. У нас повинні бути захищені спортсмени з високими досягненнями. Держава повинна щось пропонувати їм після завершення кар'єри. Піднімаючись на вершину Олімпу, спортсмен не повинен втрачати  здоров'я, в нього має бути майбутнє. Зараз у нас іде відпрацювання державної програми розвитку фізичної культури і спорту.

      Наближаються зимові канікули, і ми вивчаємо питання виділення коштів для організації оздоровлення студентів під час канікул. З 1-го січня вступає в силу Закон, спрямований на забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем. Роботодавець першого робочого місця отримуватиме від держави дотацію. Але в цьому Законі є ряд суперечностей, бо існує перелік професій і спеціальностей, згідно з яким роботодавець не зможе отримати дотацію при забезпеченні першим робочим місцем випускника навчального закладу . Міністерство спільно з деякими громадськими організаціями виступило з ініціативою внести зміни до цього Закону. Спільно з Радою молодих підприємців України проведено Форум «Міжнародний рік мікрокредитування в Україні». За результатами Форуму створено спеціалізований сайт для підприємців із питань кредитування власної справи в Україні (www.ukrcredit.com.ua).

      З іншого боку — робота з молоддю груп ризику. У нас активно розвивається мережа центрів ресоціалізації наркозалежної молоді «Твоя перемога». У різних куточках України вже діє 20 таких центрів. Є факт — в Україні кількість ВІЛ-інфікованих та кількість наркоманів зростає. Це означає, що треба робити радикальні кроки в державній політиці. Весь позитивний досвід треба максимально поширювати. У нас стільки питань, де треба доводити, що є правдою, а що ні — роботи дуже багато. Коли вже наші ЗМІ перестануть приділяти максимум уваги політичним скандалам, які не несуть ніякої суті, ніякого позитиву для вирішення проблем суспільства? Це лише три відсотки проблем, з якими ми стикаємося кожного дня. Думаю, що пройдуть політичні вибори, і скандали політичні закінчаться. Вони не будуть основними. У нас найболючiше — це СНІД, наркоманія. Ці питання важливіші, ніж дискусія «Нашої України» з Юлією Тимошенко. Вона не несе ніякого здорового змісту. Вона не потрібна нікому, окрім тих людей, які є в керівництві «Нашої України» чи БЮТ. Але на це витрачаються величезні ресурси, в першу чергу інформаційні.

      — А якби держава делегувала певні повноваження громадським організаціям, і вони за державні кошти всі ці проблеми вирішували? Ситуація б змінилася?

      — Перший, хто зацікавлений у тому, щоб не було проблем у дитячих садках, школах, лікарнях, з сім'ями, і перший, хто має за це відповідати — це держава. До останнього часу у нас держава в цьому переліку була останньою. Сьогодні ситуація міняється  — держава виходить як основний локомотив змiн. Далі — вже громадські організації. Раніше громадська організація сама по собі щось робить, а держава — сама. Десь випадково домовились — пішов працювати проект. Але сам по собі він залишається локальним, в цілому проблему не вирішує, ситуація у цілому від цього не змінюється. Має бути навпаки. Держава шукає партнерів — це громадські організації, міжнародні організації, просто волонтери. Така система роботи дає вже зовсiм iнший, вищий, результат.