Буйна

14.12.2005
Буйна

(Володимира СТАДНИКА.)

«Я не хочу бути героєм України —
Не цінує героїв моя країна!..»

 

      Світ її ловив і впіймав. Спочатку він довго ганявся за її душею бджоли, яка більш за все любила квіти, з сачком із неотесаної деревини та сірого сукна. Потім він пильнував її посеред греблі за городами, а вона «бігла он туди, в берег», щоб втопитися. Нарешті світ застав Катерину серед злиднів, iз хворими після невдалої спроби самогубства ногами. Був червень, і опадали півонії. Вони кричали своїми кривавими пелюстками слова улюбленого поета та художника Катерини Білокур Тараса Шевченка: «Єсть на свiтi доля, а хто її знає? Єсть на свiтi воля, а хто її має?»

      Життєпис Катерини Білокур — ще одна ілюстрація до нашого епіграфа, ще один не почутий крик, незбагненний талант, не пошанована доля Українки з великої літери. Кажуть, коли у 1954 році на міжнародній виставці у Парижі три картини художниці — «Цар-колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» (до речі, до Радянського Союзу ці полотна не повернулися, безслідно зникнувши) — побачив Пабло Пікассо, довго стояв біля них і сказав: «Якби у нас була художниця такого рівня, ми б змусили весь світ говорити про неї». Художниця такого рівня писати і читати навчилася самотужки. А що початкової освіти не мала, то і вступити потім теж нікуди не змогла. Удень неписьменна селянка копала картоплю і досипала курці просо, а з вечора до ночі малювала.

 

«Катерино, серце моє! Лишенько з тобою!»

      Коли саме народилася художниця — невідомо, тому рахувати її дні народження вирішили з дня святої Катерини, 7 грудня. За іронією долі, саме на Катерини українські дівчата зрізали в садах по гілочці вишні — якщо зацвіте до Нового року на 14 січня, дівка вийде заміж. Мабуть, Білокур гілки зрізала тільки, щоб примотати до них дротиком кілька ворсинок із тхорячої шкірки, змайструвавши собі у такий спосіб пензлик — все життя вона прожила самотньою. «Заміж не виходила, малювати хотіла, — розповідає «УМ» завідуюча садиби-музею Катерини Білокур у селі Богданівка поблизу Яготина, Київської області, Ірина Германенко. — Знала, як піде, сільські чоловіки примушуватимуть по господарству поратися, дітей доглядати. Парубків скільки сваталося до неї, і з сусідніх сіл, гарна ж була. Питала: «Дозволите мені малювати?» А вони їй: «Де ж це видано, щоб сільська жінка і малювала?!». А то якось ходила Ольга Ярославська (наглядала за хатою Білокурів 42 роки. — Авт.) до діда Прохоренка, покійного уже, питати які в Катерини очі були, бо для роботи треба. Запитує, а він відвернувся і мовчить. Його дружина тоді і каже: «Це ж він колись ходив свататися, а Катерина і відмовила».

      Мати Якилина Павлівна заняття дочки вважала безглуздою справою, тільки спробою самогубства Катря довела їй протилежне. Односельці засуджували Катеринині малювання, як спробу ухилитися від роботи та побудови світлого майбутнього. А блаженна їздила аж під Пирятин — там росли «потрібні» для полотна квіти, їх вона ніколи не зривала, казала, що помруть тоді, загине їхня душа, сідала побіля і малювала з натури — а назад поверталася пішки. «Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді малюватиме, якщо ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтеся на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві», — напише якось Білокур у листі друзям. Її листи — з разючими помилками, неоковирним почерком, але глибочезними думками та болісними переживаннями — ще один прояв її геніальності.

      «Знаєте, я коли читала ці листи в упорядкованій антології (1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького. — Авт.) — навіть не знаю, що зі мною ставалося — я була з нею в одному тілі. Неначе перечитувала мої власні записи... Я просто хворіла Катериною, відчувала сестру по духу, — натхненно розповідає «УМ» спiвачка Ніна Матвієнко. — Мої сини зростали на її репродукціях. Пам'ятаю, якось ми з ними пішли в Лавру, а там були її полотна «вживу», діти були просто шоковані — вони побачили «картини з книжки». Я тоді була вагітна донечкою, і вона саме заворушилася в утробі».

Не слухала Катерина

нi батька, нi неньки,

полюбила малювання,

як знало серденько

      Крім пензликів, Білокур власноруч виготовляла фарби, робила їх із буряка, цибулі, калини, бузини, але вони не були якісними, тому раділа, коли вдавалося роздобути олійних. «Їй хтось допомагав. Кажуть ,один священик навчив, як грунтувати полотно...», — згадують богданівські старожили. Та й самого полотна не було — перші картини Білокур, виконані у манері так званого «наїву» на фанерних дошках, наприклад, «Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач», яка зараз зберігається в Яготинській картинній галереї. У двох залах на другому поверсі, де виставлені роботи художників-аматорів, експонуються і «картини пізнього періоду» Катерини Василівни, деякі з них — незакінчені: «Гроно винограду», «Цар-Колос», яку вона хотіла відтворити після втрати у Франції. В музеї-садибі Катерини Білокур, у вогкій хаті-мазанці, без криниці та дерев на подвір'ї, без вказівників для туристів вздовж поплутаної сільської дороги, врешті, без плати за вхід, можна побачити дев'ять оригіналів художниці: картини і малюнки, виконані олійними фарбами, графічним та кольоровим олівцем. Інтер'єр відтворений в тому вигляді, як він був за життя Катерини Василівни: «Отут (у так званій хаті, великій кімнаті. — Авт.) вона залишала своїх учнів, а сама малювала за стінкою, в маленькій кімнатці. І не пускала туди нікого, — розповідає «УМ» Ольга Ярославська. — А то якось прийшов сільський голова і каже: «Пусти, мені ж можна подивитися». А Катря стала, руки в боки отак (показує як. — Авт.) і каже: «Або по мені пройдеш, або тут залишишся». Така вперта була!».

«Доню моя, доню моя, цвiте мiй рожевий! Як ягодку, як пташечку, кохала, ростила»

      Колишня учениця Ольга Бунчук-Косніцька, яка зараз живописом не займається, тремтливим голосом згадує: «Коли я перший раз вступала в Художню академію, і не пройшла по конкурсу, розплакалася біля Катерини Василівни. Вона мене обняла, гладила по голівці і заспокоювала — я й зараз відчуваю ті доторки її долонь... А то, бувало, прийду, а вона цікавиться, розпитує: а як у школі, а як у Кулаївці в школі, чи посадили в центрі деревця?».

      Єдину ученицю Катерини Василівни, дитяче захоплення якої переросло в професію, звати Ганна Самарська, зараз вона мешкає в Петриківці. В Яготинській експозиції є її дитячий малюнок, який та зробила кольоровими олівцями на одному із занять у Білокур. Після смерті вчительки, Самарська розмалювала в її хаті піч дивовижними фіолетовими квітами. Фіолетова барва вочевидь була улюбленою в Катерини Василівни — бузково-фіалкові квіти зустрічаються чи не на кожному полотні. Повністю у синій гамі виконана картина «Сон»: на ній розквітла присмерковим цвітом папороть, казкові квіти тріпочуть пелюстками, наче метелики крилами, а в колисці міцно спить немовля-опецьок. Того самого малюка, який лежить на півоніях та волошках, ми бачимо на картині з назвою «Щастя». Ніколи не спробувавши власного материнства, Катерина зобразила його усмішками соняшникових зернят, блиском капустяного листя та вигинами пухнастих лелечих ший. Її техніка настільки філігранна, що можна порахувати скільки прожилок у кожній з квіткових пелюсток, а фантазія така жива, що картини варіюють у найцікавіших кольорових сполученнях.

      Письменник Іван Драч належить до тих, хто надихався творчістю Білокур для написання власних творів (композитор Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», у 1980 поставлено однойменний телеспектакль, у 1986 — документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур», у 1989 — художній двосерійний фільм «Буйна») — він присвятив їй вірша про зустріч з одним художником із Мехіко. Вони пили віскі з содовою, курили дорогі цигарки: «І такий божевільний вітер, у Нью-Йорку дніпровський вітер на мене кидав, мов скажений, півонії вогненні букети, обкручував паничами крученими, в серце дивився калиною...». Іван Федорович згадує і Вірменію: «Пам'ятаю, там мене питали про Білокур: «А ти знаєш, що у вас там є така художниця, яка вірить, що кожній зірці на небі відповідає квітка на землі?»

* * *

      У книзі відгуків, яка лежить на столі біля вікна у садибі-музею, школярі залишили багато однотипних вражень: «Щиро  дякуємо за цікаву розповідь». Земляки Білокур тепер носяться зі своїм «самобутнім талантом», «святим мистецтвом» як із писаною торбою. Розповідають байки: Пікассо, побачивши картини Катерини, впав на коліна, а рід у Білокурів талановитий дуже — батько розповідачем гарним був, брат Грицько лебедів вирізав. От тільки не пояснюють вони, чому Катря ледь не втопилася, чому малювала чим попало і на всьому, що бачила, а останні копійки віддавала сім'ї брата, в якого було п'ятеро дітей, не купуючи собі бажані фарби та пензлі, чому так і не переїхала до Києва, хоча так цього хотіла, чому мерзла у малій і холодній «шевченкiвській» хаті зі своїми хворими ногами, чому побувала тільки в декількох музеях  Києва та Москви, чому закопали врешті її геній у такий родючий український чорнозем, і чому про Катерину Білокур ніколи не розповідають на шкільних уроках малювання, а зовсім недостатньо шанувальників, як для такої величини, згадує про неї напередодні сьомого грудня...


      P.S. Поїздка вiдбулася за сприяння Партiї промисловцiв i пiдприємцiв України.