Їх 127 — вистачить усім?

      Дивна річ: партій, зареєстрованих у Мін'юсті станом на цей час, у нас аж 127, але з них хіба половина попередньо заявили про своє бажання штурмувати парламентську висоту. Візьмуть її, звісно, далеко не всі, але зараз доречно запитати: а що ж решта? Яке в цих партій призначення, якщо вони ігнорують єдину за чотири роки можливість хоч якось заявити про себе, не кажучи про шанс реалізувати головну (теоретично) мету — поборотися за владу?

      У країнах розвиненої демократії партії є основою політичної системи, виразниками інтересів різних соціальних груп. Звісно, і в Європі, куди ми прагнемо, вистачає дрібних, кумедних та безнадійних у плані взяття влади політичних утворень. Однак, мабуть, лише в нас партія може вміщатися в одній квартирі й часто навіть не мати телефону.

      Був час, коли Міністерство юстиції почало боротися з такими «пустишками» (пригадуєте: у 2003—2004 роках міністр Лавринович після відповідних перевірок вкоротив віку не одному десятку фіктивних політутворень), але той «лікарський огляд» залишився далеко позаду — і кількість зареєстрований партій повернулася на попередній рівень.

      Ідеальний підхід до зміцнення політичної системи зрозумілий: партія має дбати про своє реноме і рейтинг завжди, а не лише протягом виборчою кампанії; підмочена репутація навіть одного помітного партійця (не кажучи вже про багатьох) різко знижує шанси всієї партії на виборах. Але так — «у них», на Заході. А в нас партії, у тому числі «партії влади», досі колються-єднаються-клонуються, плодяться, наче гриби після дощу; виборці більше орієнтуються не на програми, а на лідерів, тим часом ціна власне партійних брендів залишається низькою (виняток — хіба що КПУ).

      Це, власне, і є багатопартійність по-українськи. Але чи такого стану речей прагнули наші люди, починаючи з останніх років існування СРСР, коли вимогою багатотисячних мітингів демократичної опозиції було скасування 6-ї статті радянської Конституції — про «керівну і спрямовуючу» роль єдиної партії — КПРС? Адже начебто ось вона, багатопартійна демократія — плюралізм думок, свобода ідеологічної конкуренції?! Виявляється, не все так просто. Хоча процес іде таки в правильному напрямку, вважають політологи.

Маятник хитнувся в інший бік від КПРС

      «Я не бачу особливих проблем із побудовою в Україні багатопартійної системи, — вважає Дмитро Видрін, директор Інституту інтеграції і розвитку. — На мій погляд, тут усе відбувається цілком нормальним, природним шляхом. Інша справа, що ми всі процеси вимірюємо з точки зору тривалості життя людини — начебто це величезний термін. Може здаватися, що багато часу втрачено даремно. Та насправді це не так. Величезна кількість українських партій — це реакція на монополізм однієї владної партії в Радянському Союзі. У соціальних процесах існує так званий закон маятника. Якщо довго затискати політичну систему, вона потім безповоротно хитнеться в біг більшого плюралізму, що й відбулося в Україні. І 100-150 політичних партій, які прийшли на зміну КПРС і були зареєстровані Мін'юстом, — це відповідь на колишнє єдиновладдя, а водночас і заповнення всіх електоральних та соціальних ніш. Умовно кажучи, якась партія заповнювала нішу «любителів пива», «любителів жінок», «автомобілістів»... Зараз ці ніші трохи підчищені й заповнені по-новому. Тому тепер, перед першими суто партійними виборами, ми маємо нарешті чітко зрозуміти, які ніші є цікавими з точки зору боротьби за місця в парламенті, які партії є найбільш перспективними, поєднуються з європейським досвідом тощо. Власне, вже вимальовуються три-чотири величезні ніші, навколо яких відбуватиметься майбутнє партійне будівництво».

      Тут варто відзначити практику злиття партій, яка в останні тижні вже може називатися тенденцією. «Нова демократія» Кушнарьова влилася в Партію регіонів Януковича, туди ж — у ПР — привів своїх прихильників із «Трудової України» Сівкович, нарешті до тимошенківської «Батьківщини» прибилися люди Губського, що називаються партією «Єдина Україна».

      Процес укрупнення партій в Україні триватиме і набиратиме обертів природним шляхом — через приєднання дрібних політичних угруповань до потужніших сил. У цьому переконаний Вадим Карасьов, директор Інституту глобальних стратегій. Цей поважний політолог також не вважає кількість існуючих в Україні партій чимось загрозливим. Значно більшу небезпеку, на його думку, становить «дрібнопартійність» у парламенті, яка переводить політику в режим кулуарних домовленостей. Тобто невеличкі політичні угруповання всередині Верховної Ради справляють значний тиск на потужніших гравців, оперують «золотими акціями», що не є правильним. А саме це свідчить про незрілість української демократії і потребує виправлення.

Бізнес, амбіції та «ініціативний шпіонаж»

      Але ми, погоджуючись із думкою про необхідність заповнення різними партіями різних суспільних ніш, усе ж не знімаємо з порядку денного питання: навіщо Україні так багато консервативних, націоналістичних, комуністичних, соціалістичних, християнських, екологічних, «військових», «медичних», «антикорупційних» та інших партій, що багаторазово дублюють одна одну?

      За словами Дмитра Видріна, в даному разі йдеться про суто віртуальні, справді «диванні» партії (членство яких може вміститися на одному дивані). У них немає реальної структури, а офіси, регіональні відділення та вся діяльність цих організацій носить лише паперовий характер.

      Вадим Карасьов називає такі партії «політичними мікронами» і вважає, що дуже скоро вони зникнуть. Або ж перетворяться на такі собі «політичні клуби», що існують передусім для самовираження групи їхніх членів або «власника» цього «клубу».

      Неодноразові соціологічні дослідження Центру Разумкова підтверджують думку експертів про те, що більшість громадян вважають ненормальним факт існування величезної кількості різноманітних політичних партій. Але ж кажуть: якщо запалюються зірки — значить, це комусь треба. То все-таки, кому?

      Цікаве пояснення з цього приводу має Дмитро Видрін. «Є таке поняття — «ініціативний шпіонаж», — пояснює політолог із середовища Юлії Тимошенко, екс-радник кількох українських Прем'єр-міністрів. — Звичайний шпіонаж передбачає наявність шпигуна, який шукає, як роздобути секрет. «Ініціативний» же шпіонаж передбачає наявність носія цього секрету, який сам шукає «шпигуна», з котрим хоче поділитися цим секретом. У нас є «природні», а є «ініціативні» партії. До останніх якраз і належать так звані «диванні». Тобто створюється маленька партія із зовнішніми ознаками справжньої. Вона зареєстрована Мін'юстом, має офіс, має регіональні відділення тощо. І на певному етапі починає шукати, кому продатися, шукає фінансових донорів, які профінансують її структуру або куплять цей політичний бренд. Оскільки партійна структура таких партій існує тільки на папері, стає потребою наповнити її реальними грошима. Ці партії шукають соціальний прошарок, від імені якого можна було б виступати. Умовно кажучи, покійний міністр транспорту Кірпа створив колись партію «Відродження»; вона була намальована на папері, а після смерті лідера почала шукати, кому з олігархів продатися, від чийого імені виступати».

      За словами Видріна, мода на такий бізнес — із продажу зареєстрованих партійних «лейблів» — потроху вщухає, оскільки люди вже розбираються в суті багатьох політичних гравців. Проти «диванних» партій — і ідея підняти прохідний бар'єр до 5-7 відсотків (наразі в парламент можна потрапити, набравши 3 відсотки голосів виборців, що прийшли голосувати).

      Панацея проти кишенькової дрібнопартійності — вибори на партійній основі в будь-яких варіантах, додає Вадим Карасьов. Дрібні партії зникнуть, коли в Україні відбудеться декілька циклів парламентських виборів. Директор Інституту глобальних стратегій посилається на досвід західних демократій, де політичні сили, що потрапили до парламенту, традиційно фінансуються з державного бюджету. «Таким чином, існує цілком прозоре фінансування партій, які користуються підтримкою населення. Це виключає «олігархізацію» політики, створює умови для реальної конкуренції, в тому числі й всередині партій. І це також мінімізує ймовірність появи «кишенькових» політичних структур. Адже в таких умовах потужні гравці за визначенням вбирають у себе дрібніші структури».

Невдовзі партій буде п'ятнадцять?

      Цікавий факт: у 1998 році участь у парламентських перегонах брали 30 партійних утворень, і лише сім із них стартували на наступних виборах, 2002 року. Однак відтепер ми, очевидно, матимемо зворотню тенденцію — щодо усталення партійно-виборчої системи. За словами Дмитра Видріна, всі потужні політичні бренди вже досить стійкі, їхні назви, а також ключові особистості навряд чи мінятимуться не просто найближчим часом, а й упродовж наступних 10-15 років. За прогнозом політолога, дуже скоро в Україні реально функціонуватимуть близько 15 партій, які час від часу змінюватимуть одна одну в парламенті.

      Схема проста: в Україні, як і в усій цивілізованій Європі, невдовзі буде оформлена нормальна права ніша, ліберально-соціального або ліберально-демократичного толку (це простір для НСНУ тощо). Поруч — величезна центристська ніша, яку сьогодні, за оцінкою пана Видріна, готується представити ВО «Батьківщина» з партнерами. З іншого боку — практично сформована ліва ніша, де йде боротьба між Соціалістичною і Комуністичною партіями, і питання лише в тому, європейською чи євразійською ідеєю ця ліва ніша буде заповнена.

      Окрім цих вічно «модних» напрямів, за словами Видріна, є ще декілька дещо спеціалізованих ніш, які в Європі вважаються перспективними, а в нас ще не «використані». Це й екологічна, і християнсько-демократична ніша, і жіноча ніша. «Так, на виборах-2002 у нас були «Жінки за майбутнє», — погоджується Дмитро Видрін. — Але їхнім великим негативом було те, що «Жінки» надто зблизилися з тодішньою владою, і на тому етапі це їх убило. Але сама ця ніша дуже сильна, оскільки жіночі, гендерні рухи як у Європі, так і в усьому світі набирають сили».

      В Україні є ще така особливість, як регіональні партійні утворення, додає Вадим Карасьов. За прикладами далеко ходити не треба: «донецькі» (Партія регіонів), «дніпропетровські» («Громада»), «харківські» («Нова демократія»). У такій політичній регіоналізації немає великого негативу. Адже, скажімо, в Німеччині існують партії колишньої НДР, вони беруть участь у виборах, потрапляють до Бундестагу, але це не загрожує розпаду країни чи політичній стабільності. Схожий приклад — Іспанія з її складними регіональними особливостями. «Для нас же головне, щоб регіональні партії не були віртуальними, — пояснює Карасьов. — Тобто вони повинні відповідати реєстраційним документам і мати відділення у більшості регіонів України, як це передбачає Закон». А якщо зовнішні сили захочуть підтримати близькі до них «містечкові» партії? «Так, у низці варіантів подібна партійна регіоналізація може бути цікавою для зовнішньополітичних гравців, але навряд чи до цього дійде, бо такі «проекти» просто не матимуть успіху», — каже експерт.

      Пан Вадим, до речі, вважає, що в ході виборів-2006, як і на минулих перегонах, регіональна диференціація політичних сил збережеться; сила, здатна ефективно грати на всіх електоральних полях, так і не виникне, хоча «і Янукович, і Ющенко здатні будуть набрати принаймні по 3 відсотки на «чужих полях».

Їхня адреса — не дім і не вулиця...

      А насамкінець «УМ» спробувала надати слово кільком екзотичним партіям. Проте, виявляється, навіть вийти на контакт із «диванами» не так уже й просто. Скажімо, телефони Партії реабілітації народу України і Всеукраїнської партії миру та єдності хронічно не відповідають, на дзвінок до партії «Прагматичний вибір» нам відповіли, що це... Партія приватної власності. Але й «приватні власники» перед виборами не знали, коли в них буде з'їзд, та й узагалі чи братиме їхня партія участь у боротьбі за депутатські мандати. «Поки нічого не відомо», — сповістив приємний жіночий голос на іншому кінці дроту.

      Зателефонувавши ж за наявним телефоном до нібито серйознішої партії — «Організації українських націоналістів», очолюваної сумнозвісним викривачем американських дружин Романом Козаком, ми виявили приватну квартиру. ОУН звідти начебто переїхала, а от куди — невідомо...

ЦІКАВІ ФАКТИ

Перша партія в реєстрі Мін'юсту —
Українська республіканська партія «Собор» (юридична адреса — в Києві, голова — Анатолій Матвієнко).

Остання наразі партія в реєстрі Мін'юсту, №127, —

Політична партія «Народна партія «Нова Україна» (юридична адреса — в Дніпропетровську, голова — Вадим Чорний).

Партія із найскладнішою назвою —

Всеукраїнська Чорнобильська народна партія «За добробут та соціальний захист народу» (юридична адреса — в Києві, голова — Михайло Уманець).

Найоригінальніше місце юридичної адреси партії —

м. Київ, пл. Слави (підземний перехід), літера А (таку адресу має партія «Європейська столиця», очолювана депутатом Київради, бізнесменом Левом Парцхаладзе).