Американець, який став українцем

Джеймс Мейс.

      1982 року на міжнародній конференції з голокосту й геноциду в Тель-Авіві молодий і ще маловідомий науковець Інституту українських досліджень при Гарвардському університеті Джеймс Мейс перший серед західних дослідників охарактеризував Великий голод 1932—1933 років в Україні як акт геноциду. «Примусова колективізація була трагедією для всього радянського селянства, та для українців то була особлива трагедія, — наголосив він. — Зважаючи на фактичне знищення міських еліт, вона означала ліквідацію їх як соціального організму й політичного фактору, приречення на становище, яке німці зазвичай називали naturvolk («первісним народом». — Авт.)».

      Цей висновок був викликом поглядам, що утвердилися у політичних і академічних колах Заходу під впливом введених в оману сталінською пропагандою державних діячів на кшталт прем'єр-міністра Франції Едуара Ерріо, представників ліберальної інтелігенції — таких, як Бернард Шоу, та борзописців, передусім, сумнозвісного кореспондента «Нью-Йорк таймс» у Москві Уолтера Дюранті, який замовчував й заперечував існування голоду в Україні і був удостоєний престижної журналістської премії Пулітцера.

      Вирвати українську трагедію з мороку забуття було нелегко: світ переймався злободенними проблемами і психологічно не був налаштований на сприйняття нашого страхітливого минулого. Щоб привернути увагу до найчорнішої сторінки в історії України, яка була тоді для Заходу terra incognita, Мейс осучаснив напівзабуту й сфальшовану тему, вдавшись до порівняння зі злочинами полпотівського режиму. «За аналогією, близькими до ШТУЧНОГО ГОЛОДУ (ці слова він виголосив не тільки англійською, а й українською мовою!) були події після захоплення комуністами влади в Камбоджі, — пояснював Мейс. — Новий режим розв'язав війну, що вочевидь мала на меті повністю знищити націю, якою вона досі була, переробити її за своєю подобою. Як в Україні, так і в Камбоджі геноцид здійснювали комуністичні режими. Вони діяли під машкарою певної ідеології: згідно з нею, нації, над якими вони панували, кишіли класовими ворогами. В обох випадках режими прагнули знищення, лишаючи аморфну масу, яку потім можна було змінити так, як це вважали за потрібне правителі».

      Форум, про який ідеться, відбувся у той час, коли в СРСР комуністичний режим вперто продовжував замовчувати скоєний ним злочин, і більш як за два десятиліття до того, як Верховна Рада 14 травня 2003 року у зверненні до українського народу назвала найстрахітливішу національну трагедію актом геноциду.

      Мейс висунув і обгрунтував тезу про Великий голод як акт геноциду, і навіть якби він не зробив нічого іншого, його ім'я однак увійшло б у новітню історію України й світового суспільствознавства кінця ХХ століття. Та він став не тільки піонером, а й провідним концептуальним дослідником цієї найболючішої для українців теми. Саме завдяки йому вона набула світового розголосу й подолала жорсткий цензурний бар'єр у самій Україні.

      Найважливішою була діяльність Джеймса Мейса у 1986 — 1990 роках як виконавчого директора американської конгресово-президентської Комісії з вивчення голоду в Україні, створеної зусиллями відносно нечисленної та суспільно активної й добре організованої діаспори у США. На основі доступних на Заході джерел 1988 року було підготовлено й опубліковано у вашингтонському державному видавництві доповідь Конгресу. Ось головний з цілої низки висновків Комісії, написаних особисто Мейсом і ухвалених без будь-яких змін: «Сталін і його оточення здійснили геноцид проти українців у 1932—1933 рр.».

      Згодом в одній з останніх фундаментальних публікацій він пояснював цю позицію так: «Висновок американської Комісії був однозначний: голод був геноцидом, спрямованим проти України як держави, проти українців як нації. Цей висновок сформулювали не на грунті політичних впливів чи амбіцій. Це було суто наукове визначення на основі незаперечних доказів, неспростовних аргументів і насамперед прочитання офіційної радянської преси періоду Голодомору. На запитання «Хто винен?» Комісія відповіла: Сталін і створена ним система. Персоніфікація держави з особистістю відбувається, як свідчить історія, лише в одному випадку: за умови повного зосередження влади в руках однієї особи. Тому, коли ми кажемо «Сталін переміг, знищив, розстріляв» або «винен Сталін», тут немає підміни понять, а є тотожність термінів «Сталін і влада».

      Свідченням всебічної об'єктивності Комісії у тлумаченні історичних фактів (що визначалася, передусім, особистою позицією її виконавчого директора) є й інший звинувачувальний висновок, який містить доповідь Конгресу: «Американський уряд вчасно отримав достатньо інформації про голод, але відмовився від будь-яких кроків, що могли б полегшити ситуацію. Навпаки, адміністрація США (Франкліна Рузвельта. — Авт.) дипломатично визнала легітимність Радянського уряду в листопаді 1933 р., одразу після голоду».

      Другий важливий підсумок діяльності Комісії — опублікований 1990 року у Вашингтоні Мейсом спільно з Леонідом Герецем тритомник, де понад 200 емігрантів з України розповідають про пережите під час Голодомору. Це видання стало продовженням започаткованого ними раніше гарвардського проекту усної історії.

      Роль Мейса у роботі Комісії з вивчення голоду в Україні надзвичайно важлива, зважаючи на розголос, який мала її діяльність. На Заході вона сприяла частковому прозрінню політичних, особливо ліберальних, кіл. В Україні — змусила комуністичний режим після п'яти з половиною десятиліть впертого замовчування визнати факт Голодомору і частково відкрити партійні та кедебістські архіви. Це дало українським науковцям змогу не тільки торкнутися джерел правди, а й зробити її набутком громадськості. Необхідно віддати належне, передусім, Мейсу, який був не тільки піонером у цій царині нашої національної історії, а й унікальним потужним «мозковим центром» в одній особі.

      Його доробок величезний за обсягом і різнобічністю. Його україністику започатковувала, власне, не тема Голодомору, а фундаментальна докторська монографія «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у Радянській Україні в 1919 —1933 рр.», опублікована видавництвом Гарвардського університету (1983 р.). У ній переконливо доведено несумісність ідеалів національного визволення з комуністичною ідеологією.

      Чомусь рідко згадують і про вагомий внесок Мейса у написання найвідомішої на Заході книги про Голодомор — «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» Роберта Конквеста. Мейс готував архівні матеріали й наукові висновки, і хоча його прізвища немає на обкладинці, він — фактичний співавтор книги.

      Ким же був Джеймс Мейс — істориком, політологом, журналістом? Найточнішою буде відповідь: і першим, і другим, і третім. Українським історикам слід вчитися у Мейса концептуальному підходу в осмисленні минулого (замість голої фактографічності). Політологам —інтегрованій методології на основі розробленої ним концепції українського постгеноцидного суспільства. Вона, до речі, дає відповіді й на запитання про причини незавершеності Помаранчевої революції, до якої він не дожив трохи більше як півроку. Журналістам — глибині думки, образності й лаконізму і передусім громадянському сумлінню.

      Прикро, що за його життя в Україні, крім вузького кола людей, не розуміли, хто такий Джеймс Мейс, масштабів цієї яскравої особистості, а мільйони українців досі не знають його імені. Його доля подвійно трагічна: він був чужим серед своїх і опинився чужим серед тих, кого сподівався бачити своїми. У Сполучених Штатах, розкривши історичну правду про одну з найбільших трагедій в історії людства, він став жертвою українофобів від науки.

      За гірким визнанням Джеймса Мейса, навіть американська демократія іноді кінчається там, де починається українське питання. Після оприлюднення підсумків роботи Комісії перед ним зачинилися двері академічних закладів Америки.

      В Україні, влада якої після проголошення декларативної незалежності лишилася антинаціональною, атмосфера для Джеймса Мейса упродовж десяти років, коли він тут постійно жив, теж була вкрай несприятлива. До самої могили він був постійним об'єктом паплюження й злісних публікацій у лівих виданнях. А під час диспуту на телеканалі «1+1» представник Компартії вигукнув на його адресу: «Янкi, гоу хоум!». Мейс зазнав цькувань не тільки від комуністів, а й від представників так званої української влади.

      Утім він бачив сенс свого життя у невтомній роботі: працював заступником головного редактора часопису «Політична думка», професором політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», консультантом (а по суті — редактором) англомовного видання газети «День/Day», що завдяки його тижневим колонкам була для закордонного читача вікном в Україну. Інтерв'ю з Джеймсом Мейсом і матеріали про нього публікувала «УМ».

      У 2003 році, на 70-ті роковини Голодомору, Мейс став головним речником української нації. Він виступав у штаб-квартирі ООН, на представницьких міжнародних конференціях у Колумбійському університеті, у Центрі Рональда Рейгана і в Світовому торговельному центрі (США), на міжнародній конференції у Сорбонні (Франція) та на міжнародному симпозіумі «Великий голод і геноцид в Україні 1932-1933 рр.» у Віченці (Італія). Джеймс Мейс розумів, що саме там значною мірою формується політика щодо нашої держави. Однак мрія, задля якої 1993 року він полишив Америку й приїхав до нас, — створити Народний інститут дослідження геноциду в Україні — лишилася поки що нездійсненою.

      У травні минув рік, як із банальної для нашого суспільства причини — через неправильний медичний діагноз — не стало Джеймса Мейса. Ніхто й ніколи не зможе його замінити. Він знав і душею розумів Україну, і, що надзвичайно важливо, вмів вести діалог про неї із закордонною елітою зрозумілою для неї мовою (у прямому й переносному сенсі цього слова).

      Україна має увічнити пам'ять свого великого патріота, чиє благородне чоло за життя скалічив терновий вінець.

Аркадій СИДОРУК.