«Де ідеали? Девальвували...»

      З нагоди 14-ї річниці незалежності України звання заслужених артистів, журналістів та інших «носіїв передового досвіду» отримали близько 800 осіб. Мислячих людей це рекордне число жодним чином не тішить, радше — спантеличує. Першою ластівкою непокори старим «датським» традиціям державних нагород стала публікація Дмитра Лиховія в «Українській правді» «Чому я не хочу бути заслуженим». «Але для чого ця поза? — справедливо поцікавиться читач. — Невже влада не попереджала достойників про намір ощасливити їх державними відзнаками?». В цьому, власне, і заковика. Очевидно, що чиновникам із Комісії державних нагород та геральдики просто забракло часу бодай телефонічно поцікавитися у майже восьми сотень претендентів на звання та медалі їхнім ставленням до «доброї волі» влади. Проте декого таки попереджали, але врахували думки майбутніх щасливчиків чомусь вибірково. То чи випадає говорити про елементарну повагу до людей? Більше того, чиновники не доклали собі праці бодай телефоном тих людей привітати. Принаймні всі без винятку мої знайомі, яких заскочила ця доля, дізнавалися про свою відзнаку з іронічно-привітальних дружніх есемесок. На Олега Скрипку шквал таких повідомлень упав одразу по його поверненні з Японії, де «ВВ» щойно відконцертували. Перед тим як співак дізнався про свою «заслуженість», сотні людей, які чудово знали ставлення Олега до подібних совкових «відрижок», уже почали подумки малювати на Скрипці жирний хрест. Мовляв, ну все, він такий же безнадійний і гадський колаборант, як і решта. Проте Олег, дякувати Богові, зреагував цілком адекватно і вирішив алярмово зібрати в УНІАНі журналістів, колег-«заслужених» та представників влади на публічну дискусію «Почесне звання, за яке (не)соромно?».

      Державні мужі виявилися страшенно заклопотаними і не знайшли часу навіть на таке спілкування з народом і власними «заслуженими» діячами. Єдина людина, провівши тривалу «душеспасатєльну» телефонну розмову з модератором дискусії Михайлом Бринихом і пообурювавшись із невдячності Олега Скрипки та інших «неадекватних» відмовників від високої нагороди, погодилась взяти участь в обговоренні. Цією людиною був відповідальний секретар Комісії державних нагород та геральдики при Президентові України добродій Володимир Репринцев.

      «Уви і ах». У четвер в УНІАНі ні о 16.00, ні о 17. 10 (на присутність достойного чиновника присутні сподівалися до останнього) місце, за яким стояла табличка з прізвищем і регаліями відповідального за нагороди, було порожнє. З новоспечених «заслужених» були присутні два журналісти (Вахтанг Кіпіані та Дмитро Лиховій) і два артисти (Олег Скрипка та Сергій Фоменко з гурту «Мандри»). Кожен узявся розповідати журналістам «свою історію». Не подумайте, що між присутніми панувала одностайність. Жодним чином. Їхні думки і ставлення до державної відзнаки цілком пропорційно і демократично розділилися.

      Історію першу, Дмитра Лиховія, ви вже знаєте. Історія друга, Скрипчина. Всі, хто цікавиться творчістю цієї непересічної особистості і однозначно НАРОДНОГО улюбленця, з багатьох інтерв'ю чудово пам'ятають його однозначні й гострі реакції на звання, які держава роздавала митцям. Цікаво подивитися на працівників прес-служб різних «нагородних» комісій, які перебувають цілком «без керма» в сенсі обізнаності з громадянською і особистісною позицією людей, що їм, мов собаці кістку, гамузом виписують усілякі відзнаки. Так і кортить порадити Комісії державних нагород започаткувати премію внутрішнього користування — «Заслужений непрофесіонал України».

      — Я би відмінив усі ці звання антинародних артистів, які на 50 відсотків купувалися за гроші, чи за якісь там концерти, чи за якісь там пряники і бонуси. Це просто дискредитує звання артиста, — вважає Олег Скрипка.

      На журналістське запитання, чому саме він соромиться цього звання, адже присвоєне воно указом народного Президента, за якого і сам артист боровся, ризикував життям, обморожував пучки і зривав на морозі горло, Олег відповів:

      — Сьогодні носити це зачовгане звання мені так само соромно, як соромно було б під час Помаранчевої революції мати на собі біло-голубі стрічки.

      Історія третя, від Сергія Фоменка (Фоми). Як і переважну більшість цьогорічних нагороджених, відзнака заскочила його у вигляді вітальної «есемески». «Жарт», — вирішив Фома і поїхав із «Мандрами» на гастролі до Луганська. Там Сергій уповні відчув, як слава «прийшла-постукала в двері». Виступ «Мандрів» було оголошено так: «Заслужений артист України Сергій Фоменко і гурт «Мандри». Публіка, яка ще кілька секунд тому бурхливо вітала улюблених музикантів, раптом стала втіленням сцени з п'єси Миколи Гоголя «Ревізор».

      Думаю, то був не кращий для Фоми виступ. Зараз Сергій боїться одного: що фани вважатимуть, ніби участь у помаранчевій революції він брав лише задля того, щоб отримати «корочку» заслуженого. Себто запідозрять у брехні, дворушництві й — розлюблять. Проте від звання хлопець не відмовляється. Фома вважає, що його мамі було б дуже приємно мати сина-«заслуженого артиста». Аргумент «желєзний». Щоправда, позаяк я сама мати, не можу втриматися від контраргументу. Материнський егоїзм, який нехай хоч і в зародковому стані, але властивий кожній жінці, не потребує не лише присутності у дітей якихось «корочок», а й час від часу підступно тицяє в голову божевільні мрії про те, щоб її хлопчик (дівчинка) завжди були... маленькими. То не робити ж усім люблячим дітям операцію на гіпофізі лише для того, щоб догодити підсвідомим мріям рідної мами.

      Насамкінець Сергій пообіцяв, що якщо наша влада, яку він сам обирав і якій досі глибоко симпатизує, розчарує його, артист неодмінно відмовиться від звання «заслуженого артиста».

      Історія четверта: Вахтанг Кіпіані. Суто по-людськи ця історія найбільше мене засмутила. Бо Вахтанга я дуже поважаю як журналіста і як людину. Але нині вся наша країна вчиться демократії. Я так само намагаюся бути терпимою, толерантною і поважати чужий вибір. Вахтангові з-поміж присутніх пощастило найбільше. Хоча про факт нагородження йому, як і решті учасників обговорення, сповістив «маленький друг»-мобільний телефон, але він був єдиною людиною, яку завчасно про це попередили. На присвоєння звання Вахтанга висували його колеги-журналісти з медіа-профспілки. Поцікавившись, у чиєму товаристві стоятиме його прізвище, ведучий програми «Подвійний доказ» погодився, зауваживши, що імена таки достойні.

      На зауваження, що все минає і в Україні буде, дай Боже, ще не один президент, а для нащадків у переліку «заслужених журналістів» прізвище Кіпіані так і залишиться сусідувати з прізвищем Піховшек, Вахтанг відповів, що сам особисто не йшов на компроміси з власним сумлінням. А В'ячеслав Піховшек, мовляв, справжній професіонал, за що Вахтанг його ... цінує. От і приїхали, подумалось. Таки праця на каналі Роднянського позначається навіть на таких, здавалось би, стійких бійцях. Проте Кіпіані твердо пообіцяв (раніше, ніж це зробив Фоменко) відразу повернути нагороду, щойно відчує, що справу помаранчевої революції зводять на пси.

      Насамкінець, уважно вислухавши репліки і думки усіх присутніх, Олег Скрипка вирішив остаточно і безповоротно відмовитися від звання заслуженого артиста України. І пояснив чому:

      — Ми стояли на Майдані, було холодно, до того ж ми вже довго перед тим стояли. Аж раптом на сцену прийшли колаборанти від старої влади і зробили собі піар на революції. Крім того, ще й потиснули нас із Майдану. Тоді ми вирішили зробити пісні барикад і вирушили на барикади. (Хлопці співали неподалік від тіньового штабу Януковича, без апаратури, без телевізійних камер і без шляхетного товариства головних революціонерів. — Авт.) Зараз колаборанти знову сповзаються на свої позиції. Сьогоднішня відзнака для мене — мов кинута кістка, бо ті-таки колаборанти нині справді жирують. Може, обрана нами влада за клопотами не помітила багатьох речей на Майдані, може, не помічає їх і тепер. Але, можливо, завдяки сьогоднішньому моєму рішенню до влади прийде бодай частина інформації про ті страшні речі, які нині відбуваються. Не хочу, щоб і нова влада знову перетворилася на кучмізм.

      Дуже хочеться, щоб і читачі «УМ», і всі громадяни України правильно сприйняли вчинок наших колег. Це не є недовірою до влади, яку, переконана, всі нагороджені глибоко поважають і сподіваються, що ця влада їх не розчарує. Це — недовіра до самої відзнаки, дискредитованої минулою владою.

      Колишні відзнаки слід було б «заморозити» до ретельної чистки списків за всі попередні роки. І лише після люстрації тих списків відновити присвоєння державних відзнак. А людям, які найактивніше підтримали на Майдані наш уряд, цілком вистачило б відповідних «помаранчевих» відзнак. Хоча їм, напевно ж, як і мільйонам наших співвітчизників, найкращою нагородою буде свідчення того, що на Майдані вони стояли не даремно.

      Для влади цей випадок має бути за ще один урок демократії, коли рахуватися і поважати доводиться не монолітний безликий натовп, а кожну окрему особистість багатомільйонного народу.