Відтоді, як Україну оголосили незалежною, минуло 14 років. Чортова дюжина з «надбавкою». Все сутнісне криється саме в ній, отій річній «надбавці» до наших вражень, рефлексій, розчарувань, усе найцінніше і саму міру цінності ми пережили за останній рік. Держава, в якій ми живемо, завдяки нашим же спільним зусиллям стала такою, яку не соромно назвати Батьківщиною. Найцінніше, що всі ми здобули, — це можливість не «контра спем сперо», тобто не без надії сподіватися, а з надією.
Минулого року «УМ» попросила 13 авторів — письменників, інтелектуалів — написати про свою Батьківщину-13. Перечитуєш ці тексти навіть з певним здивуванням — яким усе-таки напруженим був суспільний нерв, якою зневірою, а подекуди й прокляттям дихалося ще минулого літа! Микола Рябчук писав тоді про «українців з перебитими хребтами — пластиліновий народ», Максим Стріха називав процеси, що відбуваються в державі, «буттям, яке вбиває». Марія Матіос назвала Вітчизну «Україною від лукавого», Володимир Єшкілєв оцінив «Батьківщину як втрату», Павло Вольвач — як «країну напівтонів, країну впівсили». Андрій Курков визначив, що «за словом «Україна» ховається не країна, а територія», а Сергій Жадан вирішив, що це все-таки держава, але «держава, яка ненавидить тебе просто так — за сам факт твого в ній існування». Юрій Андрухович поставив діагноз 13 рокам державності: «Незалежність, яку було здобуто дещо зненацька, ...а потім викрадено».
Це був усе-таки рік прориву — хоча би у сподіваннях і настроях. Ми всі жили, писали, стояли на Майдані, кричали і захлиналися не марно. Вона повернулася, Батьківщина. «УМ» попросила кількох авторів минулорічного проекту «Батьківщина-13» оцінити зміни за рік відтоді.