Дитяча вольниця ХХІ століття

      Про проблему бездоглядності заговорили протягом останніх кількох років, коли кількість безпритульних дітей зросла майже втричі. Вже у 1997 році кількість неповнолітніх, які потрапляли до дитячих притулків, перевищувала 11 тисяч — за попередніми підрахунками, сьогодні ж ми маємо понад 30 тисяч безпритульних дітлахів. Це ціле невелике місто, у котрого немає майбутнього... Не існує такої позначки на топографічній карті України, котра б вказувала місце перебування такої кількості маленьких соціальних бунтарів. Така собі дитяча «вольниця» має свої незадекларовані закони жорстокої вулиці. Тут є вожаки-лідери, котрим підпорядковується решта малолітніх громадян, а відповідно й «казна», що поповнюється за рахунок випрошених коштів. Тут запроваджені лжепорядки, і вживання наркотикiв, алкоголю чи клею вважається перепусткою до гурту бродяжок. А найголовніше, що це місто — не віртуальний світ, його мешканці цілком реальні, і чи не щодня ми пасивно зустрічаємо їх на вулицях наших міст.

Шкода як знак протесту

      Літо для 14-річного киянина Артема видалося «невдалим» — знову його свавільне життя звелося до арешту.

      — Сам винен — треба було на очі міліціонера не потрапляти, — буркотів хлопець, пояснюючи, чому він опинився у відділенні кримінальної міліції у справах неповнолітніх лінійного управління на станції «Київ-пасажирський».

      Симпатичне світлочубе хлоп'я, котре чимось було схоже на одного з акторів головної ролі кінофільму «Гардемарини — вперед!», мало зовсім не зірковий вигляд — замурзане, вбране практично в ганчір'я, а крізь старенькі кросівки світилися пальці.

      — Це наш постійний, — відрекомендував начальник Ярослав Гладкевич. — Торік «замінував» центральний вокзал, а сьогодні взявся за побиття вікон потягів та електричок. Словом, шкоди із друзяками наробили багато, а от за розум ніяк взятися не хоче. Воно й не дивно — яка сім'я, такі й діти. Старший брат Артема вже відбуває виправний термін за продаж наркотиків. Та й сам був наркоманом. Батьки пиячать, хіба в таких сім'ях можна вирости нормальним?

      Про скоєне хлопчина розповідає так:

      — Побив вікна, бо тітка не пускала до електрички, розізлився. Ну й жбурнув, що було в руках у вагон, а поцілив у вікно. Потім ще й хлопці за мене вступилися — скільки тих вікон, — виправдовувався блакитноокий. — Можете й не телефонувати батькам, однак утечу.

      На запитання, чого вдома не сидиться, хлопець, мабуть, уже вкотре байдуже опустив очі.

      — На вулиці краще живеться, — відповів, — що хочеш, де хочеш, те і робиш, тут немає ні уроків, ні докорів, ні покарань від батьків та вчителів.

      Три місяці Артем був у розшуку, тому навряд чи зміг закінчити свій 8 клас, бо вже перше весняне тепло потягло хлопчину знову у брід.

      — Мандрую собі Києвом та районами, бував і в Рівному, Криму, Карпатах. Їсти та пити — не проблема: за день можна напросити й сотню, й дві, — ділиться виробничою «кухнею» дитина. — Це коли як пощастить...

Бродіння по колу

      Саме такі подачки, на думку начальника міліції лінійного управління Сергія Плохінова, й заважають боротися з явищем бездоглядності. Тільки протягом 2005 року цим підрозділом міліції затримано 124 дитини-волоцюги. В той час, коли у відповідний період минулого року з вокзалу «виселено» 55 дітей. У центральному Шевченківському районному управлінні міліції кажуть, що збільшення кількості вилучених із вулиць дітей пов'язане з покращенням роботи правоохоронних органів у цьому напрямку — запровадженням рейдів «Вокзал», «Діти вулиці», котрі зазвичай проводяться перед визначними святами у столиці. Та, на жаль, число вилученої з вулиць безпритульної дітвори не позначається на вирішенні проблеми бездоглядності.

      — Специфіка великих міст у тому, що тут волоцюги знаходять «злачні місця»: і грошей напросять, і розважаться, як кому до вподоби. Тому Київ, Сімферополь, Львів та інші великі міста в цьому відношенні для малолітніх бродяжок із усієї країни досить привабливі, — констатує оперуповноважена Катерина Чумак. — На жаль, вся наша робота по вилученню неповнолітніх із вулиць зводиться нанівець, оскільки вже через декілька днів діти втікають із притулків та своїх домівок, і ми знову бачимо їх на вулицях свого району.

      Звичайно, ще ніколи не вдавалося вирішувати проблему через подолання її наслідків, в той час як причинам, а саме — явищу неблагополучних родин на сьогодні приділяється недостатня увага.

Проблема дружніх народів

      Практично кожний неповнолітній волоцюга — виходець із неблагополучних родин. Не маючи сил терпіти домашню жорстокість, насилля чи просту байдужість, діти бунтують втечею.

      — Явище бездоглядності стало масовим у середині 90-х років, тобто це своєрідна реакція на зміну державного устрою, до котрого не встигли адаптуватися українці. Звикнувши все життя до стабільності, вони занепали духом, коли її втратили. Тому й не змогли дати лад ні своєму життю, ні своїй сім'ї, ні своїм дітям, а звідси й такий швидкий ріст неблагополучних родин, — коментує начальник відділу профілактичної роботи та закладів соціального захисту департаменту з питань дітей Міністерства молоді та спорту Ігор Жогло.

      Закономірно, що проблема бездоглядності нині актуальна практично для всіх членів колишньої країни Рад. Наприклад, досить часто з вулиць нашої держави вилучаються малолітні молдавани, росіяни, білоруси, румуни. В той час, коли малих українців повертають до рідної домівки з країн СНД. Втім, як українці, так і росіяни, білоруси, молдавани на сьогодні не здатні вирішити нагальної проблеми й повернути дітей у родину.

Нічийні діти — поза інтересом?

      — Попри всі зусилля, що нині докладаються міліцією та відповідними службами, я не бачу світла в кінці тунелю. Нікому сьогодні діти на вулицях непотрібні, — категорично запевняє міліціонер Ярослав Гладкевич. — Щодня, ось уже сьомий рік поспіль, мені доводиться вирішувати, як цих дітей забрати з вулиці, де їх утримувати і куди направити. На жаль, у нашій країні приймають потрібні закони, проте виконувати їх без належного фінансування важко, адже навіть елементарного — необхідної кількості штатних працівників та навіть кімнат тимчасового утримання — нині у більшості відділень міліції немає.

      І хоча кількість притулків в Україні останнім часом зростає, та відпрацьована система «від вулиці до притулку», як доводить практика, малоефективна. Кмітливі бродяжки, котрі досить швидко звикають до вільного життя, втікають за найменшої нагоди з «заточення».

      Втім саме вуличне життя визначає стиль поведінки дітей. Психологи стверджують, що, посмакувавши солодкої волі, підліток вже мало піддаватиметься вихованню та дисципліні. Якщо ж дитину вчасно не вилучити з вуличного життя, то у неї цілком закономірно розвинеться психічна хвороба «дромоманія», в результаті якої підліток уже психологічно не зможе жити у замкнутому приміщенні домівки, його підсвідомо все глибше затягуватиме вулиця.

      — Безпритульні діти міста часто знаходять підтримку у кримінальних структур, яким вигідні маленькі попрошайки. Зрозуміло, що дитяча особистість під впливом розгульного життя остаточно руйнується, — коментує заступник начальника приймальника-розподільника для неповнолітніх УМВС у місті Києві, психолог Олеся Зуб. — Вони, як правило, деградують під впливом наркотичних та алкогольних речовин, не розвиваються ні розумово, ні фізично, рано починають статеве життя. На жаль, ці діти дуже рідко повертаються до нормального способу життя, а спогади про вулицю позначаються тавром на все їхнє майбутнє. І найперше, як можна вирішити подібну проблему, — почати лікувати батьків, котрі втратили свої почуття до рідних дітей.