Позашлюбний брат

31.05.2005
Позашлюбний брат

Ольга: «Я пообіцяла мамі, що виконаю її прохання, і зробила все, що від мене залежало». (Фото автора.)

      «Доню, зроби що завгодно, але знайди Колю і прийдіть разом на наші з батьком могили, він же наш синок...» — просила перед смертю жінка, яка вважала позашлюбну дитину свого чоловіка рідною. Ользі Сулимі з села Жуки Кобеляцького району Полтавської області вдалося налагодити стосунки з братом, про існування якого вона дізналася вже дорослою, завдяки програмі «Ключовий момент».

 

      Це було давно, наприкінці п'ятдесятих років минулого століття. У вже неіснуючому селі Лебехівка Глобинського району Полтавської області, якому призначено було стати дном штучного Кременчуцького моря, жила молода родина Петра і Ніни Сухоносів. Молодята чекали первістка. І в тім же селі самотньо жила дівчина Віра, інвалід дитинства (у неї було сильне скривлення хребта). Тому, коли стало помітно, що вона вагітна, селяни тільки те і робили, що гадали, хто з сільських мужиків міг бути до цього причетний. Ближче до пологів жінка сама розкрила таємницю. Наважившись, вона зайшла додому до Сухоносів і заявила Ніні, що чекає дитину від... її чоловіка. «Як піде Петро до тебе, Віра, нехай іде, — відповіла Ніна. — Йому робити вибір, і комусь з нас призначено залишитися одиначкою». А незабаром обидві жінки народили дітей. Дружина — доньку, коханка — сина. Перша — 16 липня 1957 року, друга — 17-го...

Онук розшукав на фермі діда, якого ніколи не бачив ні він сам, ні його батько

      Літнього дня 1979 року на ферму, де Петро Михайлович працював фуражиром, прибіг хлопчисько, якого ніхто раніше не бачив у селі. «Ей, тітки, скажіть, де тут мій дід?» — жваво звернувся пацан років п'яти до доярок. «А хто ж твій дід?» — заінтриговано стали розпитувати жінки. «Петро Сухоніс!» — упевнено вимовила дитина. «Так, а ти йому хто?» — уточнювали доярки, які знали, що в Петра Михайловича тільки одна онучка. «Як це хто? — дивувався у свою чергу хлопчик iз необізнаності сільських жінок. — Онук я його, Віталик».

      Доярки потім розповідали в селі, що Петро Михайлович, який стояв у той момент на возі й цю розмову чув, став блідим, як крейда, і ледь не звалився на землю. Звичайно, він відразу ж здогадався, що до чого, але не відразу міг опанувати себе. Отямившись, чоловік зліз iз гарби і простягнув хлоп'яті руку.

      Додому він повертався не тільки з онуком, а й із сином та з невісткою. Відкривши хвіртку, покликав дружину: «Ну що, мати, чи приймеш, чи виженеш? Якщо виженеш, буду проситися до них, щоб прийняли...» «Мені таких запитань не став, — відповіла Ніна Захарівна, яка теж усе зрозуміла без зайвих пояснень. Адже молодий чоловік поруч із Петром був його точною копією. — Швидше запрошуй гостей до столу, вони з дороги, стомилися».

      — Ми з чоловіком жили тоді в сусідньому селі, у Біликах, — розповідає молодша дочка Ніни Захарівни і Петра Михайловича Ольга. — Як раптом приїжджає на мотоциклі сусід батьків із запискою від мами: «Діти, кидайте все і швидко вирушайте до нас». І от ми приїжджаємо в Жуки, а в дворі якісь незнайомі люди. Мама мотається, накриваючи на стіл, а батько сидить поруч з молодим симпатичним чоловіком, і все його обіймає: «синок, синок» — до нього. Запитую маму, хто це такі, а вона тільки відмахується: «Краще допоможи мені зібрати вечерю». Хотіла в бабусі довідатися (тоді була ще жива татова мама), та вона тільки рота відкрила, як тут мама зайшла. І бабуся не стала при ній нічого говорити. Нарешті всі зібралися за столом, і мама звертається до батька: «Ну, скажи дівчатам, що це в нас за гість». Тато, було, почав, а слів не знайде. Тоді мама виручила його: «Знайомтеся, дочки, це ваш рідний брат». Ми, звичайно, пережили шок. «Чому його батьки залишили? Чому нічого не говорили раніше? Де він жив усі ці роки?» — перемішалися питання і думки в наших головах. Сидимо такі розгублені, сльози на очі навертаються. «Коля — ваш брат по батьку, — нарешті здогадалася уточнити мама. — Так склалося в тата в молодості, що в нього є позашлюбний син». «Тобто нагуляний!» — вирвалося в мене. «Може, це суворо, дочко, але як би там не було, він — наш», — підсумувала розмову мама.

«Може, сам Бог послав їй це дитинча, і вона довідалася, що таке материнське щастя», — жаліла Віру Ніна Захарівна

      А жив Микола всі ці роки в селі Ванюшкіно Новоазовського району Донецької області. Віру разом з малям, коли лебехівці змушені були шукати собі нове місце проживання, забрала тітка, її єдина родичка. Сухоноси ж, як і багато інших односельчан, переїхали в Жуки Кобеляцького району. Загалом, розкидала доля їх у різні боки. Віра заміж так і не вийшла, але приховувати від сина, хто його батько, не стала. І хлопчик, який ріс без батька, усе своє свідоме життя мріяв побачитися з ним. Нарешті, у 1979 році, уже маючи власну дитину, молодий чоловік прийняв рішення здійснити заповітну мрію. Але як?  Пізніше він розповідав, що його хрещена, котра теж поселилася в Жуках, повідомляла їм з матір'ю всі новини про Сухоносів. І під приводом відвідати хрещену він таки приїхав до батька. «Виженуть — так виженуть», — міркував Микола, не будучи упевненим у тому, що він виявиться потрібним людині, яка подарувала йому життя, можливо, сама того не бажаючи. На щастя, Миколині тривоги виявилися даремними. У тій поїздці він знайшов не лише батька, а й сестер, і бабусю, і навіть другу маму.

      — Не пам'ятаю, щоб Микола називав маму чи тіткою, чи на ім'я—по батькові, — говорить Ольга Петрівна. — Тільки мамою. І вона до них тільки — «дитинка, синочок, онучок». Інших слів у неї не було. А вже як Микола пишався тим, що в нього є тато! Бувало, піде до хрещеної, вона залишає його спати в себе, а він: «Та я в батька заночую». Ми ж з Катею теж були дуже щасливі, що в нас з'явився брат, захисник! Ми з нею давно мріяли мати брата, але так вийшло, що в мами після нас народився неживий хлопчик і більше дітей у батьків уже не було. Щоб мати більше часу на спілкування з Колею і його родиною, я взяла на роботі кілька днів відгулів. Кого не зустріну — усім розповідаю, що до мене брат приїхав. Бувало, багато хто запитував, як його прийняла мама. Людям здавалося це неможливим — любити позашлюбну дитину свого чоловіка і називати сином. Але, знаєте, ми з Катею ніколи не чули, щоб мама хоч коли-небудь дорікала батьку. Батьки вже на тім світі, й мені не гріх зізнатися, що наш батько любив випити і любив гульнути з молодками. Мама то від Гальки його забирала, то від Марфи. Це ми чули, це ми знали. А от Віру вона жаліла. Потім коли Коля поїхав, не раз говорила: «Може, сам Бог послав їй це дитя, і вона довідалася з ним, що таке материнське щастя».

      А Микола був схожим не тільки зовні на батька, а і характером, манерами. Такий же чорнявий, красивий, стриманий, добрий.    

      ... Час пролетів дуже швидко, гості стали збиратися додому. Ледве відвезли подарунки. І сестри постаралися, а Ніна Захарівна особливо. І гусаків нарізала, і ковбас наробила, і сала дала — загалом, усім, чим могла, тим і поділилася. На жаль, ця зустріч із сином виявилася для Петра Михайловича і Ніни Захарівни першою й останньою.

Образившись, що його не покликали на похорон батька, Микола припинив листування із сестрами

      Спочатку він активно писав листи сестрам, радо приймав їх у себе, щодня возив Ольгу з Катериною на своєму мотоциклі за двадцять кілометрів до Азовського моря. Та й його мама радо зустріла дітей колишнього коханого, вони в неї були донями. А вже як брат збирав подарунки в дорогу! Ні про кого не забув. Бабусі купив фартух iз рюшечками, Ніні Захарівні — комплект постільної білизни, що тоді було великим дефіцитом, батьковi — сорочку і настінного годинника. А для всіх приготував багато риби всіляких сортів. Кладе в сумку і дає «інструкції»: «Це татові до пива, це м'якенька на бабусині зуби, цю нехай мама скуштує»...

      Згодом, однак, листування ставало все більш небагатослівним, прийшов час, коли воно зовсім припинилося. Чому? На це запитання ніхто з наших героїв сам собі не може відповісти. Чи то життя таке важке настало, чи то відстань і роки притупили родинні почуття... Раптом у Петра Михайловича знайшли рак легенів. «Дівчата, вдарте Колі телеграму, нехай він застане батька живим», — просила дочок Ніна Захарівна, що сама важко хворіла — після трьох інсультів вона вже не могла самостійно ходити. «От тільки трошки підлікуємо тата», — обіцяла Катя, медик за фахом. А хворому ставало все гірше і гірше, дні його були полічені. Не встигли сестри сповістити брата про хворобу батька, як того не стало. І навіть про похорон не повідомили — у той момент чомусь ніхто не подумав, що в покійного десь є син.

      — Для нашої родини настала чорна смуга, — говорить Ольга Петрівна. — Батько лежить при смерті, а тут ще й мій старший син потрапляє з ножовим пораненням у реанімацію районної лікарні. Вирішив звести рахунки з життям через невдалий шлюб. Тільки я дочекалася, що він вийшов з наркозу, повернулася додому, як сусідка повідомляє, що тата вже немає. Моє серце так і розкололося на дві частини. Одна плакала за сином, а інша — за батьком. Земля пішла з-під ніг. Хіба я ще про щось інше могла думати?

      Трохи відійшовши від горя, Ольга таки написала листа Миколі й повідомила про всі сумні події останніх років (на той час вона залишилася молодою вдовою, її троє дітей росли без батька). Микола відповів, що він знає, що таке рости без батька, і після того, як він його знайшов, що б не було, але хотілося все-таки провести його в останню путь. Повідомив, що в них із дружиною теж лихо — вони втратили Віталика. Не ясно, чи сам він повісився, чи його повісили... А рік тому померла мама. Потім був останній лист від Миколи — дуже скупий. По тону листа Ольга зрозуміла, що образа брата була дуже сильною. «Дівчата, я ж вас просила викликати Колю до батька. Яким би хворим тато не був, але вони б побачилися, поговорили, і не було б цих образ», — дорікала дочкам Ніна Захарівна. Вони усвідомлювали свою провину, і Ольга спробувала виправити ситуацію — писала у Ванюшкіно, відправляла вітальну листівку. А звідти — мовчання.

«Мама до останнього дня запитувала, чи не забула я про її прохання»

      — Після смерті батька мама почала різко здавати, — продовжує Ольга зі сльозами на очах. — І от одного разу вона взяла мене за руку і говорить: «Доцю, знаю, я незабаром піду від вас, а це можеш зробити тільки ти. А якщо не зробиш, і на тім світі буду ображатися. Пообіцяй, що зв'яжешся з Колею. Знайди його, і нехай він приїде сюди. І ви прийдете до нас iз татом на могилки. А ми з ним сидітимемо там на лавочці, побачимо, що ви йдете, і я скажу йому: «Дивись, а он і синок наш із дочечками йде». Я пообіцяла виконати її прохання, а мама до останнього дня запитувала, чи не забула я про це.

      Шостого квітня минулого року Ніна Захарівна померла. І молодша дочка її втратила спокій. Чим далі, тим важче їй було ходити на могили батьків.

      — Ми посадили там маленькі квіточки, і коли я їх бачила, мені здавалося, що це мамині очі дивляться мені в душу, запитуючи, чи пам'ятаю я про свою обіцянку, — плаче моя співрозмовниця. — Я їй все-все разповідала, а от про Колю нічого не могла сказати. І от одного разу повертаємося ми з родичами з цвинтаря, і я кажу їм: «Як хочете, дівчата, а я більше не можу — напишу листа у «Ключовий момент». І написала прямо в Каті, навіть не дійшовши додому.

      А вже через два тижні Ользі Сулимі подзвонили з програми і повідомили, що її історія буде включена в одну з передач. Жінка відразу кинулася до рідних могилок, поклала руки на хрести: «Мамо, тату, я все зроблю, щоб привести до вас сина».

      — Мене вже й у Київ викликали на телевізійні зйомки. Але ще не знала, чи вийде те, що я задумала».

      — Тобто, не були упевнені, що брат відгукнеться?

      — У глибині душі я не сумнівалася, що він усе-таки приїде у студію. Але, звичайно, думки всякі були. Особливо захвилювалася, коли не почула оплесків глядацького залу після слів ведучої Наталі Сумської: «А тепер будемо дізнаватися, чи приїхав до нас Микола Петрович». Це ж на екрані все швидко відбувається, а там — поки камери переїдуть з одного місця на інше... І тільки коли вони переїхали і зал зааплодував, у мене відлягло від серця. А коли забрали умовну стіну, що розділяла нас, я вже дала волю сльозам. Плачу, а він мені тихенько шепотить: «Сестричко, не плач, я тут».

      До відправлення поїздів із Києва в Ольги, яка приїжджала на зйомки з дочкою і племінницею (передачу недавно показали по «Інтеру»), і Миколи, який приїжджав із дружиною та її сестрою, було кілька годин. За ці години вони встигли зрозуміти один одного й усе пробачити. Микола пообіцяв найближчим часом приїхати в Жуки.

      — Підемо на могили батьків і виправимо свої помилки, — пообіцяв сестрі брат, який знову знайшовся.

Катерина ЗІНЧЕНКО.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>