Естафета донорів

17.05.2005
Естафета донорів

Кіра Петракова: хіба ви дасте мені мої роки? (Фото Володимира ТОКАРЦЯ.)

      Мене одразу вразила ця цифра — 173 здачі крові! А Кіра Луківна вважає, що нічого надзвичайного у цьому немає. Вона, дитина війни, у свої неповні сім років дізналася почім ківш лиха, і тоді з'явилося це прагнення своєю кров'ю оберігати незнайому людину від можливої смерті. «Посвідчення почесного донора Радянського Союзу мені вручили у 1982 році, — розповідає вона. — А приклад мені показала мама, Яніна Доматівна Несчотна, дворазовий почесний донор Радянського Союзу». З 1943 року аж до операції у 1958 Яніна Доматівна здавала кров, естафету перейняла її дочка. Наразі син Кіри Луківни Георгій донорствує, почав ще в армії. А як сталася чорнобильська трагедія, двічі на місяць ходив здавати кров для дітей в «ОХМАТДИТ». Онук ще неповнолітній, але і він прагне продовжити традицію «династії», а поки є волонтером-активістом Київської соціальної служби.

 

      — Кіро Луківно, якщо у війну були ще малою дівчинкою, здавалося б, узагалі мали б не переносити вигляду крові, а ви донором пішли... Чому так вийшло, як ви вважаєте?

      — Я під час війни бачила стількох убитих з розплющеними очима! Це не могло не вплинути на мене... Нам не пощастило евакуюватися з Києва, бо я захворіла. Жили у постійному страхові, переховувалися. Згодом нам таки вдалося вибратися зі столиці, але обставини склалися так, що довелося вертатися додому. З багатьма такими ж, як ми, йшли до Києва по Житомирському шосе, тоді ж німці почали бомбардувати дорогу. Охопив жах. Коли прийшла до тями, то почала молитися, стоячи на колінах. Мене ніхто цього не вчив, але це була саме молитва...

      Переночували в селі Царівка, а на ранок побачили наших солдатів. Вони змушені були на кілька днів привезти нас на фронт. І там уперше почула «катюшу». Три доби ніхто не підвозив ні боєприпасів, ні їжі. Мама знайшла у школі чан для виварювання білизни, у ньому замісила тісто, зварила кльоцки. І весь час перев'язувала солдатам рани. Допомагаючи мамі, я долучилася до цієї справи. Пізніше в армії сина питали, звідки знає такий вид перев'язки, він відповідав, що в мами перейняв. Цікавилися, чи я медпрацівник. Ні, на війні навчилася...

      А коли Київ звільнили, то мама ходила здавати кров в «ОХМАТДИТ». І було так, що тільки вона лягає на донорське ліжко — а машина на подвір'ї вже чекає її кров. У неї була рідкісна четверта група і більш-менш високий гемоглобін: нижче 55 одиниць не брали. Тоді ж усі виснажені були. Після здачі крові мама отримувала пайки.

      — Якось ви обмовилися, що здавати кров навіть корисно для здоров'я...

      — Я у цьому переконана. У давнину, коли людина себе погано почувала, що робили? Спускали кров... Кров у людини повністю змінюється через кожні п'ять-шість років. У донора цей процес активніший, тому організм не так швидко старішає, ніж у «звичайної» людини.

      Коли я донорувала, то кожні 56 днів здавала по 400—500 мл крові. Узагалі кров відновлюється протягом 14 днів, у жінки цей процес відбувається легше, оскільки жіночий організм звичний до втрат крові. Якось під Новий рік на прямому переливанні (коли донорська кров поступає до хворого по краплі) взяли з однієї руки. Потім попросили ще з іншої руки. Додому я прийшла з двома перев'язаними руками. Домашні на мене накинулися мокрим рядном. Ну й що, місяців два не ходила на пункт, а потім знов не витримала. Вже й організм звик постійно виробляти свіжу кров.

      — Це ж, мабуть, ви дотримуєтесь якогось режиму, дієти?..

      — Який режим? Живу як живу. Харчуюся як усі, тільки маю потребу багато пити. Обожнюю томатний сік. Колись, бувало, йдучи на обід, купувала три кілограми болгарських помідорів, а до кінця робочого дня не лишалось жодного. Томатний сік, щоб ви знали, — це профілактика раку. Рекомендують вживати не менше двох помідорів щодня, особливо чоловікам.

      А взагалі природа подарувала мені богатирське здоров'я, така спадковість по маминій лінії. Прадідусь до війни писав моїй мамі: «Яночко, я старий, мені сто п'ять років. Усі зуби цілі. Тільки трохи влітку став мерзнути і почав ходити в тілогрійці». Якби не Велика Вітчизняна війна, хтозна, до яких років він би дожив. Під час цих трагічних подій прадідусь зник безвісти. Ми його розшукували, але марно.

      Моя тітка, яка старша від мене на десять років, дуже любила мою маму, яка була балериною-акробаткою. І коли якось мама, будучи вагiтною, прийшла до неї в гості, тітка раптово кинулась її обіймати і сильно притиснула ребра. Почались перейми.

      Я народилася семимісячною, проте важила більше трьох кілограмів. Через такі обставини мама мені змалечку давала риб'ячий жир. І не ложечкою — я вимагала його більше і пила просто з пляшечки. Так любила його — він тоді був натуральний, а не такий, як зараз, рафінований. Можливо, це і порятувало мене. Бо під час війни всі ж були голодні і, звісно, худющі, а я завжди, як пампушка.

      — Вам зараз сімдесят років. Мабуть, тепер часто і до медиків доводиться звертатись?

      — Ніколи не любила ходити по лікарях. І скиглити: ось у мене тут болить, а там свербить... Я десятки років не зверталась до лікарів. А коли у 35 років потрапила до терапевта, він спитав мою історію хвороби. Я відповіла, що такої немає.

      Останній раз відвідала лікаря два роки тому. І то не через болячку якусь. Сходила на нижчий поверх, і, впала, зламала ногу. Півтора місяця пролежала в гіпсі, але вдома — жодних лікарень!

      Моя сваха весь час наполягала: ну піди, поцікався своїм здоров'ям, перевірся. Я ж їй у відповідь: Боже збережи! Тим більше зараз хворіти — дороге задоволення.

      Єдине що, маю алергію на знеболюючі. Чому, не знаю. І рибу їсти не можу, хіба що в консервованому вигляді. Також не вживаю меду. Через одного бджоляра! Під час війни бабусин сусід тримав вулики. Мед викачував, а соти віддавав дітям. А ми ж ласі до солодкого. Тепер ось маю. Колеги на роботі підсміювались: «Тобі і грипу не треба: коли захочеш мати бюлетень, з'їж дві ложки меду».

      Прикметно, що я почуваюся дуже добре в місті. Я народилася і все життя прожила в Києві. Мені настільки комфортно тут: не відчуваю ані загазованості, ані пилу. А на дачу приїжджаю тільки на день, і швиденько повертаюся додому. Оскільки, як виявилося, відносно чисте повітря спричинює алергічну реакцію...

      — Кіро Луківно, бути донором — це проходити певні неприємні процедури. Голками штрикають... Як ви до цього ставились?

      — Мені було страшно тільки на війні. А кров я здавала, незважаючи ні на що, бо вона була потрібна людям.

      Багато разів була на прямому переливанні крові в Інституті грудної хірургії і в Жовтневій лікарні. Туди приходила пізно, мені не треба було довго чекати, бо «безкоштовників» завжди брали поза чергою.

      Якось брали кров і запитали, чи можна вколоти у другу руку. Виявляється, затупилася голка, а кров призначалася для маленьких діток. Через кілька місяців знову те ж саме. «Що, знову для діток?» — перепитую. «Ні, цього разу для науки».

      Пригадую ще один кумедний випадок. Здавши кров (вона в мене чорна, густа, гемоглобін мала високий — 91 одиниця, і всі жартували, що як у чоловіка), спускаюсь на вихід, раптом усі лікарі і медсестри налетіли на мене: «Вам погано, вам погано!» Я здивовано дивлюся на них: кому погано? Вони — бух мене на диван. Виявляється, мені неправильно зробили перев'язку, а кров, пульсуючи, потекла по руці.

      Іншого разу лікар повідомив, що потрібні донори, які пережили якісь опіки. Я знову відгукнулася, тому що сама від цього постраждала. Коли була маленькою, мама випадково перевернула на мене чавунок з картоплею в мундирах. Тож я «кваліфікувалася» як донор, який переніс опіки. А кров у такої людини має особливу структуру, у зв'язку з тим пришвидшується лікування людей, які постраждали від опіків: кров протистоїть розпаду, гниттю. Пам'ятаєте про дівчинку Настю, яка, рятуючи сестричку, ледь не загинула? Всі тоді шукали донорів для неї. Але чомусь не наголошували, що особливо корисна кров донорів, які мали опіки. Це має надзвичайно велике значення.

      — Ви часом не знайомі з людьми, яким дарували кров?

      — Ні. Я ніколи не бачила їх. Зараз, кажуть, можна це робити. Сьогодні є і такі безсовісні, що вимагають гроші за кров... Але під час воєнного часу інформацію про донорів категорично заборонялося розголошувати. Навіть коли врятовані писали листи, хотіли подякувати донорам за життя, і тоді не відкривали таємницю. Вважаю, і зараз варто так само робити. Я дарую кров, вона підтримує життя. Навіщо людині знати ім'я? Щоб воно над ним «висіло» й «муляло»?

      Якось на станції переливання крові зібрали донорів і сказали: «Скоро, шановні, відпаде потреба у донорстві. Уже створили штучну кров». Але час показав — людську кров нічим не заміниш. Вона передає енергію людини.

  • Пігулка не допоможе…

    Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>

  • Не лікують, а вбивають

    До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>

  • Чіпкий, як кліщ

    Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>

  • Смертельний бізнес

    «Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>

  • Провал операції, або Як вижити в котлі медреформи?

    Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>