На братських могилах не ставлять хрестів
Як у нас уміли «вирівнювати» історію
Василь ДРАГОЛЮК
|
Військовий цвинтар на вулиці Руській у Сімферополі з вікна маршрутки чи тролейбуса виглядає доволі таки пристойно — величаві ялини і стрункі берізки над пам'ятниками, акуратні ряди однакових могильних каменів, традиційне гасло радянської пори «Ніхто не забутий, ніщо не забут» (остання буква, правда, відсутня). Але достатньо в будь-який день, окрім, хіба що 9 травня, 23 лютого чи 13 квітня, дня визволення Сімферополя від німецько-фашистських загарбників, відчинити хвіртку кладовища, заглибитись у його алеї, щоб враз пройнятись сумом. Його навіюють повалені могильні плити, вирвані зірки, емблеми та інші деталі з кольорового металу, вищерблені написи і фотопортрети героїв колишніх боїв, купи собачих екскрементів поміж солдатських могил, використані шприци. А ще влаштована впритул з великою братською могилою, де під час німецької окупації Сімферополя в 1941—1944 роках поховали не одну тисячу наших розстріляних і померлих військовополонених, невеличка футбольна «галявина». Самих футболістів я не застав, але свіжовитоптана трава поміж двох «рамок» красномовно свідчила, що ганяли м'яча тут буквально днями.
Очевидці стверджують, що вечорами до території кладовища підтягуються місцеві наркомани та алкоголіки-бомжі. Теплими літніми місяцями вони просто посеред могил, як кажуть, і «столуються», і ночують. Адже військовий цвинтар хоча й огороджений, але вхід до нього вільний. Саме з цієї причини ще й полюбляють вигулювати на братських могилах своїх вовкодавів безсоромні мешканці сусідніх будинків. Не знаю достеменно, чи «тягне» та «собача» наруга над пам'яттю загиблих на відповідне адмінправопорушення. Але якщо б повз цвинтар бодай проліг маршрут міліцейського патруля, певен: бажаючих тут розважатись значно поменшало. До речі, зробити це не так уже й складно — неподалік дислокується військова частина Кримського територіального командування внутрішніх військ МВС.
Зі мною повністю погоджується відомий сімферопольський історик, науковий співробітник Робочої групи зi встановлення пам'ятників в АРК Володимир Гуркович.
— Це кладовище я знаю майже півсторіччя, — розповідає пан Володимир. — Тут похований мій старший брат Іван, командир авіаполку. Він загинув у катастрофі МіГ-19 на Мекензієвих горах поблизу Севастополя влітку 1957 року. Та й усе життя я пропрацював у царині захисту, охорони, реставрації пам'ятників історії і культури, у тому числі й військового цвинтаря на вулиці Руській. На нашому обліку перебувають усі братські військові поховання, а також могили Героїв Радянського Союзу. Не можу стверджувати, що у ті роки на ньому було все ідеально. Інколи сюди п'яниці могли забрести, який-небудь малолітній хуліган міг розбити медальйон на могилі. Але щоб квіти з могил поцупили на перепродаж — такого не пам'ятаю. Як і того, щоб зрізали бронзові бюсти героїв (декілька років тому вандали викрали бюст із могили Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Горішнього), видирали могильне оздоблення з кольорових металів на металобрухт. На жаль, ніхто за це не був покараний. За винятком хіба що групи мародерів, котрі у 1986 році сіли на лаву підсудних. Злочинці у пошуках золотих прикрас розрили протитанковий рів на 10-му кілометрі Феодосійської траси, де покоїлись останки майже 12 тисяч розстріляних фашистами місцевих євреїв і кримчаків.
Узагалі ж, вважає Володимир Гуркович, байдужість до поховань воїнів, традиційна недбалість — не лише «надбання» новітньої історії. Воно має глибокі корені. Бо як інакше, приміром, розцінити той факт, що на згаданому вище цвинтарі, власне кажучи, персональні могильні камені не відповідають... могилам воїнів.
— Коли, — пояснює історик, — у 1944—1947 роках ховали загиблих і померлих від ран офіцерів і солдатів, чіткої лінії уздовж і впоперек не витримували. У 1975 році, напередодні 30-річчя Перемоги, вирішили зробити реконструкцію цвинтаря. Тимчасові «пірамідки» замінили на однакові квадратні плити з альмінського каменя, причому у межах визначеної «сітки». І вийшло, що для порядку їх змістили на метр-два від самих могил.
Нині в центрі Сімферополя в донедавна сквері Перемоги ударними темпами зводять кафедральний собор Олександра Невського. Будівництву під патронатом самого колишнього президента Леоніда Кучми передував затяжний конфлікт між місцевою єпархією УПЦ (МП) і керівництвом автономією — з одного боку, ветеранськими і природозахисними організаціями — з іншого. Яблуко розбрату — танк Т-34 з бортовим номером «201» на постаменті. Легендарна «тридцятьчетвірка» як пам'ятник героям-танкістам, що визволяли півострів у квітні-травні 1944 року, випадково чи навмисно зійшла на постамент посеред колишнього Семінарського скверу. Якраз у тому місці, де до середини 30-х років минулого століття домінував над центром міста дореволюційний собор Невського (його зруйнували комсомольці-добровольці). Через 70 років церква його вирішила відновити. На заваді став танк. Після запеклих дискусій у ЗМІ, пікетів і мітингів сторони все ж дійшли компромісу: танк у межах скверу (відтепер це Духовно-патріотичний центр) перенесли трохи вбік, а собору звільнили його історичне місце.
Коли позаторік готували котлован під храм, будівельники несподівано наштовхнулись на людські останки, серед яких знайшли орден Червоної Зірки. За словами Володимира Гурковича, республіканський комітет АРК із захисту культурної спадщини відразу ж направив запит до Подольського центрального військового архіву Міноборони Росії. Там за номером ордена встановили, що нагорода належить уродженцю Сухумі, старшині Івану Кучерову, який загинув 7 травня 1945 року при штурмі Севастополя. Але вся заковика полягала у тому, що танкіст офіційно задокументований... як похований на військовому цвинтарі на вулиці Руській у Сімферополі. Сталось це, переконаний мій співрозмовник, через чиєсь елементарне недбальство. Річ у тім, що спочатку, у 1944 році, Кучерова разом із тридцятьма однополчанами з почестями поховали у трьох братських могилах у сквері поруч з Т-34. На виконання тодішньої урядової постанови про впорядкування військових поховань у 1949 році останки танкістів перенесли на військовий цвинтар. Формально, за підписаним актом, у цьому списку значився і Кучеров. Реально ж прах воїна і ще трьох його побратимів майже 60 років безіменно пролежав зовсім в іншому місці, до речі, неподалік міського... туалету. Комісія міськвиконкому, в роботі якої взяв участь і Володимир Гуркович, ухвалила рішення про остаточне перепоховання на військовому цвинтарі. Проте група ветеранів під орудою відставного генерала зробила по-своєму: нікого не поставивши до відома, нишком з благословення священика закопала ящик з останками воїнів... поруч із собором, що будується, і встановила на тому місці звичайний металевий хрест.
— Можливо, — констатує Володимир Гуркович, — у людей були найкращі наміри, але у підсумку вони вчинили безвідповідально, знехтували усталеними традиціями і здоровим глуздом.
Наразі в міськвиконкомі ламають голову, як усе ж без зайвого галасу виправити чергову «самодіяльність».
