«Людино, обери свою долю: серце дитини, меч воїна, крила орла...»
Про те, яким був відомий український фантаст Олесь Бердник, згадує дружина письменника Валентина Сокоринська-Бердник
Ще малим хлопчиком відомий український фантаст Олесь Бердник замислювався над таїною буття. Аби спалахнути яскравим болідом, розділивши з мільйонами українців усі трагічні сторінки бурхливого ХХ століття. Усе написане цією талановитою людиною сповнене колосальної сили. Нині це називають «енергетикою», а в часи Бердника за це шпетили і таврували. Правозахисник, громадський діяч, футуролог. За цими стислими рядками — життя буремне, неспокійне, змістовне. Його філософсько-фантастичними романами «Покривало Ізіди», «Чаша Амріти», «Стріла часу», «Серце Всесвіту» зачитувалася молодь. А роман «Зоряний корсар», без перебільшення, став культовим для читачів початку 70-х років (його було видано у 26 країнах світу). Олесь Бердник кидав виклик усім, хто сумнівався у можливостях української фантастики! Українська фантастика була, вона користувалася популярністю!
Його називали утопістом, містиком і космічним... націоналістом
Разом із дружиною Валентиною Сокоринською Бердник вони й дітей назвали фантастичними іменами — дочка Громовиця і син Радан. Мов троянди й виноград, переплелися реальне життя і фантастика. І колись почута легенда про громовиць — небесних дів, покровительок сміливих воїнів у дохристиянські часи — знайшла своє втілення у житті їхньої донечки.
Із Валентиною вони познайомилися у складний для Олеся Павловича час. У 1973 році за виступ на захист дисидентів-шістдесятників Олеся Павловича виключили зі Спілки письменників, на знак протесту Бердник навіть оголошував голодування... Однак Олесеві негайно треба було влаштуватися на роботу — бо інакше заарештують за неробство. Допомогли хлопці-художники: Олесь влаштувався до художньо-монументального цеху. Робота була йому до вподоби. Позбавлений можливості писати (після виключення зі Спілки письменників у нього вилучили друкарську машинку), він отримав можливість малювати. А головне — під рукою були фарби, полотно!
«Я бачила, що Олесеві необхідно вихлюпнути енергію, — розповідає Валентина Сергіївна, — і тоді він поспішав до майстерні. На полотні поставали незвичайні, ніби навіяні космосом образи. Його улюблена стихія — космічна — втілювалася на полотнах. Шкода, що чимало робіт не вдалося зберегти. Жили важко, бідували, отож і доводилося вимінювати картини на продукти...»
«Товариші Олеся прагнули звільнити тіло нації, а Бердник — її дух»...
Тоді, після виключення зі Спілки, на рушнику його долі мережились червоні й чорні нитки. З'явилися нові друзі. І серед них — майбутній побратим, духовно близька людина Микола Руденко. Бердник і Руденко шукали й синтезували дослідження праць із біології, філософії, економіки , футурології та релігії... Як побратими вони були разом, коли створювалася українська Гельсінська група. Як побратими вони були спільниками у виробленні програмних документів. На жаль, відійшли за життєву межу не лише вони — натхненники і генератори ідей, а й перші члени групи: Петро Григоренко, Іван Кандиба, Оксана Мешко, Олексій Тихий, Юрій Логвин, Василь Стус...
Бердник виношує ідею створення Української духовної республіки. За його задумом, нове суспільство має розвиватися за законами духовності, гармонії і краси. Ще в 70-ті роки Бердник прагне утвердити духовну суверенність України. Ще тоді він розумів, що самими лиш економічними засобами не «розкріпачити» державу.
Олесь прагнув реалізувати космічно-еволюційне завдання: розкріпачити дух людини. Але тоді його ідеї багатьом здавалися утопічними. Як згодом писав один із побратимів Бердника: «Його товариші прагнули звільнити тіло нації, а Бердник — її дух»...
«Чи переймався він, коли не знаходив підтримки? Чи не опускав руки, підсвідомо виносячи вирок своїм ідеям?» — запитую у Валентини Сергіївни.
«Якщо навіть і були сумніви, він продовжував роботу. Хоча, звісно, як і в кожної людини, були моменти відчаю, — каже пані Валентина. — Знаєте, він палахкотів своїми ідеями, прагнув донести слово до людей. І, можливо, тоді ще не прийшов його час, треба було просто зачекати...»
«Мені болить кожна травинка, аж кричить...»
«В Олеся ніколи не було гніву, — згадує дружина письменника. — Це дивовижно! Він жалів і людей, і тварин, і чи не кожну травинку. Бувало, трави піднімуться високо, я прошу його взяти косу і викосити подвір'я. А Олесь — цей двометровий велетень — лише посміхається: «Мені болить кожна травинка, аж кричить...» Він чи не в кожному романі та повісті поспішав застерегти: «Усе пов'язане між собою у цьому світі. Людина руйнує живе на землі і руйнується сама».
...Коли Валентина з Олесем переїхали жити в село Гребені на Київщині — більшість односельців сприйняла їх насторожено. Зрештою, це і не дивно — людська психологія доволі консервативна, а тут ще якийсь «бородатий хвілософ» — і що він за один ? Якісь книжки пише...
Олесь обрав свій шлях. Та й, певно, на крутих віражах життя, коли доля була невблаганною, згадував і рідного батька... Чимало в них було спільного. У романі «Пітьма вогнища не розпалює» він наводить такий епізод. У буремному вісімнадцятому батько потрапив у полон і, за логікою «революційного врємєни», мав бути розстріляним. Але «біла шкура», унтер-офіцер «одразу заглянув у його потаємну глибину, розгадавши навіть характер хлопця (батько справді навіть курки не міг зарізати, мати завжди ходила для цієї справи до сусідів)...» Йому «подарували » життя.
Олесь писав iз тюрми зашифровані листи
...1979 рік. Письменника знову заарештували та засудили за статтею «Антирадянська діяльність та пропаганда». Вирок — 5 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 6 років заслання...
...Валентина перебирає листівки, що надходили з табору № 36, розташованого на станції Чусовське Пермської області. Аби передати свій душевний стан, Олесь робив для дружини криптограми. Це був своєрідний код, втаємничена мова для двох. На одній із листівок — дух Олеся рветься вгору, до неба. Туди, де мерехтять далеким світлом зірки. Мов Ікар, розкинув руки — і полетів. Валентина полегшено зітхнула: значить, усе, що їм судилося, вони переживуть. І Олесь обов'язково повернеться...
...Він приходив темними ночами. Вона чула його голос. ...Але ніч така швидкоплинна... У селі довго не поспиш — тутешній люд поспішає до повсякденних клопотів. Поспішала й Валентина. Олесь був далеко, але життя продовжувалось. «Мабуть, десь у підсвідомості він розумів, що для сімейної людини поводився занадто ризиковано з огляду на тогочасні реалії?»— запитую у Валентини. «Звісно, він розумів, що мені нелегко... І писав про це... — каже вона. — Але я ніколи не пошкодувала про свій вибір...» Жінка, повертаючись у важкий період свого життя, хвилюється: «Хоча стільки було тоді різного... Коли Олесь був ув'язнений, до мене навідувались «люди у штатському», перевіряли, як я тут живу, хто у мене буває... Дуже хотіли, щоб я з дитиною виїхала з Гребенів... Погрожували, викликали мого батька... Одного разу не витримала: «Он, бачте, кущ калини?» — «Бачимо, то й що?» — «Отож можете робити, що завгодно, — ваша воля. Зруйнуєте хату — я все одно сюди повернуся... Той кущ Олесь посадив — і з нього розростеться пишна калина. І спалахнуть червоні грона, і Олесь повернеться...». Сказала — як відрізала. І пішла не озираючись. Як йдуть горді жінки, впевнені у своїй силі.
«Бердник часто говорив про те, що гряде велика доба»
І вона напророчила того дня свою долю: та калина виросла, повернувся Олесь, і вони ще довго були разом. «Я завжди дивувалася з Олеся, — згадує Валентина Сергіївна. — Він приїхав сповнений сил і бажання працювати. Як сьогодні бачу: приїхав Олесь і відразу гайнув до Василя Литвина (з родиною кобзаря Василя Литвина Бердники дружили, —Авт.) «Куме, на нас чекає багато справ», — Олесь, здається, забув про ще вчорашні біди...».
«Бердник часто говорив про те, що гряде велика доба, — згадує кобзар Василь Литвин. — Тож для нього відкрити своє духовне «я» означало жити по совісті, у гармонії із Всесвітом, який Олесь називав світонієм. Для багатьох Бердник був такий собі казкар, космознавець... Але кожен, хто запізнався з ним ближче, знайшов друга щирого і незрадливого».
Разом з Василем Литвином Бердник об'їздив чи не всю Україну. І завмирали люди, дослухаючись до думи у виконанні Василя Литвина на слова Олеся Бердника: «Україно моя, рідна мати моя, хто ти є? Хто ти є?». Вони обидва — і Олесь, і Василь, — творили серцем. І тому їм вірили люди, і поволі танув лід недовіри. Згадує Василь Литвин: «Якось ми виступали у Ніжинському педінституті. Хвилювалися, звичайно, як перед кожною зустріччю, але переконували себе: все буде добре, ми їдемо до людей з добром. Але ось і перша зустріч. Зустріли нас агресивно: «Що це до нас за патлаті приїхали? Але Олесь завжди йшов до людей з добром, з відкритим серцем. І люди це відчували. Після тієї зустрічі нас довго не відпускали, оточили щільним колом ... Разом з Борисом Олійником він опікувався створенням школи кобзарського мистецтва. Тоді це було нелегко. Олесь переконував, писав, доводив. Нині така школа є — у селі Стрітівка на Київщині».
Історія ніколи не була для Олеся Бердника чимось абстрактним і далеким. Він відчував відгомін століть. Починаючи з часів, коли просив Василя Литвина «заховати на горищі «Баладу про кобзу», бо знав, що у себе тримати рукопис небезпечно, і завершуючи походом по історичних місцях.
На щастя, вже в роки незалежності стало можливим здійснити одну з найзаповітніших мрій — відвідати могили гетьманів, побувати на легендарній Хортиці.
...Але тоді, після повернення з ув'язнення, Олесеві довелося скуштувати багато горя. «Знову на обрії клубочилися хмари, почалися арешти, — згадував він у романі «Пітьма вогнища не розпалює...». — Готувався суд над Іваном Дзюбою та іншими «дисидентами»...
«Треба бути Бердником, щоб мати таку дружину»
...«Яке то щастя, — зізнається вже пізніше Громовиця, дочка, коли й сама стане літератором, — коли поруч така людина, як мама». Бути дружиною — то завше покликання. Бути дружиною неординарної особистості — тут треба багато й любові, й терпіння, й власного таланту...
Валентині Бог одміряв усього — вона уміла чекати, бути поряд... З нею можна було просто мовчати — а це величезне щастя, яке випадає далеко не кожному... «Якби ж мені таку дружину», — зітхнув якось один відомий письменник, захоплений її мужністю і відданістю. «Треба бути Бердником, щоб мати таку дружину», — просто відповіла Валентина.
Вона пошила йому куртку з маленькими кишеньками. Олесь ховав туди записники, рясно помережані нотатками до майбутніх романів. Отак народжувався кожен твір, який потім переносився на машинку. Піднімався схід сонця — і за роботу. Щодня — 20—22 сторінки машинопису добірної наукової фантастики! Він був, мов ходяча енциклопедія — тримав у голові стільки інформації! Виходив з кабінету втомлений, а очі горять! І тоді — як на святі: Олесь читає, родина слухає.
«А як ми раділи кожному цікавому повороту в романі, кожній Олесевій знахідці!» — згадує Валентина. Дочка пішла батьківською стежиною — здобула журналістський фах, нині займається видавничою діяльністю. Нині завдяки її наполегливості стало можливим здійснення унікального проекту — перевидання творів Олеся Павловича. Вже побачили світ чотири томи із запланованого восьмитомника, куди увійшли як відомі романи Олеся Бердника, так і твори, які друкувалися лише на Заході.
Нещодавно в Будинку вчителя було презентовано літературний клуб «Книга — перший вчитель». Його засідання будуть постійними, і Валентина Сергіївна Бердник сподівається, що вчителі разом зі своїми вихованцями знайдуть для себе чимало цікавого. А завдяки співпраці з Асоціацією книговидавців, видавничому дому «Афон «було започатковано серію «Всесвіт Олеся Бердника». Родина Бердника планує не лише перевидати твори Олеся Бердника — що, погодьтеся, в наш час є героїчним вчинком, — а й видати ще не опубліковані його роботи. Це, зокрема, збірки поезій «Блакитний коваль» (Канада, 1975), «Зорі крізь грати» (США, 1989), а також есеїстика: збірка «Свята Україна» (Великобританія , 1985) тощо.
...Олесеві випала щаслива нагода — після пережитого — відвідати Індію, Тибет, побувати у Канаді та Америці. Його приваблював цей розмаїтий світ, він жадібно всотував нове, спалахував новими ідеями. Але... Хоча б якою привітною не була для нього інша земля, вона лишалася чужиною. А на чужині, кажуть люди, і хліб гіркий. Повернувшись зі Сполучених Штатів, де виступав з лекціями, Бердник попросив дружину: «Звари мені картоплі і насоли огірків...»
Вірив у те, що над Україною «ніч ганьби, яничарства і зради минає», він все ж застерігав: «Ще тяжкі бої, іспити й потрясіння очікують нас, але не страхаймося!» Вірив у те, що небайдужі «живі душі» розбудять інших від сну, і духовне очищення — катарсис — проллється життєдайним дощем.
Наталя ОСИПЧУК.
ДОВІДКА «УМ»
Олесь Бердник народився у 1927 році на Миколаївщині в родині коваля. Брав участь у Великій Вітчизняній війні, був поранений. Перший арешт Бердника відбувся у 1949 році, наступного року його засудили до 10 років ув'язнення «за антирадянську діяльність». Однак у 1955 році його звільнили. У 1976 році, коли Бердник намагався здобути дозвіл на виїзд з СРСР, його книги вилучили з бібліотек і заборонили, у 1977 його виключили зі Спілки письменників України. За правозахисну діяльність знову Олеся заарештували 1979 році. У 1984 його помилували рішенням Верховного Суду УРСР. Не стало видатного українського фантаста у березні 2003 року.
