«Запануєм у своїй сторонці»: чому українці мають ексклюзивне право на національну державу

05.02.2019

На базі української iдеї маємо розбудовувати національну державу. (Фото з сайта moemisto.ua.)

В умовах гібридної війни чи задумуються українці серйозно над тим, що йде попереду «русского міра»? «Зелені чоловічки». Ні. Танки. Ні.

Попереду цього злочинного світу йде шовіністична російська iдея з імперсько-демагогічними, самодержцями накресленими «духовными скрепами: как обустроить Россию».

Звісно, за рахунок обману «всєго міра», але України — насамперед! Інформаційні, точніше дезінформаційні, елементи воєн відомі з давніх часів.

Однак зараз їхня гібридність визначається місцем і співвідношенням застосування обсягів «дез», площами та інтенсивністю їх покриття, семантикою інформаційного контенту. Саме це становить сьогодні «м’яку частину» агресивної ідеології Росії.

Чи завжди клин клином вибивають?

Чи можна від дезінформаційних джерел гібридизації, глобалізованих вічно тоталітарною Росією, захиститися «стіною Яценюка?». Ні! Будь-яка інформація, по-перше, подібно до квантових частинок, за теорією квантової механіки, вривається крізь зачинені двері, одночасно досягаючи соціуму на клітинному рівні.

По-друге, Росія на Донбасі воює не за Донбас. «Вся вселенная должна быть русской». І необов’язково всім розумітися на квантовій механіці чи шаховій дошці світової політики, але треба знати: гібридна війна не девальвує універсальність старовинного рецепту «клин клином вибивають».

Вона лиш актуалізувала принаймні дві його максими: а) клин, яким вибивають, має бути потужнішим, якіснішим; б) необхідність усвідомити аксіому: допоки імперсько-загарбницький мотив править нашим північним сусідом, а його етнічні межі не зменшаться до рівня земель московітів, не будуть вільними поневолені народи, доти державна ідея Кремля — антагоністична українській національній iдеї (УНІ).

Але світ про це не знає і не знатиме, бо українці мріють «запанувати у своїй сторонці», а Росія віками лиходіє в їхній «по-братньому» визволеній, а насправді окупованій, на якій вона задля «миру» вбиває захисників УНІ. При цьому цинічно страшать світ українськими націоналістами, що буцімто розстрілюють «всех русскоязычных».

Нині ширяться різні способи звільнення Криму, Донбасу, створилося навіть нове Міністерство інформації України. Насторожує, однак, що ні його працівники, ні у владних верхах у цілому не розуміють: в ідеологічній роботі без УНІ не обійтися. Та Україна над своєю державною ідеєю, яка б у сучасних реаліях активно надихала народ почуттям правоти, патріотизму та соборності, не працює.

Немає пан-українських, загальнонаціональних ідеологічних партій, які б консолідували соціум на захист суверенності, збереження національної ідентичності та історичної пам’яті, розвиток рідної мови, культури, вільного інформаційного простору, творення єдиної помісної церкви; зміцнювали імунітет денаціоналізації, опірність інформаційним фейкам і наростанню соціально-психологічних атак Кремля, помагали протистояти новим зовнішнім викликам та внутрішнім, особливо п’ятиколонним небезпекам. Воюючи «за нашу і вашу свободу», на жаль, не маємо стратегії розбудови національної держави за лекалами УНІ.

Сперечаємося: яку Україну будувати? Шкода, на це запитання не дано виразно твердої відповіді й на 27-му році Незалежності. Досі не знаємо, яке суспільство будуємо, не визначилися з виборчою системою, структурою парламенту тощо.

Замість праці на державотворчій ниві спекулюємо: є УНІ чи ні; працює вона чи ні? А без спільної ідеї, праці нема синергії нації. То що ж, скажете ви: готуймо свій «клин»! Але гарячкуючи, не ув’яжімося в дзеркальну пропагандистсько-агітаційну кампанію проти Росії чи будь-кого з сусідів, нацькованих на нас.

Глобалізація гібридизації вимагає глобального мислення

У турбулентний час, коли постійний член Ради Безпеки ООН, користуючись правом вето на його рішення, безбоязно-цинічно нападає на іншого учасника ООН, виникає питання щодо ефективності системи світового порядку, зокрема у відповідальності однієї нації (країни) перед іншою, в агресивності їхніх національних ідей.

Україні зміцнення нацбезпеки слід вести паралельно з розбудовою власних Збройних сил і вступом у міжнародні альянси колективного захисту, не забуваючи, хто впродовж віків нас ділив, нищив і нині розриває наші землі, переписуючи історію.

Отже, конче і нагально потрібно, аби українська iдея викристалізувалася як комплексний феномен національного і духовного відродження, як концепт складної соціально-економічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної ґенези.

Водночас як багатофакторна програма розвитку України, як стратегія (план дій) її уряду на майбутнє, де складові УНІ стануть пріоритетними стратегемами державотворення, підвищать його суб’єктність, субсидіарність, конкурентоспроможність та інші якості сучасного управління розвитком.

Національна iдея — це стратегічна канва, спроектована національною елітою як орієнтир поступу спільноти, що через інтегральні складові iдеї залучає до державотворення всіх патріотів України і поза нею сущих, провладних і опозиційних політиків, інтелектуальні сили, ініціативи громадськості, моральних авторитетів, інших активних громадян та інституцій. Без єднання українською iдеєю — занепадемося.

У цьому сенсі ця iдея — мегаважлива як ексклюзивний бар’єр денаціоналізації та чинник консолідації державотворчих дій iз розбудови національної держави, формування національних цінностей та інтересів, прориву у вільний світ.

Ба, більше, УНІ для українства є не тільки програмою дій на завтра, а й засвоєння і збереження набутків минулого. Це матриця для об’єднання народу, ідеологічна його основа, семантично вагоме і лаконічно висловлене гасло; рівно ж — стратегічна лоція, за допомогою якої належить привести український корабель у гавань Державності європейського рівня, гідного трудової людини, вільної нації, адекватного її цивілізованим викликам національного самоутвердження.

Тобто складові iдеї мають націлювати націю на виконання триєдиних функцій: консолідацію, ідентифікацію та євроінтеграцію з вектором на світовий цивілізований розвиток.

Захід давно це зробив, забув і нас не розуміє чи не хоче зрозуміти.

Таким чином, українцям насамперед треба бути націоцентричними, керуватися єдиними соборними інтересами, розвивати колективне мислення нації та емерджентно удосконалювати складові ідеї українського державотворення як його якісно нові структурно-функціональні стратегеми, що їх диктує ХХІ сторіччя — Україна: соборна, українська і гідна цивілізованого людства. Формула СУГ (соборність, українськість, гідність) виразно проектує візію і місію сучасної національної ідеї, а її складові трансформуються в своєрідні СУГестії, за допомогою яких нація може вплинути на якість опрацювання світоглядної стратегії розвитку держави, на її оновлення.

Тобто удосконалювати як суспільну систему, де, з одного боку, людина, нація і цивілізований світ — триєдино-необхідне підґрунтя суспільного розвитку; з другого — складові СУГ як основоположні маркери і орієнтири руху до вершин цивілізації.

Це вимагає не лише планування і прогнозування розвитку нації, а і його конкретного стратегізування в рамках УНІ відповідно до інтегративних індикаторів розбудови структур національної держави, вносячи необхідні доповнення до Конституції України, її законів щодо ідеології, утвердження української мови, церкви. Єдина національна Церква — найпотужніший сегмент української iдеї.

Стратегізування в розбудові національної держави

На базі української ідеї маємо розбудовувати національну державу, яка корінному українському народові допоможе втілити в життя своє ексклюзивне природне, мовно-культурне, релігійне та історичне право на своє самовизначення і самовираження.

Тільки трансформувавши складові УНІ в стратегеми розбудови самодостатньої і конкурентоспроможної держави, кожен українець і всі разом зможуть відповісти «Хто я?» і «Що зробив для української держави?».

Стратегеми — це ті генеральні напрямні державотворення, за дорожньою картою яких має рухатись та самовіддано працювати і людина, і нація, аби не провалитися в небуття.

Тоді нації не занепадають, а навпаки, трансформувавши екстрактивні (визискні) інститути в інклюзивні, досягають свободи і добробуту, незалежно від багатства їхньої країни. (А. Дарон, Р. Джеймс. Чому нації занепадають /Пер. з англ. К.: Наш Формат, 2016, 440 с.).

Водночас, як постійно наголошує третій Президент України Віктор Ющенко, «якщо ви вирішили національне питання, ви вирішили все. Якщо не вирішили, ви — нецікаві та примітивні».

Ми не лише не були готові до війни у військовому аспекті.

Насамперед не були єдині в ідеологічно-інформаційному плані як соборна, пан-українська державотворча спільнота. І не тільки тому, що, заколисувані віками російсько-імперськими брехливими міфами, не могли уявити, що «старший» брат, який насправді завжди був Каїном, може несподівано завдати удару ножем у спину. А це аксіома для нащадків, як і те, що досі не об’єднані національною iдеєю.

В українців не було постійної та адекватної захисної плівки із просвітних знань, системи ідеологічно-інформаційного забезпечення, не було державної системи контролю «дез» і «фейків» Росії.

Це віками гальмувало духовно-інформаційну мобільність (ДІМ) українців, тяглість (спадковість) їхнього розвитку. І нині заважає їх національному самовизначенню та інтеграції в цивілізований світ, вступу в колективні форми захисту, підтримці не коміка, а відповідного лідера нації, що має концепт її всебічного поступу.

Отже, виникає нагальна потреба сформувати новий рівень громадянської свідомості з високим статусом згуртованості нації, культури її колективного мислення, креативу творення нових знань і сталого передавання їх наступним поколінням для підвищення щільності захисної плівки, опірності денаціоналізації, прориву в світ і донесення правди про УНІ.

Йдеться про темпи розвитку інтелектуального капіталу задля тяглості розвитку нації, підвищення освіченості, креативності, високої духовності та моралі, зрештою, пізнання світу і себе.

Йдеться про слово, де думка, ідея, мова виступають знаннєво-інтелектуальним (духовно-інформаційним) обручем об’єднання людей, інтелектуальним ресурсом буття і духовним щитом захисту від дезінформаційного імперського опіуму одержавленої церкви, її метропольних міфів і анафем, що підживлюють відцентрове кочубейство, «старшобратство» і провінційне малоросійство, починаючи з привласнення чужих земель, імен, історій, ідей аж до придумування ідеологем новоросійства, формування нового «советского человека», «русского міра» як нових форм рашизму, помноженого на гібридну глобалізацію через втручання в справи інших держав.

За цих ворожих дій не можна жити лише гаслами національної ідеї довоєнних часів. Вона розвивається за багатофункціональними соціально-економічними, етнічними, ментальними, соціально-психологічними, політичними залежностями. Гібридна війна вимагає нових форм кіберзахисту.

УНІ закликає зосередитися на інформаційно-інтелектуальному аспекті, що передбачає не лише територіально-просторову, а й духовно-інтелектуальну соборність українців як їх єдність та спроможність разом, толокою, синергійно творити власну державу на нових ідеологічно-цивілізаційних засадах, консолідуючись і об’єднуючись історично, національно.

Ми втратили частину території, але не зменшилось почуття соборного патріотизму нації. Це доказ, що ці почуття формує не проста, а комплексно-інтегрована єдність, що має триєдине підґрунтя: визнання спільної історії минулого, консолідацію бажань територіальних громад сьогодення працювати заради вимріяної держави майбутнього (політична воля впровадження соціально-економічних реформ, темпи євроінтеграції, україномовний простір, єдина національна Церква тощо).

Україна починається з кожного, хто сповідує ідею національної держави. Лише подолавши скелю перешкод, набувши якостей, притаманних розвиненим націям, можемо прокласти «хоч синам, як не собі» дорогу у вільний світ.

Національна iдея — ідеологічна й наукова основа державотворення

Сучасними пріоритетами патріотичних стратегем УНІ ми приречені вимостити цю дорогу.

Де соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, не тільки участь у євроатлантичних заходах колективної безпеки, у безвізі і культурно-показових ін’єкціях, а й консолідація на рівні духовних, морально-психологічних характеристик, внутрішньо притаманних людині та нації, їх свідомості та ментальності, які мобілізують, надають їм когнітивно-філософську і світоглядно-об’єднуючу направленість.

Цьому має сприяти здатність лідера об’єднати національною ідеєю народ на побудову і захист власної держави — української України.

Російську Україну ми вже збудували, дозволивши вічному ворогові УНІ анексувати Крим, вбивати мирних мешканців Донбасу, творити т. зв. «ДНР», «ЛНР».

Тяжкі умови святкувань сторіччя УНР, велика строкатість претендентів на пост Президента України (перше враження, що дехто забув: Президент — це ще і Головнокомандувач) зобов’язують надолужити державницькі традиції, частково втрачені через агресивні дії наших сусідів наприкінці минулих сторіч.

Граблі та тривала відсутність державності повинні перестати бути нашими супутниками при декомунізації, декацапізації та недопущенні неокочубейства. Під тим кутом зору чинний Президент України, що йде на другий термін, мав би започаткувати принаймні деякі новели, які б стали традицією.

По-перше, висування своєї кандидатури на нову каденцію приурочити до Дня Соборності України — 22 січня. Дуже прикро, що популісти в цей день проводять з’їзди своїх лідероцентричних партійок, нагло приватизуючи звання — «політичного кіборга».

По-друге, неписаною традицією має стати дозвіл це робити лише чинному Президенту перед молодіжною аудиторією, приміром, виступивши перед студентами Національного університету ім. Т. Г. Шевченка з основними стратегами української національної iдеї як ідеологічною платформою розбудови національної держави титульного (корінного) народу за реальний період.

Планетарне значення історичної справедливості щодо повернення українській церкві анексованої Москвою автокефалії буде належно пошановано, якщо об’єднаємося в рамках національної iдеї для розбудови української України. Досягнення цієї ідентифікаційної якості в системі стратегем не означає розхожу зловмисну спекуляцію гаслом: Україна лише для українців.

Його затаврував iще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Українськість не визначається винятково етнічністю, а почасти презентує політичну націю, почасти громадянську, яка будує державу титульного народу. Де націоналіст — це передусім патріот, який любить свою Батьківщину, як поляк любить Польщу, і не більше. Однак є українець польського чи іншого походження.

Отже, українськість — це ексклюзивний здобуток нації, який треба не лише зберегти, а й розвивати як національну барву українського народу в різнокольоровому світовому суцвітті.

Все, що заважає українськості, іншим стратегемам формули СУГ, становить регіональні та глобальні бар’єри. У цьому плані неконструктивним видався у ВР піарний заклик вічного кандидата в президенти України Ю. Тимошенко — укласти на період виборів міжпартійний меморандум про тимчасове припинення міжлідерської критики. Промосковських лідерів «Опоблоку» теж не слід критикувати?

Це фактично ще раз прозвучало як черговий тактично-хитрий хід — єднатися, але навколо мене. Замість того, аби по-державному, стратегічно консолідувати патріотичні сили народу навколо національної iдеї, далі плодимо свої партійки, потрясаємо їхніми прапорцями і думаємо, що усіх перехитрили, забуваючи геніальну рефлексію Франка: все, що йде поза рами нації, — фарисейство.

А тим часом кнесет прийняв основний закон «Ізраїль — національна держава єврейського народу». Чому б ВР не прийняти Закон «Україна — національна держава українського народу», яким цьому (титульному, корінному) народові винятково надається втілювати своє природне, мовно-культурне, релігійне й історичне право на своє самовизначення і самовираження?!

«Або вона, або війна»

Світ має знати: корінний народ будує національну державу і більше не наступить на кримські граблі; адекватно і своєчасно реагуватиме на посягання Росії на суверенітет України, її територію, води, мову та кордони.

Якби наші депутати дбали про соборність України, а не про свої чергові вибори — такий закон давно був би прийнятий! А так маємо те, чого не повинні мати. Зокрема неясність: звідки у тих претендентів, що маніакально прагнуть сісти в найвище державне крісло, перманентно говорять неправду, — нібито найвищі рейтинги?! Парадокс!

Чим крутіше брешеш, тим більше в тебе балів! Що ми за народ, який представляють, що нібито зовсім втратив реальні шкали оцінок? Аби мене не звинуватили в суб’єктивності, адже мені вже адепти Юлі присилали з Києва листівку з грубими погрозами, пошлюся на слова соціального психолога Олега Покальчука. Відомий технолог дуже слушно і скрупульозно аналізує явище «дуростійкості», яке в малоросів, хохлів, манкуртів, їхніх партійних кумирів — у фаворі.

Власне, наведу його цитату, взяту зi статті О. Романчука «Про «Новий курс», «Нову стратегію миру», «Нову Конституцію», або Коли настане час покаяння» («Універсум», 20018, № 7-8). Пан психолог, який свого часу працював у групі іміджмейкерів Тимошенко і мав нагоду добре вивчити лідера ВО «Батьківщина» зблизька, констатує: «Юля очень талантливый и квалифицированный человек. Но я бы точно посоветовал не подпускать ее пока ни к каким государственным дверям, кроме Генпрокуратуры, и то — когда там появится нормальный прокурор…».

Додам: якщо ти претендуєш на лідерство у вірному служінні Україні, то не позичай у Сірка очей і не затуманюй їх людям легендами про свою бабусю, яка «потерпіла» від Голодомору, народившись в іншу п’ятирічку після нього.

Отже, добре фінансово мобілізовані соціологи, їхнi безбідні та амбітні патрони далі тяжко працюють, аби виборцям навіяти стару, далеко не гендерну модель: вона і він. Адже вона нині, розплівши косу, вже під оновленим іміджем народної вчительки, знову, звісно, вся в трудовому азарті. Усі решта, хто б там не був, за рейтингами, як сказав Путін на нещодавній прес-конференції, безнадійно позаду неї. Насторожує агресор, який популяризує твій, хоча тобою ж намальований — рейтинг. Ба більше, втручається у вибори. Або Вона, або війна!

Нині світоглядно-стратегічне значення формули СУГ у тому, що вона нагадує: не ми перші в цивілізованому світі вимощуємо свій національний шлях розвитку. Тому будьмо гідними розбудови своєї модерної національної держави як багатоаспектного завдання в сенсі вибору кращих вартостей людства із низки його багатогранних якостей.

Сьогодні ми вигідно-часто називаємо лише дві складові триптиху Хвильового: «Геть від Москви!» і «Даєш Європу!». А є іще третя, центральна — «Даєш інтелігенцію!» Туди треба йти не єврожебраками, не гомосовєтикусами, вмотивованими, аби там залишитися, а духовно та інтелектуально підготовленими патріотами.

Національна iдея — це не тільки духовна високість слів: Бог і Україна, а й соціогуманістична людяність у вимірі поступу цивілізованого людства. Немає свободи людини без свободи її нації, а свободи нації без волі сусідніх з нею народів і народностей.

Саме запозичення досягнень прогресивного людства з позицій стратегем УНІ не дасть Україні забути, що нині вона на межі щоденного вибору між грубою гібридною силою тоталітаризму і синергією креативу розумного колективного захисту цивілізованого світу, його цінностей та доброчинства.

Аби на «межі» православ’я і католицизму зберегтися як соборна нація, маємо об’єднатися в Єдину помісну церкву. Ці дискурси мають гармонізуватися і відстоятися в рамках УНІ.

А донесення її сенсів до світу припинить спекуляції щодо переслідування українцями «всех русскоязычных» чи про геноцид над поляками, буцімто вчинений нами на землі української Волині. Справжні ж геноциди в Україні — це Великий Голодомор, штучно створений комуністами в 1932-33 роках, i депортація ними кримськотатарського народу 1944 року, як і проведена поляками в 1946 році операція «Вісла», внаслідок якої трагедія спіткала лемків.

Насамкінець іще раз наголошу, що втілення націдеї формату СУГ «соборність, українськість, гідність» комплексно імплементує соціогуманістичні засади з вектором на паритетний захист і людини і нації, спираючись саме на світову культурологічну основу.

Зокрема, сповна уможливить скористатися мудрими органічно-простими настановами Махатми Ганді своєму народові в постколоніальний час його національного і духовного відродження.

Я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Пам’ятаючи це, ми в пострадянський період маємо умислитися в українську iдею як консолідуючий націю інтегральний чинник, надавши їй соціогуманістичного імперативу як ідеї «сім’ї» у міжнародних стосунках.

Узагальнивши соціогуманістичні погляди, препарувавши їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Папа Іван Павло ІІ під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: «Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте стає страшно, занепадають нації, їхні мови, традиції, молодь. Лише оберігаючи і людину, і націю, — збережемо світ. Не буде вільною людина, допоки підневільна її нація, доки на її землю ненаситно заглядає загарбник».

В умовах глобалізації гібридної війни за новий переділ світу, «обустройство» старої «империи зла» під новелами «русского міра» національна ідея українців є тим універсальним духовним обручем й опорою, що світоглядно і збройно протистоїть експансії Путіна.

Нині це чи не єдиний шлях, що уможливлює ексклюзивне право українців на консолідацію і захист своєї соборності, національної ідентичності та гідної інтеграції у вільний світ.

Таким чином, йдеться про подальші дослідження соціогуманістичного концепту комплексного захисту людини та її нації як моделі пересновування національних ідей в ексклюзивне право кожного народу реально захищати свою національну ідентичність від асиміляційно-інформаційних, воєнних та інших імперських посягань — усіма способами, механізмами і засобами.

Аби мати власну національну державу з усіма належними державними атрибутами — Гербом, Гімном, Прапором, рідною мовою, високою культурою, автокефальною помісною Церквою, соборною нацією, власними героями, сильною армією, передовою освітою, наукою, економікою, стратегемами української ідеї, ефективною екологією, комунікацією, охороною здоров’я та іншою інфраструктурою, міжнародними зв’язками та союзами.

Степан ВОВКАНИЧ,

доктор економічних наук, професор

Друкована версія