Із підлітків у юнаки: кому найбільше нині довіряють українці і про що це свідчить

22.01.2019
Із підлітків у юнаки: кому найбільше нині довіряють українці і про що це свідчить

Звичайні українці творять історію (Фото з сайта uamodna.com)

Об’єднавчі тенденції у суспільстві для більшості людей, мабуть, пов’язані з війною і з посяганням країни-агресора на наш суверенітет.
 
 
І у цей період не закінчується пошук нашими громадянами великих груп однодумців, люди воліють самі створювати громадянське суспільство та користуватися усіма його можливостями.
 
 
До того ж тут уже мало вселяти один в одного оптимізм і завіряти у взаєморозумінні — зараз усім нам як ніколи важливо продуктивно діяти.
 
 
Діяти — постійно і правильно, щоб у перспективі можна було покладатися один на одного за посередництва соціальних інститутів, таких як органи влади та громадські організації.
 
Рівень патріотизму в соціумі зараз безпосередньо залежить від якості зв’язків між українцями, від довіри між ними.
 
Тут тривають тенденції довіри до волонтерів і зростання довіри до армії, хоча до подій на Майдані й до початку війни з Росією Збройні сили перебували наприкінці списків значущих за довірою для українців соціальних інститутів.
 
І подібний список у нашому уявленні, вочевидь, розділяється на дві половини: у першій усе «людське, надто людське» — звичайні люди: місцеві жителі, волонтери, захисники України, Церква, громадські організації, дрібні та середні підприємці, а в другій половині — все «казенне, надто казенне»: поліція, опозиція, СБУ, банки, парламент, уряд, суди... І точки перетину людського з казенним часто-густо болючі, хоча і без них не обійтися. 
 
Рівень довіри в суспільстві, на думку соціологів, тісно пов’язаний з його економічним розвитком: чим вища у суспільстві довіра, тим воно більш розвинуте економічно (без довіри не провести реформ, без довіри люди не понесуть гроші до банків тощо).
 
Так вважає генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто.
 
Дослідження КМІС рівня довіри в українському суспільстві мало з кінця 2017 року цікаву особливість — до списку соціальних інститутів були додані «звичайні люди у населеному пункті, де живе респондент». У грудні 2018 року це питання повторили. 
 
І якщо в попередньому дослі­дженні найбільшою довірою серед українців користувалися Церква, волонтери та Збройні сили України, то в грудні 2017 року на перше місце у списку вийшли «звичайні люди у вашому населеному пункті», у 2018 році вони зберегли за собою перше місце, їм довіряють 68% опитаних.
 
Церква ж опинилася на четвертому місці у списку (за неї висловились 51% опитаних), а випередили її «волонтери, які допомагають армії» (63% опитаних віддали їм перевагу), та «волонтери, які допомагають переселенцям» (61%). 
 
Збройні сили мають таку саму підтримку, як Церква (51%), та трохи більший відсоток тих, хто не довіряє. 
 
Довірі до Збройних сил є безперечне пояснення — наше населення довіряє військовослужбовцям свої життя під час війни з Росією.
 
А ось настільки висока довіра до «мирного обивателя, який живе поруч», пояснюється тим, що від кожного зараз надто багато залежить, щоб не ухилятися від взаємної довіри та співпраці. 
 
Володимир Паніотто вважає, що інтеграція,яка зросла, не зменшить розбіжностей у соціумі. 
 
— Із зростанням підтримки незалежності України після анексії Криму Росією інтеграція у країні посилилася, можливо, з цим пов’язана і збільшена довіра українців один до одного. Проте тут не слід забувати, що соціологічне опитування не проходило в анексованому Криму та на окупованій території Донбасу, де люди можуть демонструвати інші думки. До того ж випадки конфліктів у настільки озброєному суспільстві, яким стало наше, стали небезпечнішими, аніж були раніше. 
 
Зараз розмилося поняття опозиції, губляться відмінності, чим вона відрізняється від влади і в чому змагаються політики: невже в тому, хто більший патріот України? Раніше, наприклад, влада підтримувала Росію і російську мову, а опозиція — Україну та українську мову, і навпаки. 
 
Зараз різниця в орієнтаціях між владою та опозицією стерлася. Залишилася орієнтація на те, хто з лідерів більше сподобається населенню. Наше суспільство важко назвати зрілим. По-перше, ми постійно обираємо до влади дуже дивних людей. Рівень політичної культури у суспільстві вкрай низький. 
 
По-друге, суспільна свідомість амбівалентна, наприклад, люди одночасно виступають і за ринок, і за посилення соціальних гарантій. Підтримка реформ дуже низька. Майже для 86% українців головним джерелом інформації про те, що відбувається у країні, є телевізор. 
 
Та все ж таки Україна стала більш інтегрованою країною. Хоча, звичайно, те, що довіра до «звичайних людей у населеному пункті» становить майже 70%, — це не найвищий показник порівняно з розвинутими країнами, де вона перевищує 90% і визначає найбільш розвинуті світові економіки. 
 
Що означає довіра у соціумі з точки зору соціального психолога? 
 
Розповідає Вадим Васютинський, головний науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології НАПН України:
 
— Як суспільство, ми, мабуть, уже переросли підлітковий вік, виходячи із властивої йому «кризи авторитетів», і вступили до ранньої юності. Зараз нашим людям потрібно вже менше оптимізму — проте більше результатів, від соціальних інститутів, які можуть що-небудь змінити, здійснюють конкретні дії. Що ж до високої довіри до оточуючих людей, респонденти насправді виявляли її до тих, кого знають краще за всіх. Люди завжди відчувають потребу порадитися із кимось «своїм». 
 
Є поняття «лідер суспільної думки» — так у наших невеликих провінційних поселеннях є місцеві авторитети, з якими радяться, коли виникає проблема, і остаточний висновок робиться після того, що скаже конкретна людина. Таких людей всюди в Україні, як і в будь-якому іншому суспільстві, — 5-7%. 
 
У нас кращі підстави для руху вперед, для оптимістичного розвитку, аніж в інших кризових суспільствах, аніж у тій же Росії, — якщо під розвитком розуміти і біль, і піт, і сльози, без чого не обійтися.
 
При домінуючій у суспільстві довірі до звичайних людей у нас немає довіри до влади. Громадські організації сприймаються українцями добре, проте визначальної ролі в суспільстві не відіграють, навряд чи більшість наших людей були б здатні назвати декілька громадських організацій. Та й волонтерів стає менше. 
 
Труднощі розвитку суспільства, постійні невдачі й розчарування створюють у ньому великий дефіцит довіри. Люди не бачать, кому довіряти в інститутах влади. А коли трапляється великий дефіцит довіри, люди шукають, кому довіряти можна — патріоти довіряють ветеранам АТО, а люди релігійні — Церкві.