За 30 років «чумакування» у хористів Всеукраїнського товариства «Знання» майже нічого не змінилося, окрім того, що час від часу доводилося шукати приміщення для репетицій.
А українська пісня безсмертна. Її так само слухають, схлипують, пропускаючи через душу, ковтаючи смуток, аплодують й сміються, коли весело. Кожна несе в собі цілий світ і, як насіння, і проростає українством.
«Чумаки» виникли непомітно з народнопісенного середовища хору «Гомін» — та так і мандрують з піснями вже третій десяток літ.
За найвищу нагороду вважають перше місце серед чоловічих хорів України на академічному Конкурсі хорових колективів імені Миколи Леонтовича.
Всі тридцять легінів співають на ентузіазмі, бо мають український характер. Про чоловічий хор «Чумаки», усі його секрети розповідає художній керівник гурту й музикант Василь Триліс.
Хор із людей, які... не вміють співати?
— Розкажіть, будь ласка, пане Василю, коротко про себе. Та й про вік чоловіків можна запитувати...
— У січні, дасть Бог, виповниться 82. За вік дякую й за час і можливість творити. Народився в Катеринополі на Черкащині, за десяток кілометрів від Шевченкового краю — Звенигородки. Закінчив Київський політехнічний інститут (за фахом радіоінженер) та Київський університет імені Тараса Шевченка (романо-германська філологія). Кандидат технічних наук. 30 років пропрацював у київській «Політехніці».
З дитинства мріяв учителювати. Та свого часу дядько відмовив, мовляв, це ти завжди встигнеш — іди в політех. Отож років до шістдесяти наздоганяв мрію і все ж таки встиг попрацювати викладачем — викладав українознавство в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Студенти так і говорили: «Пішли, діда послухаємо, прикольно так розказує!».
— Пане Василю, що для вас «Чумаки»? Ви неодноразово наголошували, що хор складається з людей, які... не вміють співати?
— Чумаки не мають нічого спільного з бурхливим сьогоденням. Чумаки — це наше славне минуле. І, можливо, майбутнє. Десь на півдні України, ближче до «схід сонця», уявляю незайманий степ... І немає там ні атомних електростанцій, ні залізниць, а є лиш жайворонки, дикі кози та неозора предвічна ніколи ніким не кошена трава. Посеред того безмежжя горить спокійний вогонь, а круг нього сидять мої прадіди — молоді й дужі, очищені вітром, сонцем і часом від усякої скверни, мудрі й не лукаві, суворі й доброзичливі чумаки. І ведуть вони неспішну бесіду, про все згадують, усьому віддають шану.
А часом іще й заспівають. Боже милий, що то за пісня! То сама душа їхня випростується з клопотів земних, розправляє крила й летить над степом: то радіє сонцю, то квилить журливо, то сміється, як дитина. Отак усе життя чую ту пісню, йду до неї...
Так, наш хор дивує тим, що складається з людей, які не вміють співати, не мають спеціальної освіти. Здавалося б — абсурд. Але у нас є секрети, які ми не приховуємо. Наприклад, хоч які бездарні й недосвідчені співаки зберуться, з них можна створити хор. Головна умова: треба дуже хотіти.
А ще — не треба (навіть не можна) ставити голос. Кожна людина має від природи неповторний голос, як і обличчя, які «покращувати» його вокальною дресурою так само аморально, як різними технічними засобами «омолоджувати» обличчя. Кожен має достатній слух і голос. Гуртовий спів — це та, природна ж таки терапія, яку українці розробляли кілька тисяч років.
Ну й головне — на світі немає кращої музики й поезії, як українські пісні. Це можна зрозуміти, тільки співаючи. Наші пісні — сумні, розлогі, прекрасні — вивертають душу. Треба для співу вибирати забуті, бо відомі заяложені виконавськими штампами до огиди.
Як немає царя в голові, то не допоможе і талант
— У чому таємниця успіху «Чумаків»? Під час виступів зали переповнені. Мабуть, від таланту керівника багато залежить...
— Керівник? В Україні багато талановитих керівників, а самобутніх колективів мало. Кожен керівник несе в собі і втілює в своїй роботі якусь концепцію, точніше систему знань і намірів. Така система й визначає успіх його діяльності. Нерідко посередній керівник досягає яскравих результатів, стає героєм сьогодення, а є немало прикладів, коли блискучий музикант і організатор плутається з року в рік у якихось нібито другорядних проблемах та ніяк не доведе справу до переконливої вершини.
Я придивлявся до тих і тих — то виходить-таки, що вирішальною є ота сама система. Простіше кажучи, як немає царя в голові, то не допоможе ні бажання, ні талант, ні навіть Всеукраїнська музична спілка.
— Пане Василю, а як опановували музичну освіту ви? У кого вчилися?
— Мені так і не довелося навчатися у музичному навчальному закладі та опановувати музичну грамоту. Тепер доводиться тішити себе тим, що десь у якійсь дуже хорошій країні до фольклору й близько не підпускають професійних музикантів.
Але сказати, що я не маю музичної освіти, було б неправдою й невдячністю. Освіта ця почалася, як у всіх нормальних українців, із колиски. Я навіть пізніше бачив у погрібнику ту колиску, виплетену з вербової лози сусідою Михайлом. Секрет її плетіння втрачено, і то шкода, бо зараз можна було б організувати виробництво колисок та й мали б масову музичну освіту.
Мама співала завжди. Особливо чомусь запам’ятався її спів, коли білила хату:
Із-за гори, гори та буйний вітер віє,
Ой там удівонька та пшениченьку сіє.
Батьків рід також був дуже співучий і любив весело посвяткувати. Тітки Нюська й Сянька творили головну красу й гармонію родинного хору, інші тітки й бабуня ту гармонію доповнювали й доквітчували — все музично-репертуарне керівництво здійснював матріархат. А дядькам — і своїм, і зятям, і сусідам — доручалася традиційна партія басів: вони справно ревли собі найпростіший низький «голос», але той голос складав міцний фундамент пісні, додавав їй страшної чорноземної сили, а тіткам — натхнення.
«А таки добре Триліси співають», — гомоніла вся розкинута на версту Трилісівка, коли наша рідня збиралася на свято «до бабуні», до старого родового гнізда над Тікичем. Тепер Трилісів там кіт наплакав, і вже вулиця Набережною називається, як у всіх людей. Скоро й Тікича не стане — як же її тоді перейменують?
В моєму дитинстві співав увесь Катеринопіль, від Безпалівки до Низу, від Гисаїв до Студінки, чути було навіть Єрки. Не було кутка в селі, де б не діяв свій хоровий клас, не було вечора без конкурсу-фестивалю, і слухало ті співи все село, бо не гарчала ще техніка, а неузгодженим собачим голосам було далеко до портаменто дівочих та парубоцьких гуртів. Тобто вчитися співу було в кого.
— Свого часу ви прийшли до Леопольда Ященка в хор «Гомін»...
— Так і було. Тільки в «Гомоні» я тішився недовго: рік чи два. Бачив невичерпні запаси фольклору, але все йшло через дуже вузькі ворота. На очах відбувалася досить болюча дискримінація: найкращі, найбагатші пісні відсіювалися — на них не вистачало музичної культури виконавців. Я шукав трохи вищої реалізації. І тільки від безвиході, не маючи й на думці керувати якимось колективом (у мене ж ні музичної грамоти, ні досвіду, ні навіть жодних фюрерських нахилів), я з кількома хлопцями взявся відводити душу чумацькими піснями. Чому саме чумацькими?
Усе справді важливе починається випадково. Випадково я знав щось із п’ять чумацьких пісень — а хто їх не знає? Вони є в кожному пісеннику — «Ох і не стелися, хрещатий барвінку», «Над річкою бережком», «Було літо», «Гуляв чумак на риночку», «Ой у полі криниченька», «Ой у полі три криниченьки» — і так далі, далі, далі...
Випадково в один час і в одному місці зібралося п’ять чоловіків, яким ці пісні щось говорили. Випадково у цих чоловіків склалися голоси докупи. Коли ми заспівали чумацьких пісень перед ширшим товариством — а це був усе той же «Гомін», — стало видно, що випадок закінчився, починаються закономірності. Міцний і темпераментний чоловічий гурт був потрібен усім, мабуть, усій Україні. «Чумаками» нас спочатку називали жартівливо, навіть не уявляли, що виросте окремий колектив.
— «Чумаків» почали зустрічати, аплодувати, визнавати...
— Спочатку визнання заслужили у знаменитій «трубі». На початку нас як самодіяльний колектив пригріли й надали приміщення для репетицій у колишньому Жовтневому палаці, але ми спускалися в перехід і співали для людей у тій же «трубі». Далі нас зустрічали в Бориславі, Дрогобичі, Трускавці з такою любов’ю й захватом, що це поселило в душах ейфорію, з якою в Києві було жити небезпечно.
Наприклад, 17 червня 1990 року в Бориславі під час концерту хтось із залу передав записку: «Чи ваш соліст Святослав Стус не родич Василя Стуса?» Я ж відповів, що ми всі його родичі, тільки ще не всі признаються. Кінець фрази розтанув у шквалі оплесків. До речі, Святослав Стус уже певний час живе у Сан-Франциско (США), а ось на 30-річчя хору приїхав і вийде на сцену.
«Ніякій владі до нас немає діла»
— Як живеться «Чумакам» зараз?
— У «Чумаків» чумацька доля. Довгий час ми проводили репетиції при Київському будинку вчителя. Та й там виникли проблеми: будинок поставили на реконструкцію, а ми знову опинилися на вулиці. Ніякій владі до нас немає діла. Та світ не без добрих людей. Богу дякувати, що є Товариство «Знання» України з адекватним керівництвом. Зараз ми щовівторка збираємося там на репетиції. У мене чудовий заступник та хормейстер Сергій Лакиза.
— Що особисто для вас — пісня?
— Довгий час пісня так і залишалися для мене індивідуальною терапією. Найкращі процедури вдавалися зранку, по дорозі на службу. Я міг сидіти собі чи стояти в трамваї, а ще краще йти пішки. Я не шукав, якої заспівати, вони знаходилися самі. Зовні ніхто нічого не помічав і не підозрював, а в моєму храмі душі сяяли, дзвеніли, гриміли пісні. Щоразу це була найкраща в світі пісня. Іншим разом найкращою ставала інша, а та, попередня, теж нікуди не дівалася.
Пісні були прекрасні, як жінки, але їх можна було кохати всіх разом. Часом я плакав — так гарно звучала пісня. Щоб тепер, я подумав би, що це вікова плаксивість, атеросклероз; а тоді я ще був молодим! Правда, пізніше Ніна Матвієнко якось скаже мені: «Я часто плачу не від жалю, а від краси». Але й ці слова мало що пояснюють. Чому це від краси доводиться плакати?
— Ми розмовляємо напередодні ювілейного вечора хору «Чумаки». Відкрийте таємниці, цікавинки концерту...
— На ювілейному вечорі, який відбудеться 7 грудня у Будинку звукозапису Українського радіо буде представлення нового, молодого диригента Ореста Шинкарука і передача йому чумацьких клейнодів, чумацького батога. Привітає нас своїм виступом і Герой України, народний артист України Анатолій Паламаренко, порадує співом жіноче тріо «Рідна пісня». Приходьте насолодити душу піснею.
