Спеціально для «УМ» уродженець Херсонщини Вофка Соловей розповів, чому соціальне кіно необхідне в сьогоденних реаліях, які теми обирають сучасні кіномитці і чи спонукають такі фільми глядачів задуматися над проблемами, які нібито їх і не стосуються.
Про трансформацію свідомості та людську небайдужість
— Ви вже вдруге приїжджаєте до України знімати кіно. Чому, проживаючи вже багато років у США, проробляєте такий довгий шлях, щоб знімати кіно саме в Україні?
— Двадцять один рік тому я поїхав у Бостон навчатися у музичному коледжі, але через нестачу коштів довелось одразу почати працювати. Згодом переїхав до Лос-Анджелеса, де й зіткнувся з кіноіндустрією. І працюю в «місті ангелів» до сих пір. Зокрема, там отримав можливість працювати на голлівудського композитора Крістофера Янга.
Я відчуваю себе та залишаюсь українцем, навіть там — за океаном. І роблю все, щоб сприяти розвитку кіноіндустрії саме в Україні й показувати проблеми, які стосуються не лише України, а й усього світу.
— Перший фільм «Міна» ви знімали в зоні АТО, але не про бойові дії, а на соціальну тему. Тепер приїхали знімати про людей і ситуації, які оточують нас у повсякденному житті.
— У мене в планах є розробка повнометражного фільму, над чим я й працював, коли до мене звернувся сценарист «Міни» Олексій Гавриленко з пропозицією прочитати його новий сценарій. Він мені настільки сподобався, що я вирішив відкласти всі справи і зайнятися зйомками короткометражки.
Дуже полюбляю цей жанр, адже за короткий час дуже «смачно» і дуже цікаво можна передати думку. Це не комерційний жанр, бо всі кошти, що вкладаються у короткий метр, майже ніколи не повертаються. Тоді відчуваєш себе художником, який завжди голодний.
— Назва майбутньої стрічки досить оригінальна. Чому саме «Розпаковка»?
— Мене дуже вразила ідея та неординарність проекту «Розпаковка». Цей фільм також, як і «Міна», про підлітка. Це концептуальний проект, ідея якого базується на тому, що є людина, яка живе в нашому суспільстві, де усім байдуже одне до одного, де нікого не цікавлять проблеми, потреби, радість інших. Вони щодня ідуть нашими вулицями, не помічаючи нікого навколо. Тому ця байдужість — символічно візуально передається тим, що Всі люди, окрім головного героя, будуть мати на голові паперовi пакети з прорізами для очей. Головний герой бачить усіх людей як єдиний великий безликий натовп.
Тому він і йде великим містом, усіх ігноруючи. І навіть залишається байдужим, коли в глибині міського парку бачить замученого підвішеного хлопця.
Такий стан речей його цілком влаштовує, допоки сам не потрапляє у халепу й розуміє: не лише йому байдуже до всіх, а й усім оточуючим так само байдуже до нього. Усім... окрім однієї дівчини, яка виявилася небайдужою та запропонувала свою допомогу. Тоді наш герой повертається до неї, дивиться в її очі, після чого вона знімає пакет із голови. Тобто він із цієї сірої маси побачив людину, яка відрізняється від інших, в очах якої є життя. Ця ситуація спонукає героя на добрі справи, які несуть за собою цілий ланцюжок інших неочікуваних подій.
Тож надіюсь, що цей фільм допоможе глядачу задуматися над своїм внутрішнім сприйняттям навколишнього світу й запропонує багатьом із нас «зняти пакети» з самих себе.
Нагальні проблеми
— У фільмі порушують такі важливі теми, як зручність міста для людей з обмеженими можливостями, як засміченість міста, допомога людям похилого віку. Ви досить багато подорожуєте — такі проблеми нагальні лише в українських реаліях чи по всьому світу?
— Мета зйомок — зробити так, щоб було незрозуміло, в якій країні це відбувається, і навіть в який час. Адже кожна країна має соціальні проблеми, різниця лише в тому, як до них ставляться і як їх вирішують. Наприклад, на початковій стадії проекту, коли ми обговорювали сценарій із продюсером Ольгою Безхмельніциною, я їй розказав про ситуації, в які потрапляє головний герой. Вона відповіла, що, мовляв, усе це, звичайно, добре, але варто знайти проблеми, які дійсно є нагальними.
І ось саме життя дало підказку: через деякий час я опинився в потязі на Львів — поруч зі мною їхав Микола Подрезан — дуже видатна людина на інвалідному візку. Пан Микола відвідав 55 країн із українським прапором, і він не збирається зупинятися, а, навпаки, має ще чимало задумів і продовжує йти вперед. Ми проговорили всі п’ять годин у дорозі, й він мені подав ідею для сцени у фільмі, яка покаже, що більшість міст не облаштовані для пересування людей з обмеженими можливостями. І ми, ходячи вулицями міста, про це ніколи не задумуємося. Ось такі ідеї для нових сцен зароджувалися у спілкуванні з оточуючими людьми.
— Тобто, приїхавши до Києва вже з готовою ідеєю, ви все ще продовжували змінювати сценарій, зважаючи на українські реалії?
— Я змінював сценарій ще за годину до нашої зустрічі (сміється). Як кажуть, кіно ніколи не закінчують — кіно просто випускають. Тому ми приступаємо до зйомок фільму і запрошуємо всіх бажаючих приєднуватись до нашої команди.
— На якій стадії кінопроцесу ви з командою зараз перебуваєте й наскільки важко шукати фінансування на соціальне кіно?
— Зйомки розпочинаються у цьому місяці. Фільм повністю знімається на кошти від пожертв небайдужих людей. Також ми спілкуємося в соцмережах із бажаючими долучитися до зйомок фільму як фінансово, так і своєю присутністю на майданчику. Адже в головних ролях будуть професійні актори, а на другорядні ролі може спробувати себе кожен бажаючий.
