Хроніка капітуляції: рецензія на книжку Юрія Костенка «Історія ядерного роззброєння України»

25.09.2018
Хроніка капітуляції: рецензія на книжку Юрія Костенка «Історія ядерного роззброєння України»

Паросток модерної України ростили шкідники-комуністи та нацдеми-аматори. В підсумку отримали химеру-покруча — Декларацію про державний суверенітет України.

 

Закладений у ній без’ядерний, позаблоковий статус призвів до теперішньої війни й наблизив світ до Третьої світової. 

 

Українська влада боялася ядерної зброї як чорт ладану. Хто був ініціатором панічної втечі України з кола ядерних держав, згадує Юрій Костенко у книзі «Історія ядерного роззброєння України» (К.: Ярославів Вал, 2015).
 
Спогади настільки важливі, що автор не побоявся залучити до написання копії закритих документів, через що цензура вибілила вісім сторінок книги. 
 
Україні дісталося 17% ядерного потенціалу СССР. Тож Л. Кравчука не виправдовує, що С. Шушкевич (0,6%) і Н. Назарбаєв (13%) діяли не краще: хоча «на той час можна було консолідувати позиції 3-х пострадянських ядерних держав. Але українське керівництво слухняно рухалося за російським сценарієм». 
 
Ці 17% включали 46 нових ракет SS-24 («Скальпель»), які несли по 10 боєголовок індивідуального націлювання, що перевищувало стратегічні сили Великобританії та Франції разом узятих. Окрім іншого, «вартість матеріалів в українській ядерній зброї описувалася цифрою понад 100 млрд. доларів».
 
Президент держави, річний бюджет якої був меншим за 8 млрд. дол., не вжив достатніх заходів для збереження цього національного багатства. 
 
Позиція Л. Кравчука: «Ядерна зброя нам не потрібна, бо ми не вміємо і не можемо не то що скористатися нею, але й дати їй раду».
 
Слова, що Україна велика ракето-космічна держава, були для нього порожнім звуком. Перший президент навіть не розглядав можливості обслуговувати ракети, вироблені українцями й розташовані на території РФ, хоча головний конструктор «Південмашу» С. Конюхов звертав його увагу на тодішню залежність російських ядерних сил від України.
 
Владі не приходило в голову скористатися тим, що на ракетно-ядерних підприємствах РФ понад половину фахівців становили українці, патріотизм яких «був набагато більшим, ніж у багатьох українських урядовців». 
 
Не відреагувала українська влада й на пропозиції компанії «Дженерал Атомікс», що пропонувала переробляти радіоактивні речовини на території України. Це дозволяло нам за 4 роки створити власне виробництво ядерного палива для АЕС, розбирати ядерні заряди, не вивозячи їх у Росію.
 
У подальшому проігноровані співпраця з «Вестінгауз», пропозиції «Системз Планінг енд Аналітикс, Ін. », зігноровані переговори з Великою Британією, не зважили й на запрошення вступу до НАТО. Потім вікно можливостей зачинилося: Україна перестала бути цікавою Заходові, зробивши геополітичний вибір на користь РФ й отримавши від неї не 60 млрд. дол. компенсації за ядерні матеріали, а «0,2 млрд. — і навіть не живими грошима, а в рахунок погашення міфічних енергетичних боргів». 
 
У непритаманній для наших політиків відвертій манері Ю. Костенко розділяє учасників тих подій на два табори: тих, хто активно реалізовував плани РФ щодо якнайшвидшого, безумовного, безоплатного вивезення ядерних боєголовок із України на Рашу, і тих, хто намагався коли не залишити їх для захисту України, то бодай отримати компенсацію за уран і плутоній, які в них містилися, зберегти інфраструктуру, міжнародні позиції нашої держави. 
 
Автором ідеї без’ядерної України став юрист-міжнародник, професор В. Василенко; проштовхував цю ідею до Декларації С. Головатий; підтримував Д. Павличко; втечу від зброї сповідували Г. Зленко та МЗС; Є. Марчук спільно з СБУ, які «замість роботи над збором усіх даних щодо української ядерної зброї, «годували» Кравчука «страшилками»; ганебно повелася Академія наук.
 
Зрештою, зігноровано «цілий потік аналітики з боку патріотично налаштованих правників та військових», що лунало на відкритих слуханнях у Верховній Раді 10 березня 1993 р. 
Протидіяли ядерній капітуляції С. Конюхов («стратегія Росії — ліквідувати ВПК України… роззброюватися треба не попереду всіх, а в ногу з іншими країнами, одночасно і пропорційно з ними»), директор «Хартрону» 
 
Я. Айзенберг (після ліквідації ядерної зброї «виникне різке зниження обороноздатності України та відсутність адекватних ядерній зброї систем стримування військової агресії проти України»), командувач 46-ї ракетної Нижньодніпровської дивізії генерал-полковник В. Толубко. 
 
Це далеко не всі прізвища, наведені Ю. Костенком. Для читача саме персональна позиція політиків складає чи не головну інтригу, бо дехто з них миготить на екранах телевізорів по досі та з розумним виглядом несе маячню про нейтралітет України.
 
Дізнаємося, як посадовці ухвалювали рішення, що суперечили рішенням парламенту (приміром, Масандрівські угоди зі «спеціальним протоколом, який не підлягав публікації»). Сподіватимемось, покарання ще попереду.