Здавалося б, який зв’язок між похмурою притчею Вільяма Ґолдінга «Володар мух» і нинішнім українським буттям?
Такі загадки полюбляв Умберто Еко: «Зв’язки є завжди, варто лишень захотіти знайти їх» (Маятник Фуко. — Х.: Фоліо, 2014).
Пригадуються розмисли персонажа Б.Акуніна з «Аристономії» (2012) про «дорослі» та «підліткові» держави; останні нестабільні та схильні повсякчас ослизатися в дикість.
«Володар мух» — песимістичний сценарій розвитку суспільства без дорослих. Тобто — без цивілізаційного примус-контроля.
Серединою минулого століття австрійський зоолог Конрад Лоренц мав славу засновника нової наукової дисципліни — етології (інстинкти й поведінкові реакції тварин).
Його висновок про те, що агресія є ключовим фактором у формуванні групи, ніхто з колег не піддавав сумніву.
Але водночас воліли не помічати стрункої логіки, що вела до так само однозначного присуду: усі людські суспільства також зростають на ґрунті агресії.
Політично заангажовані критики навіть закидали йому «виправдовування» та «освячення» руйнівних механізмів людської психіки. Людство не було готове зректися міфів про свою «вищість».
Нобелівську премію (з фізіології та медицини) К.Лоренц дістав лише 1973-го, коли уже вийшов на пенсію.
Вільям Ґолдінг здолав ті самі манівці (не)визнання. По Другій світовій війні, яку пройшов командиром британського бойового корабля, повернувся додому в Солсбері, де й далі викладав у середній школі англійську літературу та філософію.
Пробував писати, але рукописи чотирьох романів не зацікавили жодне видавництво. Йому було уже 42 роки, щойно отримав двадцять першу відмову друкувати новий, п’ятий, роман. Аж раптом книжка — це й був «Володар мух» — таки виходить 1954 року й перетворюється на бестселер.
Наступного року її публікують у США, але там роман ледь помітили. Схоже, тодішнє американське суспільство було консервативнішим за британське. Авжеж, англійці кількома роками раніше уже отримали щеплення від роману Джорджа Оруелла «1984» і набули здатності поглянути на себе без романтичних окулярів.
Заокеанська популярність наздогнала Ґолдінга лише за чотири роки, коли в Америці вийшло друге видання «Володаря мух». 1963-го його екранізує британський бренд-режисер Пітер Брук. Настає всесвітня слава.
Вільям Ґолдінг випустив півтора десятка романів. Утім, з «Володарем мух» ніколи не було просто — принаймні у критичному дискурсі. Букерівською премією відзначено «Морські ритуали» (1980). Нобелівку (1983) дали, як завжди, за сумою досягнень.
Причому преміальний комітет розколовся, ніби електорат на українських виборах, — майже порівну. Меншість вважала, що його похмурі твори взагалі не становлять суттєвого інтересу. Американський топ-літературознавець Гаролд Блум «легалізував» у світовому каноні лише одну Ґолдінгову книжку — роман «Злодюжка Мартін» (1956).
Проте формулювання Нобелівської премії було напрочуд адекватним: «За ясність реалістичного малюнка й універсальність міфу в творах, що пояснюють існування людини в сучасному світі».
Це стосується усіх творів британця, але насамперед — «Володаря мух». Реалістичний малюнок міфу — це алегорія: прозора історія з неочевидними натяками. Міфи, взагалі-то, неважко переказати — набагато важче їх інтерпретувати.
Фабула «Володаря мух» прозора, як склянка мінералки. Десь зо три десятки англійських підлітків опиняються на безлюдному острові в океані внаслідок авіакатастрофи.
Її причини та характер винесені за дужки й не цікавлять ані автора, ані читача — типовий прийом такого способу літературного дослідження буття, який я називаю модельним реалізмом: спостереження за людською психікою в лабораторних параметрах.
Отже, усі школярі живі-неушкоджені й навіть не налякані. Декілька щасливих годин веселого плюскання у теплій лагуні — й вони починають впорядковувати свій побут за прикладом Робінзона Крузо і приписами британського співжиття.
Виникає такий собі примітивний парламентаризм. Проте вже другого дня виокремлюється група «анархістів», що не бажає коритися консенсусним рішенням і обирає свободу як вседозволеність. На чолі стає, цілком за Конрадом Лоренцом, агресивний вожак — вони грають у мисливців і з другої спроби вбивають дике порося. Дитячі ігри закінчуються.
Нічний бенкет зі свіжиною обривається цілком дорослим жахом — у мерехтінні смолоскипів під там-там-ритми учорашні школярі танцюють-відтворюють сцену полювання і... «випадково» вбивають ровесника, забивають саморобними списами.
Ґолдінг не залишає шансів версії про нещасний випадок, принаймні, в екзистенційному вимірі: жертвою стає підліток з іншого табору, якого привела в трагічну точку звичайна цікавість.
Уранці хлопці з обидвох груп у шоковому розпачі: «Світ, зрозумілий і впорядкований світ, тікає з-під ніг». Але це усвідомлення призводить не до «роботи над помилками», а до подальшого розпаду групового механізму.
Більшість (як завжди індиферентно-мовчазна), яка доти більш-менш комфортно почувалася в координатах звичних правил, перекидається на бік сильних.
Там обіцяють стандарт зграї: гіпотетичний захист (саме від «мисливців» линуть репости щодо присутності невідомо-страшного звіра на острові) і реальне м’ясо (ковбасу за два-двадцять). Відбувається обмін свободи на безпеку. Диктаторський режим ватажка «мисливців» Джека набуває леґітимності.
А ще за день трапляється те, чим позначені всі початки законного набуття влади шаленцями: відверто-демонстративно-приховане вбивство політичного опонента. Вбивають не лідера опозиції, а мозок інакодумства — єдиного підлітка на острові, що здатний до аналітики, окулярника Роху.
Чотири дні й чемні хлопчаки у шкільній формі перетворилися на звірів, що гризуться на смерть за домінування і територію. Певно, насправді така деґрадація забирає більше часу. Але не набагато — згадаймо, бодай, «Під куполом» Стівена Кінга; там ця метаморфоза відбулася упродовж тижня.
Вільям Ґолдінг здійснив демістифікацію «людськості» з протилежного, ніж Конрад Лоренц, кінця. Австрієць показав, як довго просувається людська спільнота від агресивної зграї до аристократичної демократії, а британець ошелешив тим, як блискавично швидко суспільний консенсус повертається до природного стану банди.
Обидвом ці відверті висновки не подарували. «Є тексти, які ми навряд чи полюбимо», — пише літературознавець Ростислав Семків, маючи на оці передовсім «Процес» Кафки та «Улісса» Джойса (Як читати класиків. — К.: Pabulum, 2018).
Звісно, це грайливе твердження стосується масової свідомості, бо для аналітика ті твори є справжнім полем чудес, мало не побожним. Але так, пересічній людині не надто подобається, коли відбирають чуття «вінця природи» і тицяють у тваринну суть.
В Україні сприйняття екзистенційної літератури обтяжене відсутністю традиції, власних сартрів-камю не маємо. Паростки знищено у 1920-ті, соцреалізм мав цей напрямок за non grata, у незалежному письмі поки нічого помітного не з’явилося. Тож «Володар мух» досі лишається «недодуманим до кінця».
Переклад «Володаря мух» здійснила Соломія Павличко 1988-го; тоді ж вийшла книжка, що далі дублювалася тричі (К.: Основи, 2000, 2004; Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2015). Літературознавиця присвятила творові розлогу статтю, де справедливо твердить: «Центральна філософська тема — неспроможність розуму» (Зарубіжна література. Дослідження та критичні статті. — К.: Основи, 2001). Але неспроможність перед чим? Перед інстинктами, підказує нам Лоренц. А як їх — у натовпі — приборкати?
Ґолдінг іде далі за просту мисленнєву констатацію «неспроможності розуму». Коли С.Павличко пише, що «у романі чотири головні герої — Ральф, Джек, Роха і Саймон», — вона помиляється. Є ще п’ятий — Роджер «з очима убивці». Попри те, що він не часто «світиться» на подієвій авансцені роману, схоже, саме він для автора головний — головніший, навіть, за обох лідерів.
Професійний провокатор без жодних моральних гальм. Це Роджер, не виходячи з тіні, підважує камінь, що зривається з кручі на голову Рохи.
До речі, гра світла й тіні, що міниться в діапазоні від лагідної до загрозливої, неоднораз виникає у перебігу острівної історії. Для Ґолдінга це символ, що допомагає збагнути психологію натовпу, його на диво легку піддатливість маніпуляціям.
«Якщо лице міняється від того, освітлювати його знизу чи згори, тоді що ж таке лице? Що таке весь світ?» — чи не останній спалах у голові лідера «конституціоналістів» Ральфа, котрий не в змозі осягнути відцентрових процесів, що відбуваються з його «електоратом». Далі він «загубився в каламуті думок».
Та, зрештою, на них не лишилося часу: починається загальне полювання на цього останнього репрезентанта порядку й він перетворюється на Кінгову «людину, що біжить».
У «Володарі мух» знайдемо чимало алюзій на теорію масок. Як уніформа — зовнішня і внутрішня, розумова — перетворює людину на позаморальний гвинтик («під захистом маски він не знав сорому й сумління»).
Цей аспект добре препарує С.Павличко («потім обличчя взагалі зникає, зостається тільки маска, яка дає повну свободу від усіх настанов цивілізації»). Знов-таки, це філософський зріз проблеми.
Під політологічним кутом пробують розглянути «Володаря мух» у пізнішому енциклопедичному словникові «Зарубіжні письменники» (Тернопіль: Богдан, 2005): «Виявляється, зробити це психологічно значно простіше, якщо діяти не поодинці, краще, просуваючись строєм, ще краще, вигукуючи слова-декламації чи пісні. Ритм руху і слів зачаровує, відволікає від думок, а гріх убивства розпадається однаковою мірою на всіх і видається вже зовсім не таким тяжким. Ще простіше бути «мисливцем», сховавши своє обличчя, розмалювавши його, як бойову маску».
Ґолдінгові, гадаю, йшлося не так про філософію, як про психологічне підґрунтя політики. Він шукав за вакциною супроти загрози блискавичної деґрадації. Наприкінці загнаний Ральф уже без сил вибігає до берега і «заточуючись, готовий до найгіршого, наштовхнувся поглядом на великий кашкет з білим верхом, а над зеленим дашком — корона». Офіцер королівського флоту, за ним шлюпка, вдалині — «ошатний обрис далекого крейсера».
Ґолдінгова відповідь на виклики злих інстинктів однозначна: британське аристократичне правління. Інституції, перевірені століттями.
В останній книжці американського політичного філософа Тімоті Снайдера знаходимо ніби переказ сюжету «Володаря мух»: «Дивовижна готовність завдавати болю та вбивати... Комбінації спектаклю, репресій і тактики поступового обмеження прав громадян» (Про тиранію. Двадцять уроків двадцятого століття. — К.: Медуза, 2018).
І далі Снайдерів висновок, який можна уявити за фінальною крапкою Ґолдінгового роману: «Саме інституції допомагають нам зберегти порядність... Але інституції самі себе захистити не можуть... Дорослих немає. Прибирати безлад доведеться нам». n
