Пiвстолiття тому СРСР і його союзники вторглися до Чехословаччини, щоб придушити спробу реформування комуністичного режиму.
За розробленим у Кремлі планом операції під назвою «Дунай», війська СРСР та ще чотирьох держав-членів Організації Варшавського договору 20 серпня 1968 року за годину до опівночі увійшли до Чехословаччини із завданням придушити явище, яке отримало назву «Празька весна».
6 травня 1968 року, виступаючи на засіданні Політбюро ЦК КПРС, тодішній генсек Леонід Брежнєв заявив: «Ми соціалістичну Чехословаччину не віддамо».
Таким чином був винесений смертний вердикт реформам «Празької весни», спробам чеського керівництва на чолі з комуністом-реформатором Александром Дубчеком лібералізувати тодішній соціалістичний режим радянського зразка, перетворивши його на «комунізм iз людським обличчям».
У рамках операції «Дунай» до Чехословаччини було введено півмільйона солдатiв, 6 тис. 300 танків, 80 літаків. Із числа країн Варшавського договору, окрім СРСР, у наданні «братської допомоги» брали участь Польща, Болгарія, Угорщина та Німецька Демократична Республіка.
Але Москва не довіряла навіть арміям «братніх країн», тому війська цих чотирьох країн виконували радше роль масовки.
Німецька армія перейшла кордон та так і зупинилася на ньому. Угорці зайняли Словаччину, яка відігравала роль провінції і де реформаторські настрої і спротив окупантам були слабкішими, ніж у Чехії.
До того ж, у Словаччині мешкає майже 600-тисячна угорська меншина, що автоматично пом’якшувало спротив проти «своїх» окупантів. Як наслідок, угорська армія втратила в Словаччині лише чотирьох військовослужбовців: двоє здійснили самогубство, не витримавши ганьби бути окупантами, а ще двоє загинули внаслідок аварії танка.
Через 40 днів після початку окупації, 31 вересня 1968 року, угорські танки залишили Чехословаччину.
А через 40 років, 21 серпня 2008 року, Угорщина принесла свої офіційні вибачення за вторгнення. Подібне зробили й іншi учасники інтервенції, включно з Росією. І Михайло Горбачов, і Борис Єльцин вважали ті події трагедією. Горбачов сказав свою крилату фразу: «Ми не лише задушили «Празьку весну», а й самі задихнулись».
Він усвідомлював, що події 1968 року спричинили глибоку тріщину в фундаменті комунізму. Втім, в останні роки у вже путінському Кремлі забули про вибачення і знову згадали про «братню допомогу».
У перебігу сутичок загинуло більш ніж 100 мешканців Чехословаччини. Лише в день вторгнення було вбито 50 людей, включно з сімома жінками та восьмирічною дитиною.
Чехословацька влада наказала армії не чинити спротиву, щоб уникнути повторення кривавих подій у Будапешті 1956 року, де радянські війська потопили народне повстання у крові.
Десятки тисяч чехів і словаків втекли з окупованої країни. Про кількість загиблих радянських військовослужбовців точних даних немає. Єльцин наприкінці свого правління обіцяв відкрити відповідні архіви, але його наступник так цього і не зробив.
У зв’язку з подіями 1968 року політологи часто згадують славетний парадокс Гегеля: «Історія вчить нас тому, що нічому не вчить».
Далі події пішли визначеним цією самою історією шляхом: СРСР розпався, Чехословаччина здобула свободу, а насправді мирно розділилася на дві країни: Чехію і Словаччину.
В більшості колишніх країн-членів Варшавського договору зробили висновок: «Не може бути компромісу зі злочинним режимом». Але в Росії після закінчення ери правління Єльцина про цей висновок легко забули. Путінський режим повернувся до практик брежнєвського — військових окупацій як інструменту вирішення своїх геополітичних інтересів.
