Письменник Микола Хомич: «Українці — це «Воля або смерть!»

15.08.2018
Письменник Микола Хомич: «Українці  —  це «Воля або смерть!»

Микола Хомич. (Фото Елі СТАРОДУБ.)

Микола Хомич обійшов період учнівства й увірвався в літературу в зрілому віці. Уже перші його книжки показали: в літературі з’явився серйозний письменник, що глибоко проникає у життя людини й суспільства.

 

Він — автор збірки оповідань «Ніч русалки» (2011), романів «Час» (2012, 2018), «Територія брехні» (2013, 2016), «Загадка гробниці» (2016, 2017).

 

Лауреат Міжнародної премії «Воїн світла», конкурсу найкращої книжки року «Глиняний кіт», Міжнародної літературної премії «Дон Кіхот», премії журналу «Радуга». Лейтмотивом творчості письменника є проблема повернення втраченої  історичної пам’яті.

 

«Першу гібридну війну організував Ярослав Мудрий»

— Прозаїки з’являються в літературі трьома хвилями. Перша входить у прозу до 30 років. У цьому віці вже були відомі Микола Гоголь, Томас Манн, Джек Лондон, Ернест Гемінґвей, Міхаіл Шолохов. Найчисельніша друга хвиля входить в літературу у віці від 30 до 45 років. І замикає третя, малочисельна, хвиля п’ятдесятилітніх дебютантів — наприклад, Умберто Еко, Чабуа Аміреджибі, Милорад Павич. Ви теж належите до третьої хвилі. Розкажіть про свій літературний дебют. 
 
— Почав писати доволі пізно, першими моїми літературними вправами були подорожні нотатки після поїздки до Єрусалиму, Ізраїлю, Єгипту. Їздив дорогами Реріха і Ван Гога, вів щоденник. По поверненні звів усе до купи, але навіть не думав публікувати. Пізніше написав твір-захоплення Києвом, «Ніч русалки». Коли прочитав його дружині, вона порадила це видати. Так 2011 року у видавництві «Фоліо» вийшла книжка оповідань «Ніч русалки». Спочатку я навіть не міг належно оцінити, що насправді відбулося. Сам від себе такого не чекав, ця книжка змусила мене по-іншому подивитися на себе. 
 
— Найбільшу увагу літературних критиків привернув ваш роман «Загадка гробниці», нагороджений Міжнародною літературною премією «Воїн світла» і вже перекладений азербайджанською мовою.  Як з’явилася ідея написання цього роману? 
 
— До того я написав «Територію брехні», що разом становлять романну дилогію. Це було перед початком війни Росії з Україною. Ніби відчував: має щось відбутися. Перша гібридна війна на наших землях організована Ярославом Мудрим. Він перший створив паралельну реальність і підмінив у літописі правду брехнею, коли дав вказівку літописцям написати, що його братів убив Святополк Окаянний. Але у скандинавських сагах написано, що саме Ярослав найняв вікінгів, щоб вони вбили Бориса і Гліба. Після «Території брехні» з’явилося бажання продовжити історію, пов’язану зі зникненням  останків Ярослава Мудрого. 
 
— Романна дилогія  «Територія брехні» і «Загадка гробниці»  — це реставрація української історії та очищення її від фальшивих російських нашарувань. Як з позицій історичного романіста ви дивитеся на те, що під час війни Росії з Україною Путін заявив, що Анна Ярославівна належить російській історії, і дав трьом російським танковим полкам назви «гвардійський Львівський», «гвардійський Житомирсько-Берлінський», «гвардійський Ніжинський»?
 
— Це давня російська традиція — розкрадання української історії. Спочатку Росія вкрала назву Русь. Московщина ніякого відношення до Русі не має. Угро-фінські народи, які склали основу російської нації, не мають нічого спільного зі слов’янами, як не має нічого спільного зі слов’янами верхівка Золотої Орди, що згодом вихрестилася і стала російською елітою. Росія присвоїла собі нашу історію, вкрала билини, літописи.

«Україна для Росії життєво важлива» 

— Багато спекуляцій точиться навколо російської мови, нібито ближчої до київських літописів, ніж українська. Якою мовою розмовляли кияни у княжі часи?
 
— У часи Київської Русі кияни розмовляли українською мовою. Графіті  на стінах Софії Київської робилися простим народом, що під час служби непомітно для інших щось на стінах видряпував. У цих графіті маса українізмів. Це свідчить, що в Україні народ з найдавніших часів розмовляв українською мовою. Старослов’янська мова, взята за основу Кирилом і Мефодієм із давньоболгарської, була нав’язана церквою суспільству. Це була сакральна мова церкви.
 
Так само як у католицьких країнах мовою науки і церкви довгий час була латина, а в православних країнах мовою церкви і законів була церковнослов’янська, вона ж старослов’янська, а фактично — давньоболгарська. В Росії цю мову фінським і тюркським народам нав’язали церква і світська влада, змусивши цією мовою розмовляти. Для угро-фінських і тюркських народів давньоболгарська мова стала мовою, що інтегрувала різномовні народи в московську державу, яка згодом стала Росією. Аналогічна ситуація була в Латинській Америці, де іспанські конкістадори змусили ацтеків і майя забути свої мови. 
 
— Як знавець Києва, чи маєте ви якесь пояснення, чому і Революція на граніті, і Помаранчева революція, і Революція гідності відбулися на майдані Незалежності?
 
— Це давня традиція. Всі українські революції пов’язані з майданом Незалежності, що був колись Козиним болотом. Перший майдан в Україні відбувся саме на Козиному болоті в 1068 році, коли на Київ напали половці. Князь Ізяслав, син Ярослава Мудрого, відмовився видати зброю народу, який не хотів пустити в Київ половців. І тоді повсталий натовп подолян підійшов до фортечного муру і почав вимагати зброю. Князь зброї не дав. Народ прорвався за фортечний мур, зайшов у гридниці і заволодів зброєю. Тоді князь утік до Польщі. 
 
А повсталий народ поводився так само, як під час Революції гідності: палив багаття, бив у барабани. І гасла повсталого народу в ХІ столітті були ті самі, що й у ХХІ: жити за європейськими цінностями, адже Київська Русь завжди була частиною Європи. Київські князі були європейцями і родичалися з елітою інших європейських країн. Дочка Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж у Франції, Єлизавета — в Норвегії, Анастасія — в Угорщині. Навіть онук Ярослава Мудрого був учасником першого хрестового походу. У своїй романній дилогії я показую, з якого часу Україна потрапила під вплив азійщини. Є точна дата, коли Україна вийшла з європейського простору  ввійшла в азійський. Це 1054 рік, коли відбувся розкол у християнстві і Київська Русь опинилася у політичній сфері Візантії, і цей простір згодом став частиною російського світу.      
 
—Царський прем’єр-міністр Столипін вважав, що українство є найбільшою загрозою для існування Російської імперії. А нинішній президент Росії Путін готовий розв’язати Третю світову війну і знищити світ, щоб не випустити Україну з-під свого впливу. Чому Україна така важлива для Росії?
 
— Якщо забрати від Росії фрагмент Київської Русі, то історія Росії буде починатися з Золотої Орди. Тому Україна для Росії життєво важлива. Це міф, який формувався сотні років і на якому тримається російська держава. Якщо забрати від них цей міф, тоді росіяни побачать, що їхня історія, літописи, билини належать іншій державі. І з цим Росія ніколи не змириться.
 
—Російська пропаганда весь час наголошує, що українці і росіяни — братні народи. Наскільки ми насправді ментально близькі?
 
— Українці  кардинально відрізняються від росіян.  Для росіян гаслом їхнього життя є: «За царя и Отечество!» А для українців: «Воля або смерть!». Ці дві філософії антагоністичні й ніколи не зможуть вжитися в одній державі.
 
—Наскільки важлива для нас історична правда? 
 
— Правда — штука жорстока. Як змиритися з тим, що Ярослав Мудрий — убивця своїх братів, а найвищий орден України — Ярослава Мудрого? Найчастіше офіційні істини — це ілюзії. Після повернення з Тибету я почав думати, що весь світ — ілюзія. Якщо ми живемо за напівправдою — то це не правда. Людина — як айсберг. Ми судимо людину за тим, якою є її видима частина життя. Але ж є ще підводна, невидима, таємна частина людського життя. Подружня зрада Інгігерди приховувалася тисячу років, а випливла у наш час. Іноді хочеться думати: а чи потрібна нам така правда? Може, краще жити ілюзіями? Саме роздумам про час та його сприйняття я присвятив свій роман «Час». 

«У джунглях Амазонки не пройшов обряд»

—Давайте поговоримо про цей роман. Слабкою стороною сучасної української романістики є герой-марґінал: представник богеми або соціального дна. Саме такий тип героя бачимо в романах Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Олеся Улья­ненка, Євгена Пашковського. Або вічно інфантильний, незрілий герой Сергія Жадана. Але ж літературі потрібний зрілий герой, здатний на вчинок. Голов­ний персонаж вашого роману «Час» — п’ятдесятилітній чоловік, господар власного життя. Йому не треба просити допомоги в держави чи жити за рахунок іноземних ґрантів. Він добре заробляє на життя, може безбідно жити і мандрувати світами. Як писалася ця книга? 
 
— Це був перший мій роман. Писався легко, бо я не знав, як пишуться романи. Це був потік думок, хотів показати, як людина мислить. Щось із особистого життя, але й прототипу головного героя немає — це збірний образ. Я писав його у 2011–2012 роках фрагментами в аеропортах, у дорозі. То був період глянцю, гламуру. Із соціалізму Україна скочила в капіталізм. У мене є друзі, схожі на головного персонажа, що зі швидкої допомоги пішли працювати у пластичну хірургію і стали пристойно заробляти. В кінці роману мій герой з пластичної хірургії знову повертається в практичну медицину, з якої вийшов. Звісно, в цьому є певна ідеалізація. Але через рік на Майдані життя показало, що людина здатна працювати безкорисно, як волонтер, ризикуючи втратою роботи, свого статусу і життя. 
 
—Ви — лікар за освітою і досвідом роботи. Серед яскравих письменників ніколи не бракувало лікарів:  Франсуа Рабле, Антон Чехов, Міхаїл Булгаков, Артур Конан Дойл, Вільям Сомерсет Моем, Ежен Сю, Аґата Кристі, Станіслав Лем, Остап Вишня… Чи є у вас своя теорія того, чому лікарі йдуть у літературу?
 
— Лікар щодня зіштовхується з життям і смертю. І це змушує інакше дивитися на життя. Лікар часто бачить ситуації, які можна описати, і це буде цікаво для тих, хто це прочитає. З багатьох історій, з якими зіштовхується медик, можна написати оповідання чи роман. Я вже не працюю лікарем, але моя сфера діяльності пов’язана з охороною здоров’я. 
 
— Ви багато мандруєте. Читачі «Фейсбуку» стежили за вашим сходженням на Кіліманджаро і подорожами в Перу та Болівію. Це мандрівки, що стануть частиною ваших романів?
 
— Будь-яка подорож — це  спроба щось зрозуміти. У дитинстві мама казала: «Піти на край світу» — і мені дуже хотілося побачити цей край світу. Тож я радий, що досі не втратив дитинного бажання подорожувати. Насправді література і подорожі дуже пов’язані. Для написання роману «Територія брехні» мені довелося побувати у Новгороді та Норвегії, а для написання роману «Загадка гробниці»  довелося вирушити в США. 
 
— Над чим працюєте зараз?
 
— Пишу продовження книжки «Ніч русалки». До цього підштовхнули мене  читачі, які на Лисій горі Києва встановили пам’ятник героїні одного з моїх оповідань. На могилі — епітафія латиною: «Любов не помирає». Здивований, я запросив на це місце одну з київських відьом, яких зараз називають парапсихологами, і вона сказала, стоячи біля могили, що тут похована неупокоєна душа. Це мною струснуло і змусило сісти за продовження книжки. Я навіть помандрував у джунглі Амазонки, де пройшов обряд, пов’язаний з духами померлих. 
 
— Кожен письменник, що пише книжку, вже має у своїй уяві ще кілька наступних, чи не так?
 
— Я хочу написати роман «Замисел Бога» про взаємостосунки між чоловіком і жінкою. Для мене найбільшою загадкою є те, як близькі душі знаходять одне одного. Цей роман буде стосуватися жіночої природи. Події розгортатимуться від матріархату до нашого часу — хочу відстежити, як змінювалися стосунки між чоловіком і жінкою протягом тисячоліть. Однією з проблем, яка мене зараз хвилює, є фемінізм. Жіноча самотність, що стає самодостатнім явищем, викликає багато запитань і підштовхує мене до розгадки її природи, за якою може бути схована тенденція до виродження людства. 
 
Розмову вів Володимир ДАНИЛЕНКО