Балет лишився понад усе: Київ вшановує Сержа Лифаря

01.08.2018
Балет лишився понад усе: Київ вшановує Сержа Лифаря

Балет «Лифар-сюїта». (Фото КМАТ.)

Цього літа виповнилося 75 років від дня народження балетного шедевру «Сюїта в білому», створеного видатним хореографом ХХ століття, киянином Сержем Лифарем.

 

Поставлений Майстром на сцені Паризької національної опери для своїх вихованок — зірок французького балету Івет Шовіре, Лисет Дарсонваль, Соланж Шварц та інших, — цей твір став еталоном неокласичного стилю у світовій хореографії.

 

Киянам «Сюїту в білому» у сезоні 2003-2004 років подарувала дружина й спадкоємиця Сержа Лифаря Ліллан Алефельд, за сприяння якої балет поставили в Національній опері України учні Майстра — Крістіан Влассі та Жільбер Майєр. 

Ліллан Алефельд завжди мріяла про те, щоб у рідному місті Лифаря працював хореографічний навчальний заклад та існувала вулиця, які б носили його ім’я.
 
Перше бажання у 2007 році здійснила Київська міська державна адміністрація, надавши ім’я видатного хореографа Київській муніципальній академії танцю (КМАТ).
 
У свою чергу, КМАТ започаткувала громадську ініціативу щодо присвоєння імені Сержа Лифаря й одній із ву­лиць столиці України. І лише нині цей процес виходить на завершальну стадію. 
 
А ще КМАТ імені Сержа Лифаря підготувала і показала в Національній опері України прем’єру одноактного балету «Лифар-сюїта». Балетмейстер-постановник, лауреат міжнародного конкурсу балету імені Сержа Лифаря, заслужений артист України Дмитро Клявін, на знак пошани до видатного Майстра хореографії, обрав ту ж музичну першооснову, що до неї 75 років тому звертався Лифар.
 
А саме: ліричну й чуттєву, водночас драматичну й потужну музику маловідомого балету «Намуна» французького композитора Едуарда Лало. Як і легендарний патрон Академії, сучасний постановник зробив власну музичну композицію на основі цього твору. 
 
Оригінальна хореографія «Лифар-сюїти» створена в естетиці неокласики та кращих традиціях «білого» жіночого танцю на пуантах. Серж Лифар відомий у багатьох своїх іпостасях — танцівника, хореографа, історика та теоретика хореографії, колекціонера. Але творців вистави він зацікавив, у першу чергу, як видатний педагог. Сам Майстер не присутній на сцені — там живе його балетна трупа. Вона показана в найдраматичніший момент свого існування, коли в ній на­роджується нова етуаль. Адже саме вихованню зірок сцени присвятив своє життя у мистецтві Серж Лифар.
Балет «Лифар-сюїта» створили за сприяння департаменту культури Київміськдержадміністрації та фінансової підтримки Київської міської Ради, що надала кошти на виготовлення сценічних костюмів.
 
Київська муніципальна академія танцю з гідною наслідування шанобливою відданістю носить ім’я киянина Сергія Лифаря. Недарма хол приміщення коледжу хореографічного мистецтва на самій видноті прикрашає статуетка танцівника в його улюбленій ролі Ікара — давньогрецького міфічного героя, котрий кинув зухвалий виклик богам, злетівши у небо. Кажуть, що Сержу Лифареві вдавалося під час танцю на сцені створити повну ілюзію «зависання» у повітрі, ніби всупереч силі земного тяжіння.
 
До речі, минулоріч концерт iз нагоди 15-річного ювілею Академії у Національній опері України імені Тараса Шевченка розпочався теж символічно — композицією «Два фавни» (музика К. Дебюссі), присвяченою «народженим у Києві геніям світового балету — Вацлаву Ніжинському і Сергію Лифарю», адже саме Лифар вважав , що в Києві має бути академія танцю, як у Парижі, де він керував балетною трупою Національної опери. 
 
Ще варто зауважити, що перша прем’єра «Сюїти в білому» відбулася 19 червня 1943 року в окупованому німецько-фашистськими загарбниками Парижі і мала знаменувати константу артиста: «Балет — понад усе на світі!». Хореографа можна зрозуміти, адже за будь-яких обставин танець для нього був і способом мислення, й етичним мірилом — своєрідним індикатором совісті, і сенсом існування. «Сюїта в білому» — безсюжетна неокласична «симфонічна» композиція — мала продемонструвати чистоту філігранної вишуканої техніки, нерозривно пов’язаної з музикою, елегантність і професіональний аристократизм, вироблений французькою балетною традицією, — усе це підкреслено сліпучим білосніжним вбранням усієї трупи. 
 
Серж Лифар дуже тонко відчував зв’язок музики і танцю (вчився навіть у консерваторії на піаніста), а музиці Едуарда Лало властива різноманітна образна палітра (проникливий ліризм, пристрасть, народно-побутові барви, піднесене тріумфальне звучання і оптимізм, особливо близький творчій вдачі майстра). Тож авторам «Лифар-сюїти» було доволі легко привнести у балет власну сюжетну лінію, сполучивши різні хореографічні елементи в єдиному драматургічному розвитку.
 
Так, «Сюїта в білому» перетворилась на «Сюїту в чорно-білому», адже, згідно з задумом, у фабульній схемі центральне місце посіли дві балетні зірки — «Чорна» — досвідчена прима-балерина Паризької танцювальної трупи і «Біла» — та, що має довести свою придатність для ролі нової зірки (лібретисти називають їх французьким словом «етуаль»). «Чорна етуаль» немов спонукає «Білу» до показу її хисту і фахової вправності, проявляючи владне і водночас доброзичливе наставництво до нового таланту. Уся сцена «випробування» будується за допомогою різних композиційних елементів — «монологів» і «реплік» солістів, адажіо і варіацій, ансамблевих номерів перших танцюристок та танцюристів — прем’єрів, комбінування статичних позицій з танцювальними епізодами різних груп артистів кордебалету, які утворюють доволі складну «поліфонічну» сценографію. 
 
Втілили цю сценографію на сцені Національної опери України юні вихованці КМАТ: «Чорна етуаль» — Марія Ялома (IV курс), «Біла етуаль» — Діана Івнанченко (Ш курс), які не просто демонстрували віртуозну технічну вправність, а й створили індивідуальні образні характери ; Перші танцівниці — Олександра Бородіна, Маргарита Гьозолян, Олександра Танцюра, Світлана Шліхтер та прем’єри Дмитро Бородай, Микола Варавалюк, Михайло Мордасов, Ілля Тимченко. Їхні виступи органічно вплелися у вигадливу хореографічну канву, яскраво доповнену вишукано злаго­дженим кордебалетом.
 
Незважаючи на додатковий сюжет, можна сміливо зазначити, що авторам «Лифар-сюїти» вдалося зберегти естетичні засади метра, бо, як і в симфонічно-неокласичній «Сюїті в білому», все одно «балет лишився понад усе на світі».