Сумнівна «першість»: Україна увійшла до топ-10 рейтингу країн за кількістю розлучень
Україна посіла 9-ту сходинку списку в топ-10 рейтингу країн світу з найвищим рівнем розлучень на кожну 1000 осіб. >>
Перевернули життя: як українське подружжя почало підкорювати світ своїми ляльками
15.06.2018
Якщо раніше Валерій Бондаренко створював авторські ляльки сам, то тепер цим «захворіла» і його дружина Владислава Дикань. (Фото автора.)
Подружжя полтавських лялькарів Валерій Бондаренко та Владислава Дикань перемогло у престижному 24-му міжнародному конкурсі Макса Оскара Арнольда, що відбувся в Німеччині, в баварському місті Нойштадт-бай-Кобург: Валерій — у номінації «Експериментальна лялька», а Владислава — у номінації «Дебют».
У цьому конкурсі взяло участь багато іменитих лялькових майстрів із різних країн Західної Європи, а також з Японії, США й навіть Перу.
У рамках щорічного масштабного фестивалю ляльок, що проводиться в цьому місті з 1993 року, традиційно вручають премію Макса Оскара Арнольда в галузі сучасного мистецтва ляльки, засновану на честь людини, котра створила містоутворююче підприємство з виготовлення ляльок та одягу для них. На сімейній раді вирішили, що на згадану церемонію поїде Владислава.
Жінці подобалися конкурси, а чоловіка доводилось привчати
Валерій Бондаренко займається створенням авторських ляльок уже понад 13 років. Це не просто ляльки, а арт-об’єкти, скульптури, при створенні яких майстер використовує різноманітні складні техніки, і які часто несуть глибоке смислове навантаження, мають філософський підтекст. Попри чималий досвід, лялькар критично ставиться до своєї творчості: коли закінчує ляльку, йому завжди хочеться чогось більшого. Тож саме Влада спочатку підштовхувала чоловіка до участі в різноманітних конкурсах, фестивалях лялькарів. На конкурс у Німеччину лялькар відіслав свою роботу «У кожному я».
— На вибір дуже вплинуло те, що Влада була в захваті від неї, увесь час повторювала: «Вона, мабуть, стане моєю найулюбленішою роботою», а це в неї найвищий критерій оцінювання, — пояснює Валерій. — Та й мені ця робота духовно близька, адже є відображенням мого сприйняття світу. Багато хто асоціює її з розп’яттям, але потім усвідомлює, що замість хреста в моїй композиції крила. І один зі смислів тут у тому, що часто нести крила буває так само важко, як і хрест проблем. От я займаюся створенням ляльок, і вони постійно живуть у моїй голові: думаю про них, прокидаючись вранці й лягаючи спати. Та коли ти в процесі творчості, дуже важко переключатися на банальне заробляння грошей, а ти ж маєш думати, як підтримати добробут сім’ї, допомогти доньці… Хоч загалом трактувати роботу «У кожному я» можна по-різному.
Відверто кажучи, перемога вже визнаного лялькаря Валерія Бондаренка на конкурсі в Німеччині мене здивувала менше, аніж перемога його молодої дружини.
Усі ці роки, відколи вони разом, Владислава підтримувала захоплення чоловіка авторською лялькою, фотографувала й просувала його роботи, тому в «тусовці» лялькарів їх давно сприймали як одне ціле.
І раптом молода леді подала на престижний конкурс власну роботу «Мрії Марії» й одразу ж стала номінанткою. До речі, замріяна Марія — лише друга в її житті авторська лялька.
Влада пригадала, як у 2014 році вони з Валерієм поїхали на I Міжнародний фестиваль професійного мистецтва ляльки до столиці Латвії Риги. Як виявилося, у ньому брав участь і всесвітньо відомий лялькар зі США, справжній маг лялькарського мистецтва
І. Джей Тейлор.
— Він був настільки вражений Валерієвими роботами, що сам запропонував поділитися секретами своєї майстерності. Так ми провели цілий день разом. І. Джей жваво розповідав, як оживити ляльку. А оскільки я володію розмовною англійською мовою, то була за перекладача. Його розповідь настільки вразила й запала в душу, що тоді вперше захотілося створити ляльковий образ самій, хоч перед цим досить довго спостерігала за цим процесом, — поділилася Владислава. — Але це не означає, що я одразу ж реалізувала своє бажання. Із того часу минуло років три, і от торік створила першу ляльку, а цьогоріч — другу.
Дивуюся, як можна так досконало зробити другу в житті ляльку.
— Річ у тому, що Влада дуже посидюча й скрупульозна, — характеризує дружину Валерій. — Мене, чесно кажучи, просто вражало, як вона довго й нудно допрацьовувала всі деталі і при цьому була всім невдоволена, багато що переробляла. Ми їздили відпочивати в Іспанію — Влада й там шліфувала голову, руки ляльки, тобто дуже відповідально поставилася до процесу народження нового образу. Уже на початковому етапі зрозумів, що виходить щось доволі цікаве. А оскільки був привід взяти участь у конкурсі лялькарів у Нойштадт-бай-Кобурзі разом, моєю функцією було підганяти Владу. Їй вдалося передати емоції дівчинки з паперовим журавликом у руках, яка, замріявшись, задивилася вгору (за японським повір’ям, потрібно зробити тисячу журавликів і подарувати їх різним людям, аби збулися твої найсміливіші сподівання). Можливо, якраз це і вразило членів журі конкурсу.
Якщо у Владислави Дикань це перша перемога в міжнародному конкурсі лялькарів, то Валерій Бондаренко вже може похвалитися не однією. Поміж інших він отримав премію «Пандора» — престижну нагороду фонду «Ляльки світу». Лялькарі називають її «Оскаром» у ляльковому мистецтві». А перед цим — торік восени — переміг зі своєю роботою в конкурсній програмі Празької виставки.
Ляльки-маріонетки перевернули життя
— Прага, по суті, стала першим містом Західної Європи, з якого розпочалася моя мандрівна епопея, — посміхається лялькар. — До того ж вона асоціюється в мене з початком мого захоплення лялькарським мистецтвом. Саме там уперше побачив ляльок-маріонеток — і це перевернуло моє життя. Був настільки вражений, що після цього сам почав придумувати лялькові образи, експериментувати з ними. А торік уже організатори Празької виставки запросили мене взяти в ній участь. Понад 10 років я не був у Празі, тож вирішив освіжити перші враження. Ми поїхали туди разом із Владою.
А в конкурсній програмі я представив свою роботу «Старовинний манекен». Той, хто знайомий з антикварними ляльками, прекрасно зрозуміє, що я хотів зобразити. Існує такий тип ляльок, як манекени: у ХVIII—ХІХ столітті їх виготовляли довго, скрупульозно, проте зараз під вагою років вони мають доволі пошарпаний вигляд — і все одно ці свідки давнини викликають душевний трепет. От я й поставив перед собою завдання — створити старовинну ляльку-манекен, і, думаю, мені вдалося нову тканину перетворити на таку, від якої віяло понад сторічною давниною. Головне, що інші це відчули, і навіть члени журі висловили мені своє захоплення: ми думали, мовляв, що ти «відкопав» сторічну ляльку, яка лежала десь на горищі. Отже, я свого добився.
Окрім усього, подружжя колекціонує японські ляльки. Серед них є багато старовинних. І отой протрухлий, місцями потрісканий від часу одяг на них лялькаря настільки вражає, що виникає бажання спробувати повторити те, що зробили десятиліття, а то й століття тому, — йому надзвичайно цікаві подібні експерименти.
Мандруючи ж до різних країн, подружжя привозить звідти не лише нові екземпляри для своєї колекції, а й матеріали для творчості.
— На щастя, є така країна, як Франція, яку просто обожнюю, де не було таких руйнівних подій, як у нас, і де на «блошиних» ринках можна купити відріз тканини, якій 150 років, усього за 5 євро, — продовжує розповідь мій співрозмовник. — Для мене це справжня знахідка. Часто ж зістарюю тканини і природним способом. Влада з мене сміється, коли восени ховаю відрізки краму під пеньок чи якісь дощечки у дворі, а напровесні їх звідти дістаю.
Валерій і Владислава живуть в оточенні ляльок — ними просто переповнена їхня квартира. Останнім часом колекція поповнилася роботами, прямо чи опосередковано присвяченими трагічним подіям в Україні. Валерій показує мені одну з них — «Сантос, чому?».
Він зобразив храмову ляльку «сантос», подібну до тих, яких в Іспанії виставляли в церквах, — то було уособлення чогось чистого, святого. Але у виконанні майстра основою сукні цієї ляльки лізуть безликі «зелені» чоловічки…
Фестивалі, конкурси, за словами Валерія Бондаренка, тепер стали для нього своєрідною «підзарядкою». Уже двічі лялькар із Полтави представляв свої роботи на фестивалі лялькарського мистецтва в Ризі, де збираються визнані майстри з різних країн світу і взяти участь у якому можна лише за запрошенням організаторів.
— Досі пам’ятаю ті емоції, які подарував 1-й Ризький фестиваль, — тоді якраз тривав складний для України 2014 рік. Я вирішив послухати лекцію про мистецтво ляльки, а Влада лишилася біля стенду з моїми роботами. Повертаюся, а у дружини очі вологі від сліз. Як виявилося, до неї підійшли відвідувачки, яких зацікавили мої авторські ляльки, і, дізнавшись, що ми з України, почали обнімати Владу й запевняти, що вони нас підтримують і що все в нашій країні буде гаразд. Влада не витримала й розплакалася, — розповідає Валерій про один із пам’ятних епізодів фестивалю.
— Іще одна ситуація, яку також навряд чи колись забуду, сталася в останній фестивальний день. До мого стенду підійшла місцева бабуся, зацікавлено роздивлялася арт-об’єкти, а тоді звернулася до мене: «Мій покійний чоловік шив одяг, і після нього лишилася книга з крою, а також багато різних елементів тканин — я б хотіла подарувати все це вам, оскільки дуже вже сподобалися ваші роботи. От тільки боюся, що не встигну привезти, бо живу в іншому кінці міста». Я їй подякував за добрі слова, водночас умовив не дарувати сімейної реліквії. Ми розпрощалися майже добрими друзями. І от уже після закриття виставки підходить охоронець і повідомляє, що до мене намагається прорватися якась бабуся. Я пішов їй назустріч. Літня жінка таки встигла «змотатися» в інший кінець міста й піднесла мені воістину дорогий подарунок. Ось заради таких моментів і варто творити, — робить висновок Валерій.
ОБМІН ДОСВІДОМ
Добрий чарівник із Америки
Іще одним із сюрпризів 1-го Ризького фестивалю стало знайомство з метром мистецтва ляльки І. Джеєм Тейлором.
— До цього навіть уявити собі не міг, що колись спілкуватимуся з майстром такого рівня. А тут він сам чомусь вибрав мене, аби поділитися секретами своєї майстерності. Це напрочуд дивні речі, — констатує полтавський лялькар. — До речі, вважаю І. Джея своїм учителем, адже після спілкування з ним мої роботи змінилися на краще — це помітили й інші майстри, котрі спостерігають за моєю творчістю. Ми знову зустрічалися на 3-му Ризькому фестивалі професійного мистецтва ляльки, весь час листуємося, обговорюємо різні теми, і можу сказати, що І. Джей дуже близький і цікавий мені не лише як лялькар, а й як особистість. Він ніби добрий чарівник у моєму житті, посланий самими небесами.
Щодо технік, яким нині віддає перевагу, то Валерію дуже подобається робота з деревом, він практикує різьбу по ньому. Колекціонування антикварних японських ляльок сподвигло майстра шукати й аналогічний склад компонентів покриття, який японські лялькарі тримають у суворому секреті.
Результатами, яких добився, задоволений. Та річ, говорить, навіть не у складі, а в тому, як правильно нанести його на те ж дерево й відполірувати так, щоб поверхня нагадувала фарфор із його легким, ненав’язливим блиском.
Подобається лялькарю й наносити на таке покриття якісь елементи старіння — і ось тут, аби створити велику кількість мікроподряпин, він практикує і вплив кислот, і різноманітні механічні пошкодження.
Якщо коротко, намагається наблизити свої роботи до антикварних. А загалом вдається у своїх роботах не лише до дерева, а й глини чи пап’є-маше — у ньому завжди живе експериментатор.
Був період, коли Валерій Бондаренко навіть подумки не міг розлучитися зі своїми авторськими ляльками, адже вкладав у них частинку душі. Проте з часом дозрів до того, щоб їх продавати. Найважче, зізнається, було відпустити першу роботу.
— Хоч, створюючи ось такі ляльки, дуже важко ставити за мету їх продавати, — Валерій знову посміхається. — Це не естетично привабливі арт-об’єкти, які приємно поставити в дорогому інтер’єрі. Мої роботи настільки своєрідні, що далеко не кожен наважиться їх придбати, — як правило, вони викликають не надто приємні, а часто й відверто негативні емоції. І для того, аби захотіти поповнити ними колекцію, їх потрібно полюбити. Поголовне захоплення — це не для мене.
У тій же Японії люди, котрі створюють лялькові майстерні, стають національним надбанням, їм виділяють гранти, звільняють від податків — так держава дбає про розвиток лялькарського мистецтва. В Україні ж час майстрів-лялькарів іще не настав — їм доводиться метатися між заробітком та творчістю. Можливо, усе іще попереду?
— Авторська лялька — досить молодий різновид мистецтва. Парадоксальність у тому, що в нас її часто «не випускають» за рамки ігрового образу. Тобто як вид мистецтва і визнають, і ні. У нас було власне кафе, проте його довелося закрити. Розумієте, за той час, що ми його мали, Валерій не створив жодної роботи, — із жалем говорить Владислава. — Бо реально виходить так: якщо ти займаєшся бізнесом, на щось інше тебе просто не вистачає.
— А тепер у нас узагалі проблема, — жартома додає Валерій. — Бо якщо раніше тільки я створював ляльки, то тепер цим «захворіла» і Влада.
Нині подружжя готується до ювілейного, 5-го, Ризького фестивалю професійного мистецтва ляльки. Він збігається з особистим ювілеєм Валерія Бондаренка — лялькарю невдовзі виповниться 45 років.
— Однозначно, світ ляльок приносить мені несказанну насолоду. Це віддушина, яка викликає цікавість до життя, бажання творити, мандрувати, любити. Якби цього не було, не знаю, у якому напрямку я розвивався б, — розмірковує майстер ляльок.
