Вистава йде на одному нерві

14.02.2018

Я йшла у Київський театр оперети з відкритим серцем, щиро бажаючи успіху творцям спектаклю «Маруся Чурай» за геніальним твором Ліни Костенко.
 
Розуміла всю складність поставленого завдання: втиснути у дві години великоформатний поетичний твір. Трохи побоювалася як і такого модного нині «осучаснення», так і традиційного набору архаїки.
 
Але все перемагала моя безмежна віра в сам текст Ліни Василівни, адже він настільки «пекучий» і потужний, що мав би прорватися крізь усі перепони. 
 
Одразу скажу, що саме тексту Ліни Василівни мені забракло, багато сюжетних ліній роману залишилося, що називається, «за кадром».
 
Сценарист і режисер Сергій Павлюк виокремив тільки одну — але найголовнішу — історію кохання і зради. І полонив серця глядачів.
 
Маємо надзвичайно чуттєву, душевну виставу, глядач сміється, журиться і плаче разом з акторами.
 
Вся вистава йде на одному нерві, пісні, хореографічні вставки, візуальний ряд — усе підпорядковано дії, все у розвитку, з кожною мізансценою наростає напруження, звичайні піщані насипи видозмінюються, стають то прахом, то часовим плином, то вежами, то витолоченою, спаленою землею, казанки — незмінний атрибут селянської оселі, перетворюються на шоломи, а потім на церковні дзвони, які тривожно б’ють на сполох. 
 
На диво органічна Тетяна Дідух у ролі Марусі Чурай. Її голос буквально прорізає всі звуки, якими насичена вистава.
 
Маруся Чурай дитинна, беззахисна і водночас сильна, дуже цілісна особистість. А Гриць (Олексій Кириллов), як Гриць, він буквально списаний з натури. З нашого сьогодення.
 
Дороги, які ведуть його до зради банальні, зрозумілі, і від того ще більш моторошні.
 
Він виправдовується, він знаходить для себе пояснення, тож і глядачеві залишається або пожаліти, або засудити, та все ж замислитися, чи всі скарби на світі варті втраченого, зрадженого кохання, якщо разом iз ним втрачаєш душу. 
 
Запам’ятався геніальний вихід на сцену Богдана Хмельницького. Знаменитий монолог гетьмана, коли він виправдовує піснярку.
 
І тим ставить крапку у безконечній суперечці про провину Марусі. Єдиний раз, коли тишу було перервано оваціями. Сам суд за драматургією постійно про щось нагадує.
 
Телевізійні політичні шоу, чи засідання наших депутатів. Демонстація пихи і гра амбііцій. 
 
Вистава «Маруся Чурай» надзвичайно заряджена різними енергіями, саме на це я схильна списувати те, що не завжди голоси акторів виразні і зрозумілі, проковтуються слова, іноді не виділяється зміст. Як не дивно, це особливо стосується чоловічих ролей.
 
Хочеться вірити, що вистава буде шліфуватися, з кожним показом звучатиме виразніше, прозоріше, і її полюбить не лише український глядач, бо вона про війну і зраду, про те, що болить, про витоки наших поразок і майбутніх перемог.
 

  • Махнули рукою на село

    Передплачую «Україну молоду» вже давно, більше 15 років. Був час, коли передплачував ще «Вечірній Київ» та «Експрес». >>

  • Без пафосу

    «Це історія про мого молодшого брата Василя. Він пізно почав говорити, але коли заговорив, то одразу заспівав», — каже Орест Сліпак на початку фільму «Міф» — документальної стрічки про геніального українця Василя Сліпака >>

  • «Хто кому Рабінович»,

    Саме таку передачу ми слухаємо щонеділі на «112 каналі», яку веде дорогий самому собі Вадим Рабінович, народний депутат із двома судимостями. Любить український народ «обездолених» та «ображених». >>

  • Ми — нащадки УНР,

    Імперія чингізидів — Золота орда — породила Московію, про це писав навіть класик комунізму Карл Маркс. Тому московити успадкували від золотоординців загарбницькі інстинкти. >>