Володимир Потапов: «З війни приходять зовсім іншими людьми»

16.01.2018
Володимир Потапов: «З війни приходять зовсім іншими людьми»

Підполковник Володимир Потапов. (Фото автора.)

Вкотре зайшовши до столичної «Просвіти», мав приємну нагоду познайомитися з фронтовиком підполковником Володимиром Потаповим.

Офіцер із 32-річним стажем виявився з династії професійних військових. Володимир Валерійович розповів про свої армійські «поневіряння» й роботу в новоствореному Центрі морально-психологічного забезпечення Збройних сил України, військовій структурі, що фінансується державою.

«Докопався «лише» до сьомого коліна у родинній династії військових» 

— Чому вирішили стати професійним військовим?
 
— Я військовий у сьомому поколінні! Може, й більше, але мій дід докопався «лише» до сьомого коліна. Зрозуміло, що цей факт спонукав мене обрати саме військовий фах. (До слова, мій дядько служив у Кантемирівській дивізії й під час війни в Нагірному Карабасі загинув там майором у 1993 році). 
 
У 1989-му я закінчив Полтавське зенітно-ракетне училище. Служив командиром батареї в одній із частин групи радянських військ у Німеччині, а після їх виведення в 1993 році потрапив зі своїм підрозділом у Північнокавказький військовий округ, що в Росії. Хоча ми з іншими офіцерами ще в Німеччині писали рапорти з проханням перевести нас у розпорядження міністра оборони України.
 
Спершу нам казали: виведете техніку, тоді відпустимо, але куди там... Нас ввели у 6-й корпус, яким командував генерал Рохлін (згодом Путін позбувся його найогиднішим способом: генерала вбили, а в злочині звинуватили його дружину). У 1993-му, коли служив на Кавказі, взяв відпустку й поїхав додому, а заодно заїхав у наше Міністерство оборони, взяв документ на переведення і привіз його до частини в РФ. Лише наступного року я зміг перевестися до України. 
 
Служив у «першій» Національній гвардії (аж до її розвалу в 1999 році) — тоді саме створювалися ППО (протиповітряна оборона) в самій Нацгвардії. За кілька місяців до цього грузинського президента Гамсахурдію розстріляли з гелікоптера через те, що його охорона не мала засобів боротьби з ними — тільки автомати. Тож, враховуючи цей сумний досвід, вирішили в Нацгвардії створити війська, які мали б змогу збивати літальні апарати. Вже після «гвардії» був переведений до ЗСУ, де й прослужив до 2010 року. 
 
— На Майдані ви були у 8-й «афганській сотні», яку очолював Олег Міхнюк. Чи мали якесь відношення до ветеранів Афганістану?
 
— Запросив до «афганців» мій товариш — ветеран Афганістану майор Петро Клевацький («Петя-вертольотчик»), який свого часу був командиром гелікоптера й його тричі збивали душмани! Двічі горів, але повертався у стрій після госпіталів, а на третій раз отримав такі травми, що був змушений звільнитися з армії. Отакі люди були тоді поряд на барикадах Майдану!
 
— Чим займалися після буремних подій Революції гідності?
 
— Декілька разів намагався через військовий комісаріат призватися, але дізнавшись, що я підполковник, там починали невиразно говорити щось на кштал: «А куди, а що, а ким?» Зрештою, з четвертою хвилею мобілізації, наприкінці 2014-го, таки був призваний. Потрапив у 43-тю окрему артилерійську бригаду. Частини, по суті, не було — вона лише починала формуватися. Озброювали її самохідними 203-мм «Піонами» — це найпотужніший артилерійський комплекс, який є в Україні (дальність пострілу — майже 50 км, маса снаряда — 150 кг, радіус ураження — до 600 м, основне призначення — знищення бункерів. — Авт.).
 
І складність була в тому, що наприкінці 1990-х років майже всі бригади, озброєні цими комплексами, були розформовані, а «Піони» — здані на склади. Усі фахівці, які мали уявлення, як з ними працювати, були втрачені. Коли я прийшов у 43-тю бригаду, один дивізіон уже був створений і працював у зоні бойових дій. Тобто знайшли людей, які хоч трохи вміли працювати з цією «машиною», а вони вже готували особовий склад. Цей дивізіон став кістяком. А решта вже потихеньку «підтягувалася». 
 
— Вам доводилося безпосередньо «працювати» в зоні АТО?
 
— Звісно. На травень-червень 2015 року наша частина була вже повністю сформована й ми вирушили для виконання бойових завдань. Найбільшу увагу ми зосередили на Донецькому напрямку. Зокрема, це Дебальцівський напрямок, а також Донецьк, Маріуполь і т.д. Луганському напрямку приділяли менше уваги: там були не такі інтенсивні бої. 
На жаль, не обійшлося в нашій бригаді без втрат, адже були контрбатарейні обстріли по нас... А десь у середині 2016 року з ворожого безпілотника було скинуто гранати на один із наших дивізіонів. До нашої бригади у ворога була досить пильна увага, адже добряче їм допікали! 
 
Згодом мене забрали на пункт постійної дислокації готувати розрахунки дивізіонів, бо почали приходити щойно мобілізовані новачки й треба було поповнювати особовий склад, відновлювати боє­здатність. Хоча й потім були в мене виїзди в зону бойових дій, але вже не тривалі. На початку 2017 року з рідної бригади пере­йшов у Центр морально-психологічного забезпечення. 

«В органів виховної роботи лише забрали провідну роль КПРС»

— Як давно створено Центр і чим він займається?
 
— Центр було створено трохи більше року тому, й наші завдання є дуже широкими, та й не все можна розповідати. Основну увагу ми приділяємо військам, які виконують бойові завдання на фронті. В окремих випадках працюємо також із родинами бійців, але це, швидше, виняток, ніж правило. Здебільшого з родинами працюють структури морально-психологічного забезпечення, які існують у кожній військовій частині безпосередньо в пунктах постійної дислокації. 
 
— Хто ініціював створення Центру? Якщо дещо спростити, то в ньому готують, як раніше казали, «політруків»?
 
— (Сміється). Десь так. Прийшло розуміння, що така структура армії потрібна. Центру, подібного до нашого, у війську ніколи не існувало, якщо хочете, це навіть своєрідний експеримент, щоб перекроїти, перебудувати всю систему морально-психологічного забезпечення, яке існувало досі. Бо як не крути, а органи морально-психологічного забезпечення — це майже ті ж заступники командирів із виховної роботи. Якщо взяти наші армійські статути, то здебільшого  це радянський статут, перекладений українською. Й обов’язки переважно взяті «звідти»: команди взагалі йдуть повністю старі, а в органів виховної роботи лише забрали провідну роль КПРС, а решту положень залишили.
 
— У Центрі друкують якісь «бойові листки»?
 
— Так. Безпосередньо мій відділ випускає «бойовий бюлетень», що називається «Народжені вільними». Він розповідає бійцям, які перебувають у зоні АТО, що відбувається в ЗСУ; також наші юристи, фінансисти дають відповіді на запитання військових тощо. Тобто цей бюлетень є такою собі окопною «Правдою». 
 
— Як багато бійців потребують допомоги, зокрема й вашого Центру? Адже статистика, яка мені траплялася, дуже сумна, принаймі, щодо потреби бійців у психологічній підтримці.
 
— На жаль, чимало... Все залежить від психіки й морального стану бійця: наприклад, декому достатньо просто роботи над собою. У будь-якому випадку людина, яка потрапляє в армію (необов’язково на фронт), зазнає певного стресу. Що вже говорити про «фронтовиків» — з війни приходять зовсім іншими людьми. 
 
— Як часто офіцери вашого Центру виїжджають на лінію розмежування?
 
— Там постійно одна-дві наші групи перебувають. Охоплюємо почергово всю лінію розмежування. Зараз ми намагаємося відійти від радянських шаблонів на кшталт лекцій, аудиторій, ура-патріотизму… Не збираємо велику аудиторію (та «там», навіть при бажанні, це не вийшло б, бо кожен боєць при ділі). І навіть якщо нам доводиться спілкуватися лише з одним бійцем — ми це робимо. 

«Село чотири роки живе на лінії розмежування, й жоден представник влади ніколи там не був»

— Знаю, що Центр почав інтенсивно співпрацювати з «Просвітою»...
 
— Так. У нас разом із Миколою Цимбалюком, представником Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, виникла ідея створити групу, яка буде складатися з музиканта, людини від «Просвіти» (тим паче, що було 100-річчя української революції й хто,  як не «просвітянин», зможе донести до особового складу всі нюанси тих давніх подій), художника та представника Центру морально-психологічного забезпечення. Ця наша група нещодавно повністю проїхала по «передку» у Донецькій області — були в Гранітному, Волновасі, Новотроїцькому, відвідали декілька бригад у тилу, працювали з артилерійськими частинами, зокрема, в Золотому Колодезі, були й в Мирнограді. Відвідали й хлопців, які лікуються в госпіталях, наприклад, були в 65-му мобільному госпіталі, котрий в Часовому Ярі. 
 
На лінії розмежування ми приїжджали безпосередньо на позиції в зводні опорні пункти й там «працювали» з хлопцями: кожен займався своїм — Марина малювала хлопців, Микола — просвітницькою роботою займався, я  виконував свою роботу. В одному з таких «опорників», де ми працювали, виявилося, що нас і окупантів фактично розділяє лише вузенька (п’ятиметрова) річечка, котра й розмежовує позиції.
 
— Як сприймали бійці перебування на «передку» вашої групи і як довго ви були на сході? 
 
— Спершу бійці все сприймали насторожено, а потім уже розслаблялися, й ми стали майже рідними. За 12 днів ми жодного разу не були на одному й тому ж місці. Було нас лише троє, бо з музикантом вийшла невеличка халепа. Це мала бути жіночка й напередодні поїздки вона поцікавилась: «А де ми будемо зупинятися? В готелях?». Цікавими були відвідини школи в Гранітному. Це селище розташоване фактично на лінії розмежування. І школа, як на мене, — осередок українства там. Будівля розташована на відстані, що відповідає дальності ворожого пострілу зі стрілецької зброї.
 
Але там — два прапори на вході, у фойє з одного боку — виставка, присвячена Небесній сотні, з іншого — фотостенди, присвячені кожній із трьох наших бригад, які там стоять і час від часу проходять ротацію. Там дуже зраділи нашому приїзду. «Просвіта» передала багато книжок для бібліотеки. Це село чотири роки живе на лінії розмежування й жоден представник ні влади, ні культури ніколи там не був. Місцеві жителі спершу дуже здивувалися, а потім дуже зраділи нашому приїзду. Тому хочеться передати великий привіт нашим «мінстецям», «мінкультурам», «міносвітам» та іншим «мінам», які мають там бувати. 
 
— По поверненні зі сходу чим займалися? 
 
— Ми підготували й провели виставку «Народжені вільними!» під час святкових заходів в Українському домі до Дня Збройних сил: представили фронтові роботи нашої художниці Марини Соченко. Вона намалювала 60 робіт під враженням перебування на «передку», на опорних пунктах: часто-густо творила під обстрілом на відстані 300-400 метрів від ворожих окопів — сиділа за бруствером i малювала наших хлопців.
 
А нещодавно разом із «Просвітою» провели творчий конкурс серед військовослужбовців ЗСУ в трьох номінаціях: вірші, проза й пісня. До речі, двоє з трьох переможців брали безпосередню участь у боях у зоні АТО, а призи їм вручав Дмитро Павличко.