88-річний ветеран-важкоатлет із Київщини Петро Максимович Базюченко — дворазовий переможець Всесвітніх ігор майстрів (майже як сучасні Олімпійські ігри, але для ветеранів), 10-разовий чемпіон світу і 14-разовий чемпіон Європи. Крім цього, звісно, він ще й багаторазовий чемпіон України.
Днями Петро Максимович привіз із Харкова два золоті кубки: десята вікова група і вагова категорія до 85 кілограмів, а також за титул абсолютного чемпіона.
Там відбувався I Кубок України з важкої атлетики серед ветеранів, присвячений пам’яті першого українського олімпійського чемпіона-важкоатлета Ігоря Рибака.
У 1956 році він здобув золоту медаль на Олімпійських іграх у Мельбурні.
«Навіть не знаю, що зможу виконати у свої 90»
Попри досить відчутний морозець на вулиці, кореспондента «УМ» чемпіон зустрічає біля фіртки свого дому. Він без верхнього одягу, лише в легких спортивних штанях і футболці.
Моє німе здивування коментує просто і, здається, вже звично для себе — загартований, тож особливо не відчуває дискомфорту. Проходимо в дім.
Якусь мить розмовляємо на кухні, потім проходимо у вітальню, після неї дислокуємося у залі для тренувань. Всюди дещо прохолодно.
— Знаєте, я, як і всі люди, а надто пенсіонери, економлю, — пояснює Петро Максимович. — Бо інакше ніяких грошей не вистачить із тими тарифами. Оце ж поїхав на змагання, а вже там виявилося, що про наше розміщення, а було 65 спортсменів, не потурбувались. Це вперше так було, що кожен сам шукав собі житло. Я скооперувався з двома колегами, молодшими за мене на 10 років. Пішли шукати готель, проте в місті всі вони були зайняті. Нам підказали, що є ще один, на вокзалі. Проте він виявився для якихось буржуїв, бо найдешевший номер коштував від 700 гривень за ніч! Так що ви думаєте, в результаті ми, заплативши за залу очікування, на сидіннях прокантувались цілу ніч, а тоді пішли виступати. Ви можете собі уявити?
Із боку держави, як зауважує спортсмен, до них зараз немає ніякої уваги. Раніше щороку конференцію проводили, відчувалась фінансова підтримка, а зараз усе заглохло.
Ніяких президентських пенсій, як було за Кучми і Ющенка, немає і подарунків-преміювання за перемогу...
— Оце ми приїздимо, то кожен вносить за участь по 200 гривень. Немає, щоб нам щось дали, так ще навпаки — забирають у нас. На наші ремствування кажуть одне, аби шукали спонсора...
«Я зараз набрав найкращу форму, — змінивши тему, сміється дідусь-важковаговик, демонструючи кореспонденту «УМ» ще досить потужні біцепси. — Всі дивуються, що в такому віці таке взагалі ще може бути, бо ж усі вже давно повисихали, а тут...»
Петро Максимович розказує, що минулого року на змаганнях він у сумі двоборства підняв 92 кілограми. Цьогоріч навесні — ще на 6 кілограмів більше, а тепер от — згори додалося ще 11!
— Раніше я на одній нозі змагався, бо в мене ж був жахливий радикуліт, — пояснює ветеран-важкоатлет. — А це відпустив. Я вже знову на своїх двох стою, піднімаючи штангу. Всі питають, чим лікувався, бо чи не для всіх у поважному віці проблема радикуліту актуальна. Мій спосіб — терпимість. Знаєте, біль був нестерпний, але я все одно жодного разу не полишав планових тренувань і, звісно, роботи, передусім на городі, яку дуже люблю. Це мене і витягло.
Я вже кільканадцять років поспіль стаю абсолютним чемпіоном України. Більшість спортсменів-колег хіба дотягується 400 балів за системою Сінклера (враховується вік, вага спортсмена і сума піднятого), а от більше мене ніхто набрати не може. Так, якщо я навесні набрав 420 балів, то зараз аж 462. Попри те, що у найближчі роки планую зійти з помосту, навіть не знаю, що зможу виконати у своїх 90, бо ж саме працюю наповну! — сміється співрозмовник.
Сільська мехмайстерня — частина масштабного спортплану
Петро Максимович зізнається, що, попри свою любов до жартів, насправді вже досить серйозно задумався про завершення спортивної кар’єри найближчим часом.
Пояснює, що спортивних нагород і високих титулів від середини 50-х, коли тільки почав займатись ветеранським спортом, у нього поназбирувалося дуже багато.
Конкретизуючи перемоги, не без ностальгії згадує історії, пов’язані з кубками та медалями, частина яких у нього густо заставлена-завішена у серванті. Додає, лік нагородам не веде.
Порахувати їх зараз можна буде хіба вже кілограмами… Пенсіонер зауважує, що в нього є мрія. Через два роки обов’язково хоче вийти на поміст.
Каже, було б знаковим, аби це трапилося тут, у селі Лебедин, де він весь час фанатично вкладався у розвиток сільського спорту, відколи у радянський час ініціював з’яву нечуваного тоді за розмахом, як для периферії, спортивного комплексу.
— Я ще з дитинства марив досягти великих спортивних результатів, бо любив займатись гирями, а потім і штангою, — каже співрозмовник. — Коли приїхав сюди і став директором Кучаківського птахоплемзаводу, то оскільки сам у дитинстві не мав гідних умов для тренувань, подумав, що нарешті створю їх для інших. Не дивлячись, що у селі не були побудувані інші соціальні об’єкти, під видом механічної майстерні затіяв будівництво спорткомплексу.
Ішов час, будівля зводилась дуже швидко. Пригадую, щоб замаскувати свої плани, тоді я спеціально замовив велетенські залізні двері. І от їх уже поставили, а я... дав команду їх заварити. Мене запитували, мовляв, а як сюди тепер має зайти комбайн, на що вже не криючись відповідав, що насправді тут буде спортивний комплекс!
За рахунок фінансових можливостей племзаводу у спортвний комплекс, який набув фактично обласного значення, відкривши популярні на той час в країні секції (волейбол, футбол, дзюдо тощо), відразу взяли 5 тренерів високого класу.
У цей час Петро Максимович запрошує в своє дітище і заслуженого тренера з важкої атлетики Миколу Ратушняка. Ратушняк, відповідно до положення, міг взяти тільки одну команду.
Тому він набрав і тренував жінок. А от сам Базюченко вже згодом, вийшовши на пенсію, готував хлопців...
— З 1987-го мій колега підготував 4 майстри спорту серед жінок, в тому числі 2 — міжнародного класу, — не без захоплення зауважує мій співрозмовник.
Сільські першокроки майбутньої олімпійської чемпіонки
— А це ж ви з колегою відкрили талант місцевої юнки Наталі Скакун, яка у 2004 році стала олімпійською чемпіонкою? — запитую у Петра Максимовича.
— Так, Наталя, така маленька, геть дрібненька дівчинка, була найперспективнішою вихованкою. Вона так захопилася штангою, була така міцна, вдавшись у свого міцного від природи батька, що працював у мене електрозварювальником! Пригадую, дівчина дуже швидко прогресувала. Будучи ще в нас (8-10 клас), вона вже стала майстром спорту міжнародного класу, встановивши 52 рекорди України. А коли закінчувала школу, сюди з’їхалася практично вся тренерська еліта важковаговиків країни і вмовляли нас відпустити Наталю, щоб саме вони її тренували.
І ми, звісно ж, відпустили. Там, уже у Чернігові, вона ще далі стала прогресувати. Дуже скоро стала чемпіонкою світу, поставивши світовий рекорд. Потім поїхала і привезла перемогу з Олімпіади в Афінах... Наталя, якщо рахувати титули, досягла в рази більше, ніж я сам. Але, вважаю, все ж більше користі для спорту я зробив тим, що, пішовши на хитрощі, у свій час побудував спортивний комплекс та відкрив на його базі дитячу юнацьку спортивну школу, де і було зрощено олімпійську чемпіонку.
У радянський час чи не при кожному радгоспі був свій спортивний центр. Але з початком «перебудови» все пішло на спад й у своїй переважній більшості по країні — геть занепало.
Якщо щось десь і продовжувало жевріти, то хіба за рахунок поодиноких місцевих фанатів.
— Зараз у спорткомплексі, який не працював понад 20 років, іде капремонт, — каже Базюченко і його очі наповнюються радістю, бо ж є реальна перспектива, що за рахунок роботи команди небайдужих, незабаром його дітище знову функціонуватиме. Отже, спортивне життя для молоді увечері вируватиме, як і колись.
— Голова нашої сільської ради хоче все відновити! Ми з ним розмовляли, коли відкриємо заклад другий раз, то було б добре на його базі провести змагання ветеранів, аби я ще у 90 років там штангу попіднімав. Знаєте, передивився всі ветеранські протоколи важковаговиків з часу, коли почав виступати у ветеранському спорті (з 1994 року).
Побачив, що лише один чоловік, німець Вернер Мросак, ще піднімав штангу у свої 90. Тоді він у ривку підняв — 35, а в поштовху — 40 кілограмів. От усе думаю, якщо зараз у ривку я осилив аж 47, а в поштовху — 60 кілограмів, то якщо в 90 років іще підніму десь 37 і 45 відповідно, то це стане світовим рекордом за всі роки змагань ветеранів.
