Південна Україна — не «Новоросія»

29.11.2017

«Скажи мне, Украйна, не в этой ли ржи Тараса Шевченко папаха лежит?»
Михаїл Свєтлов, російський поет
 
Путін із прихильниками «руского міра» хоче загарбати Південну Україну і маніпулює царською адміністративною назвою «Новоросія».
 
Ще Козьма Прутков писав: «Якщо на клітці зі слоном побачиш напис «буйвіл», не вір очам своїм».
 
У Російській імперії так було названо землі Війська Запорозького та землі, відвойовані в Османської імперії за участі українців і переважно заселені українцями.
 
Після російсько-турецьких воєн Росія наприкінці ХVІІІ ст. зайняла Північне Причорномор’я, підступно використавши українське козацтво, яке зробило значний внесок у перемогу, що для нього перетворилася на вирок.
 
Для Росії українські збройні сили стали не лише зайвими, а й небезпечними. «Катерина, вража баба» задовго до Сталіна «звільняла» Україну від українців, депортувавши козаків на Кубань.
 
«Вільні землі» Катерина заселила німцями, греками, болгарами, сербами, перемішуючи народи в русифікаторському казані. Т. Шевченко писав про нових хазяїв на козацьких теренах: «І на Січі мудрий німець картопельку садить».
 
Чесні історики спростували російські вигадки щодо Новоросії, навівши дані про історію краю, склад населення. Крім історичної, питання висвітлено і в художній літературі, і про це — нижче.
 
Свідчення письменників ХІХ—ХХ стст. безсумнівні, інакше царська цензура їх би заборонила.
 
М. Коцюбинський в оповіданні «Дорогою ціною» описав, як українці освоювали дельту Дунаю, Одещину, Бессарабію.
 
Остап і Соломія втікали з Росії на той бік Дунаю, що був тоді під Туреччиною. Нелюбов до «захисниці православ’я», «захисниці всіх слов’ян» виявили не якісь «правосеки», «фашисти», а прості українські селяни, які були поневолені Росією, закріпачені.
 
Пригоди для Соломії та Остапа закінчилися трагедією, але їхнім шляхом пройшли маси українців, що осіли на тих землях ще за часів «запорожців за Дунаєм».
 
«Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства».
 
У часи, описані автором, туди «тікало од пана і панщини все, що запліснявіло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллям та вилами».
 
До оповідання автор дає вступ: «Діялося се в 30-х роках минулого (ХІХ) століття... Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чути кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалася гаряча уява й тягла за собою сотні й тисячі».
 
Дія повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» відбувається трохи пізніше, за 20 років до реформи 1861 р. Знову втеча та пошук волі.
 
Микола з ватагою заробітчан рушив із Черкащини на південь, пройшов тодішню Херсонщину з українськими селами й німецькими колоніями.
 
У районі Аккермана (нині — Білгород-Дністровський. — Авт.) ватага перебралася через Дністровський лиман у Бессарабію, Одещину.
 
«На Бессарабії не було такої панщини, як на Україні. Бессарабські пани з великою охотою приймали на свої землі українських втікачів, бо в їх було землі багацько, а людей мало. Сюди втікали за часів панщини українці з Поділля, з Київщини, з Херсонщини і навіть із-за Дніпра, з Полтавщини. Вони оселялись в Аккерманщині, в Бендерщині і навіть між молдаванами скрізь по Бессарабії».
 
Г. Данилевський , російський письменник, відомий своїми історич­ними романами, у творі «Беглые в Новороссии» розкрив історію її освоєння.
 
У творі Данилевського дія розгортається по всьому узбережжю Чорного й Азовського морів до Дону. П. Чубинський у тексті гімну окреслив східний рубіж України Доном не просто так: туди сягала українська Новоросія.
 
У Таганрозі ж, приміром, українців, за переписом 1926 р., було 71,5 %.
 
У романі показано, що в Новоросії землевласниками були російські купці та поміщики, німецькі колоністи, а от основна маса населення, трударі — це втікачі з поневоленої України.
 
Головні герої — Левенчук, Милораденко, Оксана. Вони усвідомлюють, чиї це насправді землі: «Так і при запорожцях тут заїмки займали. Вся наша земля тут старозайманими хуторами стала. Наші предки з тобою теж сюди прийшли».
 
Автор у багатьох місцях підтверджує, звідки взялися люди, що дали життя новим землям, це — «втікачі від старосвітських хуторських знегод, зі старої України».
 
Тікали, пише автор, «до азовського примор’я зі старих українських губерній».
 
Землевласник Панчуковський жалкує, що ніде не описано «події заселення наших давніх запорозьких земель, нашого азовського примор’я».
 
«Тут утікачами земля піднялася. Не було б їх, не було б нічого: ні Донщини, ні Чорномор’я, ні преславної колишньої Запорозької землі,.. всі тут утікачі: Ростов, Маріуполь, Таганрог».
 
Панчуковський пояснює, чому на нові землі «не рушають переселенці з великоруських губерній. «Та чи кине наш туляк, владимирець чи пскович свою курну хату, брудну ниву та родичів? Та він скоріше піде в Москву на фабрику чи на барки на Волгу на заробітки, аніж наважиться до нас переселитися».
 
Данилевський змальовує трудове населення Новоросії: «У свято, до початку торгу, в слободі у церкві звичайно правиться обідня, і всі статечно стоять і моляться, слухаючи отця Прокопа чи отця Дороша.
 
Дим густо стелиться, а з диму дивляться всі чорноволосі й русяві чубаті голови, начебто ось-ось зійшли з картин Шевченка, Трутовського і Соколова».
 
Втікачі давали свої назви поселенням: Нова Диканька, Святодухів Кут тощо, а царська влада назвала край, освоєний українцями, «Новоросією».
 
У роки російської інтервенції та громадянської війни так звана «Новоросія» була батьківщиною української селянської армії Нестора Махна. Російський поет Михайло Свєтлов про цей край (з Олександрівськом і Харковом включно) писав: «Скажи мне, Украйна, не в этой ли ржи Тараса Шевченко папаха лежит?».
 
Нині цар «всея Русі» зі своїми боярами та холопами хоче включити цей край у склад «єдіной і нєдєлімой».
 
Путін зі своєю логікою, ніби імперські назви є істиною,  претендує  на всю нашу країну: в імперії була Малоросія, України не було, отже, Малоросія, як і Новоросія, — частина Росії.
 
Та ні топонімічні виверти, ні військова сила їм не допоможуть — українці захистять свою землю. 
 
І. ДЕМ’ЯНЧУК, кандидат технічних наук
Київ

  • Сини неба

    Хохол... Це слово — на язиці кожного московита, в газетних статтях, виступах, написано на парканах і навіть якось випадково трапилась московська газета, де назву нашої Руси-України означили як Хохландія. >>

  • «На моє глибоке переконання...»

    Із цих слів починається майже кожен виступ наших можновладців. І не має значення, що це переконання — фальш або ж пристосуванство до певних обставин. Головне тут — «глибоке переконання». >>

  • За Уралом голоду не було...

    Мій дід, Семашко Михайло Іларіонович, народився в Білорусії, в селищі Іванець Мінського повіту. Дід любив свою батьківщину, добре знав білоруську мову, спілкувався з родичами і знайомими тільки рідною мовою. >>

  • Не вчіть учених їсти хліб печений,

    Критика несподіваного опонента в соцмережі генерувала необхідність висловити власну думку з приводу однієї психологічно-світоглядної проблеми, яка домінує в політиці, відлунює в суспільстві і перекочувала в соцмережі... >>