Ще зовсім нещодавно 22-річний ніжинець Костянтин Мухомодєєв був звичайним студентом.
Навчався на природничому факультеті Гоголівського університету, їздив на роботу до столиці та у вільний час відвідував спортзал.
Нині молодий чоловік уже двічі рекордсмен України, затятий та цілеспрямований спортсмен.
Якось на світанні Костя їхав на роботу в Київ, дивився у вікно переповненої «маршрутки» і дивувався,чому не займається тим, що йому подобається, чому пригнічує у собі прагнення та сили досягти більшого?!
У столиці на хлопця чекала доба виснажливої праці охоронця. То була остання зміна, яку він відпрацював на тій роботі...
Про спорт, успіх та життєві труднощі спілкуємося з молодим спортсменом-аматором із Чернігівщини.
Мати переживала, забороняла ходити у спортзал
— Костю, коли ти вперше зрозумів, що спорт — це, як то кажуть, твоє?
— Цікавитися фізичною активністю я почав ще з дитячих років, адже мав хороші приклади для наслідування. Мій батько в молоді роки займався карате, рідна старша сестра захоплюється бойовим мистецтвом джіу-джитсу, а дядько знайшов себе у вільній боротьбі. У свої 14 я почав ставити особисті рекорди — змагався з однолітками у підтягуваннях на поперечині, віджиманнях, бігу. Думав навіть почати займатися якимось видом спорту серйозно, та доля підставила підніжку.
— Що тоді сталося?
— У шістнадцятирічному віці отримав другу групу інвалідності. Лікарі не одразу поставили точний діагноз, говорили навіть про рак (!). Як виявилося, у мене рідкісна недуга — системне захворювання сполучної тканини. Звучить страшно, не говорячи вже про тяжкі симптоми, які тоді звалилися, як сніг на голову, — інтоксикація, слабкість. Про будь-яку активність лікарі заборонили навіть думати, передбачали, що повноцінного життя у мене вже не буде.
— Сумно навіть сторонній людині думати про твою реакцію на такі новини...
— Коли таке чуєш у 17-18 років, можна назавжди впасти в депресію. Але тоді я переборов себе і пішов на перекір обставинам — записався в університетську «качалку», почав займатися. Мене туди тягло, плюс мав природне бажання підтягнутися, адже через недугу дуже схуд, на тілі з’явилися розтяжки, які треба було прибрати.
Зізнаюся, до спортзалу часто вибирався зі скандалами. Мати неабияк переживала, забороняла туди ходити. Вирішив не здаватися. Згодом перейшов на заняття до тренера у більш професійну тренажерну залу, яка, ясна річ, для моєї студентської кишені виявилася досить дорогою. Та мені пощастило, платив лише за користування тренажерами. Тренери бачили мій запал і платню за свої послуги не брали.
Заняття у «тренажерці» зовсім скоро дали перші результати. Хвороба почала все менше турбувати жахливими симптомами, а згодом перейшла в ремісію. Від цього бажання реалізуватися у спорті тільки міцнішало. Без здорового способу життя себе вже не уявляв. Самостійно склав собі дієту, відмовився від небезпечної їжі. Всі кошти, що мав, витрачав на натуральні продукти харчування. Гроші, які мати давала на проїзд, збирав, усюди ходив пішки.
Минулої осені присів 3 тисячі 20 разів за годину
— А коли ти вперше подумав про рекорд?
— Якщо чесно, коли їхав у «маршрутці». Це сталося о четвертiй ранку, саме поспішав на роботу. Взагалі ранком приходять різні думки і починаєш дивитися на все по-іншому... В той період життя обставини змусили мене на третьому курсі піти на роботу. Влаштувався охоронцем в один iз київських готелів. Почав пропускати пари, проте навчання не закинув. Паралельно ще намагався не забувати і про фізичну форму, тепер займався, коли був час. Але думки про спортивну активність не давали спокою.
Відчував у собі сили і потяг до фізкультури щодня. Це стало улюбленим заняттям. Захотілося спробувати себе не лише в бодібілдингу, а й в інших видах фізичної активності. Весь час мене цікавила думка про можливості людського організму, адже неодноразово читав, що вони безмежні. Так з’явилися перші міркування про максимальну кількість вправ за певну одиницю часу. І зародився задум першого рекорду.
— Із чого вирішив почати?
— Із ранніх років моєю улюбленою розминкою були присідання. Починав із них, згодом зрозумів, що це те, що треба. Кожного дня додавав кількість, яку необхідно виконати. Писав цифру на папері і вішав перед собою. Зовсім скоро досяг позначки 500 присідань iз руками за головою, потім — тисяча, півтори. Коли у вересні 2016-го на ніжинському міському стадіоні «Спартак» присів 3 тисячі 20 разів за годину і встановив свій перший всеукраїнський рекорд, спочатку й сам не повірив, що стільки зробив. Одразу пригадав реакцію рідних та знайомих на моє прагнення до рекорду. Дівчина довго не вірила, що зможу, а мати взагалі казала, що всі з мене сміються.
— Як жилося після рекорду?
— Після першого рекорду, зізнаюся, впав у депресію, навіть звертався до психолога, згодом ще й травмував коліно. Знову почали лунати вмовляння, щоб припинив займатися спортом. Проте подолав і це випробування. Я розумів, що фізична культура — моє середовище, там я, як риба у воді. Після невеликої перерви активність моя знову відновилася, тепер займався вже з тренером iз легкої атлетики Олександром Кремезом.
— А як народився твій другий рекорд?
— На заняттях я добре і завзято качав прес. Це ми обидва помітили, заговорили про ще одну рекордну спробу. А чому б ні? Я, не гаючи часу, знову почав тренуватися. Підготовка стала якіснішою, адже мені допомагав професіонал. Тренування відбувалися по шість разів на тиждень, поряд із підробітками та навчанням, але, вірите, не відчував утоми, навпаки — мотивувався ще більше.
І результат знову не забарився, збулася ще одна моя мрія як спортсмена-початківця — 9 вересня цього року я «качнув» прес 4 248 разів, тим самим встановив свій другий всеукраїнський рекорд із підйомів тулуба.
За реєстрацію й облаштування рекордів треба платити кругленькі суми
— Кажуть, встановлювати рекорди недешево?
— Правду кажуть. Не з дешевих задоволення. За їх реєстрацію та облаштування треба платити кругленькі суми. Ясне діло, що з моєю стипендією та пенсією, квитанції у 8 і більше тисяч гривень виявилися непідйомними. Шукав спонсорів, звертався на телебачення, до мене навіть ТСН приїздила. І не дарма. Рекорд iз присідання допоміг встановити невідомий благодійник, якого знайшов через журналістів. А компанії «Екософт» та «Газпіксервіс» підтримали рекордний прес. Зараз шукаю спонсорів для встановлення світового рекорду, адже все необхідне у фізичному плані для цього маю. Тренер говорить, що зі складною технікою виконання підйомів тулуба, яку я собі обрав, світовий рекорд нам під силу.
— Чи змінилося твоє життя після таких успіхів у спорті?
— (Усміхається). Таке часто в мене питають. Чомусь усі думають, що я став мільйонером чи зіркою. Став мільйонером, але в плані фізичному і духовному. Насправді мої рекорди — це частина моєї самореалізації і самопізнання, а не «зіркова хвороба», як часто чую про себе. Вони допомогли мені зрозуміти, чого я хочу від життя. Рекорд під силу кожному, просто не всі це розуміють, не всі борються з лінню. Також зараз здобуваю другу вищу освіту в Національному університеті фізичного виховання та спорту.
— А як поставилися до твоїх досягнень знайомі та друзі?
— Чесно, друзів одразу з’явилося досить багато. Всі, як і годиться, швидко згадали про мене. Були й такі, хто не соромився питати, скільки грошей я заробив на рекордах або скільки мені платять. Далі матеріального в більшості не йде — така епоха. А один колега взагалі спитав, що мені дали мої рекорди? Про це навіть говорити не хочеться.
— Спортивна кар’єра, як правило, рано закінчується. Чим плануєш займатися, про що мрієш?
— Згоден, що доволі рано. Проте, поки матиму сили, мотивуватиму себе та інших спортивними досягненнями. Планую найближчим часом здати нормативи на кандидата в майстри спорту. Також мені цікаві рекорди з утримання планки, бігу та інших видів спортивної діяльності. У майбутньому хочу займатися підприємницькою діяльністю. Зараз навчаюся на фізичного реабілітолога, тому мрію про відкриття власного спортивно-реабілітаційного центру для допомоги людям, адже одного разу фізкультура допомогла мені.
— Яке маєш хобі, адже від спорту теж колись хочеться відпочити?
— Як я вже говорив, спорт — одне з моїх хобі. Ще полюбляю читати і навіть пишу вірші. Якщо книжка цікава, сидітиму над нею і три, і п’ять годин. Також люблю готувати. Нещодавно спробував навіть випічку робити. Готував пиріг з ягодами. Не знаю, чи було смачно, але моїй дівчині Маргариті сподобалося.
— Твій шлях до спортивних успіхів був тернистим. Що порадиш юним спортсменам?
— Зізнаюся, що ніколи не бажаю удачі, бо це слизька річ, яку полюбляють ледарі. Побажаю міцної і завзятої праці. Праця — матір успіху. Бережіть свою іскру, не дайте їй згаснути, бажаючі її задмухати знайдуться завжди.
