Кооперація проти латифундії: яких змін конче потребує українське село

Черговий стрибок цін на харчі літом-восени цього року змусив укотре замислися про причини.

 

Багато правильних речей сказано експертами, але мало хто наголошує на хибній моделі господарювання, що встановилася в селі.

 

В агропромисловому комплексі погоду роблять великі гравці — агрохолдинги, трейдери, переробні підприємства, банки тощо.

 

Ці аграрні «носороги» майже безроздільно владарюють усередині країни, мають своє лобі в політичній верхівці.

 

При цьому самі хворобливо залежні від експорту і «штормів» світових ринків — найменші глобальні хитання боляче б’ють по нашій розбалансованій економіці.

 

Натомість 46% усієї валової продукції в аграрному секторі України дають неорганізовані селяни. Йдеться переважно про особисті селянські господарства.

 

Тобто людей, які самотужки обробляють городи, тримають курей, свиней, корів. Із певною натяжкою можна сказати, що ці осібники годують країну. Але в який спосіб?

 

Технології ведення хазяйства — відсталі й трудомісткі. Результати їхньої праці значною мірою потрапляють до перекупників або тих же великих аграрних «носорогів», які не зацікавлені допомогти дрібним виробникам розгорнутися на повну силу.

 

Як казав один фермер, українська ментальність така, що селянин завжди продасть найкраще, але умови спонукають його зробити це за найнижчою ціною — для підтримки штанів.

 

Інтереси селян страждають через їхню ж нездатність зорганізуватися у більшу згуртовану силу.

 

Водночас 80% продукції світового аграрного сектору виробляють та реалізовують через селянську кооперацію. У країнах Азії цей відсоток зростає до 90%.

 

У Європі — від 60%. Кращої форми господарювання для дрібних сільських виробників людство поки не придумало.

 

Наведу приклад. У Смілянському районі Черкащини підприємець виробляв сир «Моцарела». Переробляв три тонни молока на місяць.

 

А переважну більшість молока в навколишніх селах збирали «гінці» молокозаводів із Черкаської, Кіровоградської, Київської областей.

 

Платили дві гривні за літр. Місцевий активіст Сергій Тимофєєв ініціював створення кооперативу зі збору й доставки молока. Придбали старенький молоковоз ЗІЛ.

 

Після важкої війни з «гінцями» молокозаводів селяни почали возити молоко на сироварню «Моцарели». Відтоді підприємець-сировар став переробляти близько 23 тонн молока на мі­сяць.

 

Запустив виробництво ще 11 сортів сиру. Платить власникам корів шість гривень за літр зданого молока. Виручка селян на рівному місці зросла втричі!

 

Це означає, що в людей з’явилися підстави розвивати виробництво, планувати життя саме на цій території, а не шукати долі деінде. Покращилася соціальна ситуація.

 

Споживачі, переважно городяни, отримали чудовий асортимент сирів, вироблених за традиційними технологіями. І все через маленькі, але вмілі організаційні кроки в кооперації.

 

Нині в Україні є 1035 сільськогосподарських кооперативів. 40% із них — не працюють. За останні п’ять років з’явилися всього вісім нових об’єднань.

 

Тоді як, за оцінками фахівців, український аграрний сектор потребує щонайменше 10-12 тисяч кооперативів. Виходить, що бажаних результатів ми досягнемо через 6 тисяч років...

 

Пік селянського кооперативного руху припав на «помаранчевий» 2005-й. Було сформовано відповідну суспільну думку, ухвалено державну програму розвитку кооперації, під яку заклали 7 мільярдів гривень. На жаль, уряд Азарова повністю її скасував.

 

Україна рано чи пізно буде вимушена повернутися обличчям до сільської кооперації як апробованої та визнаної світом практики.

 

Процес не буде простим, адже зміцніле селянство неодмінно перетнеться в інтересах з «носорогами» агробізнесу. Однак якщо інші країни знаходять компроміс у цьому питанні, значить, зможемо і ми.