Чи лише одна Німеччина відповідальна?..

03.10.2017
Чи лише одна Німеччина відповідальна?..

Зруйнований Хрещатик (1943 рік)...

...«Якби мені п’ять років тому сказали, що ми говоритимемо про історичну відповідальність Німеччини й у німецькому Бундестазі буде така дискусія, я б не повірила, тому що п’ять-сім років тому в Німеччині важко було говорити навіть про якусь участь або роль України як серйозного гравця під час Другої світової війни», — сказала в Києві посол України в Німеччині (2008—2011) Наталія Зарудна.

 

Йдеться про промову відомого американського історика Тімоті Снайдера «Історична відповідальність Німеччини перед Україною», з якою він виступав у Бундестазі ФРН. А відтак у ВР України продовжилося обговорення започаткованої проблематики на конференції «Німеччина та Україна в Європі: відповідальність за минуле — обов’язки на майбутнє». 

 

Для майбутнього надзвичайно велике значення мають слова пані Зарудної: «Я хотіла б дожити до того дня, коли ми говоритимемо про історичну відповідальність не тільки Німеччини, а й Росії за всі ті народи, які вона пригноблювала і продовжує вважати меншовартісними».

 

Тому, відштовхуючись від заартикульованої в Берліні Снайдером «універсальної точки зору», яка охоплює період Другої світової війни і сучасних воєнних дій гібридної війни, що Росія нав’язала Україні на її сході, американський учений як фахівець з історії Східної Європи, зокрема тоталітарних режимів,— мав би ширше донести світові сенс нинішньої боротьби українців на Донбасі.

У час ескалації загроз гібридної війни Росією це може мати критичні наслідки для розв’язання Третьої світової.

Захід завжди платив Росії данину — Україною

Підсумовуючи дискусії на конференції, керівник Центру ліберальної сучасності Рудольф Фюкс зауважив, що «дуже важливе сприйняття України не лише як жертви, але нації, яка має власну культуру, історію, економіку, щоб вона розумілася як суб’єкт історії, а не лише об’єкт на великій шаховій дошці супердержав».
 
Тому дещо дивними є тези промови американського історика, в яких українській нації без неї втулюється дуже неоднозначний концепт відповідальності Німеччини не за криваві дії, що ведуться нинішніми неофюрерами на сході України, а, свідомо чи несвідомо, йде їх підміна аналізом злочинів, учинених Гітлером у минулому.
 
Адже коли нація в ХХІ сторіччі стікає кров’ю, то передовсім слід пройнятися зупиненням кровотечі, поповненням втрат, а відтак — не допустити подальшого кровопускання на Донеччині, яке — і це очевидно вже всім — не що інше, як імперсько-самовільна кара Кремля за непослух. Історію вчать, аби унеможливити помилки тут, зараз... і в майбутньому.
 
Не допомагаймо добивати нескорених — їм і так важко. Рани, спричинені агресією Путіна, кровоточать і просять нагальної радикальної міжнародної допомоги.
 
Щоправда, промовець цю очевидну злочинність Росії і розгубленість Заходу відразу згладжує, заявляючи, що почне з універсальної (?) точки зору, з проблем ЄС, «як і кризи демократії та верховенства права в США, спричинені багатьма речами; одна з них — це якраз неспроможність дати собі раду з певними аспектами історії».
 
Попри те, це не допомогло з’ясувати не тільки артикульовані «важливі питання минулого, а й історії Другої світової війни» назагал.
 
Що і казати хоча б про пунктирне накреслення векторів відповідальності, каяття та, найголовніше, проектів допомоги Україні.
 
У промові відсутня будь-яка дискусія з поведінки Заходу, в т.ч. сучасної Німеччини перед Україною на саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році, коли їй не було надано план дій щодо вступу до Євроатлантичного альянсу колективного захисту.
 
Що, на думку фахівців, могло б унеможливити майбутні воєнні дії Росії проти Грузії чи України. Не згадується й анексія Криму.
 
Недаремно німецький історик і представник Німецького товариства зовнішньої політики Вілфрід Їльге на конференції в Києві пiдкреслив: «Ми повинні думати про те, як ми можемо допомогти Україні в правовому плані повернути Крим і захистити Україну перед міжнародними інституціями та організаціями, що не можна миритися з агресією проти Криму і його захопленням».
 
Не згадуються не тільки помилки минулого, зокрема потреба своєчасної та адекватної реакція ООН на анексію Криму, а й у що обходиться українцям гібридна війна на сході, Заходу — «антитерористична місія» Росії в Сирії, теракти в Парижі, Брюсселі, важлива низка міграційних проб­лем, джерельно-пов’язаних iз путінським неофюрерством, відновленням «імперії зла».
 
Адже масштаби руйнації від ланцюгової реакції на ці помилки можуть у недалекому майбутньому викликати глобальні катастрофи, доленосні не лише для згаданих країн та міст. 
 
Попри те, ні Україну, що її віддавна тероризує Москва, ні Захід, котрий тривалий час спостерігає це нищення, а нині — вже не тільки співчуває, а й допомагає, спіч Тімоті Снайдера, на наш погляд, не заохотить світову громадськість синергійно замислитися над ґенезою загальносвітових загроз, які дедалі небезпечніше нависають над долею та цінностями цивілізованого людства.
 
Адже не розглядаються причини можливостей (чи неможливостей) надати Україні для стабільного розвитку «стратегічний план Маршалла-2» чи допомогти іншими довгостроковими соціально-економічними, фінансовими, політично-оборонними заходами.
 
Ба більше, не аналізуються історична відповідальність національних еліт за результати референдумів у Нідерландах, Великій Британії, підтримки введення економічних санкцій проти Росії, проведення нею нових північних і південних газопроводів, які, оминаючи Україну, можуть підірвати як її економіку, так і посадити Захід на монопольну російську енергетичну голку. 
 
Усе це має змусити українців глибоко замислитися над не тільки неефективністю коротких банківських траншів Заходу, причинами корупції в Україні, зрілістю українців як нації, врешті, над короткою історичною пам’яттю не лише Німеччини, а й ширше поглянути на проблему: чому євроінтеграційні процеси впродовж майже 26 років нашої Незалежності так важко набувають континентальної відповідальності та сталого розвитку.
 
Невже тільки загроза постсовітських стратегічних ракет, що залишилися в Україні після розпаду СРСР, а не щирі бажання допомогти їй вирватися з багатовікового поневолення Росії, справедливо і вільно жити, інтегрувавшись у вільний світ, змусили на світанку здобутої Незалежності приїхати до Києва тодішніх політичних лідерів — Прем’єра Великої Британії Тетчер та Президента США Буша?! Чому позиція Заходу — хитка? Чому він, бачачи Україну, закривавлену, запитує: чи давати їй летальну зброю, чи вона — не сателіт Кремля?
 
Захід утратив реальність — дух реваншизму не канув у Лету. Зазвичай Захід традиційно платив данину Росії, приносячи в жертву державну самостійність України.
 
Тому, розглядаючи історичну відповідальність перед Україною, історик мав би серед багатьох причин таких несправедливих реалій привернути увагу принаймні до трьох чи не найголовніших.
 
По-перше, Захід ніколи свідомо не вирізняв з-поміж пріоритетних факторів медіаторську роль і вагу України в структурі стабілізації міжнародної безпеки, яка мала б простягатися, за задумами батьків ЄС — де Голля та Аденауера, — аж за Урал.
 
По-друге, він ніколи не мав стратегії щодо України як важливого чинника в механізмі поширення євроатлантичних цінностей на євразійські простори.
 
Щобільше, Захід завжди легко засліплювався (чи його засліплювали росіяни) ореолом яко «захисника» цих цінностей в Україні, Грузії, інших країнах, де насправді придушувалася свобода, нищилися європейські цінності та цинічно порушувався світовий порядок.
 
По-третє, чи не найприкріше, адже про нього американець і не згадує. Україна як держава ніколи ефективно не використовувала і не використовує нині завойоване ціною життів Героїв Крут, Холодного Яру, УПА, Небесної Сотні, захисників Євромайдану, АТО право нагадати світові, що він належно не цінує справді інтернаціональний вимір боротьби українців «за нашу і вашу свободу».
 
А забувати про це за умов ескалації глобалізації гібридних воєн — стає критично небезпечно для світу і несправедливо щодо України.
 
Перед тим, як упродовж усього виступу наполегливо пригадувати злочини нацистів у Бабиному Яру «не для того, — як самокритично зазначив американський учений,— щоб помогти Україні», а щоб допомогти «Німеччині як демократії», то про них німці, українці й цілий світ уже давно знають.
 
Але це не допомогло і не допоможе Україні захистити свій державний суверенітет, допоки прийдешні покоління не бачитимуть, що злочинні дії Путіна щодо анексії Криму покарані; допоки не буде каяття провідних країн за те, що для попередження розгулу «зелених чоловічків» своєчасно не були використані прорахунки, які були допущенні під час насилля Гітлера в Судетах.
 
Натомість молодь бачить, що розширюється ескалація Росії та нищиться Україна, продовжується творення сепаратистами Малоросії на очах і німців, і американців.
 
І марно сподіватися, що можна, акцентуючи лише на колосальних жертвах Другої світової війни, в т.ч. і українців на всіх її фронтах, утаємничити від молодого покоління гірку правду: тяглість українського державотворення ніколи не була для сильних світу цього і не є нині домінантою його відповідальності та опрацювання нової політики, яка б забезпечила корінній нації природне право реалізувати своєю ідею, мету та державницькі інтереси, мати і шанувати своїх народних героїв. 
 
Шкода, але й нині світ не цінить міжнародний контекст боротьби українців за свободу, як і сто років тому не цінив її за часів УНР чи ЗУНР у 1918-1919 роках, чи на Закарпатті, де Гітлер розіграв перед Угорщиною, Румунією українську карту в 1939 році. Хіба не Польща розстрілювала на Карпатському перевалі українців, що допомагали А. Волошину вибороти свободу, яких Угорщина повертала в Галичину?
 
Вояки УНР допомагали полякам протистояти наступу більшовиків на Варшаву і були «винагороджені» розгулом «пацифікації» у Західній Україні.
 
А під час народно-визвольних змагань УПА в 1943-50-х із відома Сталіна, дезінформуючи світ, злочинно депортували українців не лише при проведенні операції «Вісла».
 
І сьогоднішня благополучна Європа під гіпнозом російських «дез» про націоналістичних укрів, не чує справді вмираючих захисників України.
 
Забуті не те що колишні загрози аншлюсу, реваншизму, а жертви Берлінського муру та Будапештські гарантії безпеки без’ядерній Україні. Гібридна війна знайома тільки українцям.
 
А війна на їх сході для Заходу — далеко: десь там — Росія проти України, плюс якась незрозуміло-гібридна, а поруч — затишок і диван. Світові раби здобутого комфорту забули, що й у третьому тисячолітті не всі країни вважають мир, свободу, право на захист своєї самобутності — цінністю, а ООН (за Черчиллем) — Храмом миру. 

Москва робить те, що й робила

Росія далі дурить світ, традиційно вимагаючи звичної данини. Чи не пора прокинутися й усвідомити гірку істину: апетити Росії ніколи не обмежаться по­глинанням тільки України!
 
Росія хоче стати центром Євразії, що покриє весь європейський континент. Тільки згуртована контр­сила світу може її змусити відмовитися від цього шаленого імперіалістичного домагання.
 
Тому пана Снайдера повинна турбувати відсутність належної реакції на підступний рашизм як нео­імперську шовіністичну модель глобальної імплементації ідеологеми агресивного «русского міра».
 
Як і те, що сильні світу цього і досі не удосконалили функції Ради Безпеки ООН. Україна сама на передньому краю боротьби з агресором, і не видно руху за позбавлення його права вето як постійного члена ООНівської РБ, що напав на іншого учасника ООН.
 
Ніхто не поспішає усвідомити очевидну річ: для світу — це не тільки гібридна, а й пілотажна війна, у якій відточуються загарбницько-імперські методи глобального панування божевільної державно-церковної ідеологеми іншого світу — «русского», брехливо-підступно-цинічного.
 
Що «декомпозицирование» України сьогодні на її сході, її федералізація — це фрагментація ЄС завтра. Випробовування українців гібридною — це проби Росії щодо розв’язання такої ж, але як Третьої світової. 
 
Натомість упродовж усієї промови пан Снайдер постулює відповідальність Німеччини за відродження українського націоналізму з таким наголосом, що глушиться голос вмираючих зараз на сході України патріотів, які героїчно віддають життя не тільки за свою свободу.
 
Це дисонує навіть з урахуванням поправки, що він «свою кар’єру зробив, пишучи про українських націоналістів».
 
Важко погодитися з його рефлексіями: «Україна є причиною війни; якби Гітлер не мав колоніальної ідеї йти війною у Східну Європу, якби не було такого плану, не могло бути й Голокосту» (?).
 
Його не турбує генезис і відмінності причин, чому Третій рейх і СРСР ніколи не бачили Україну національною державою в центрі Європи.
 
Для нацистів вона — центр колоніальної їх політики в Східній Європі; для більшовиків — просунення світової революції на Захід, а насправді — русифікація та донищення України. 
 
Щоправда, промовець віддає належне численним жертвам загиблих українців проти нацизму, ідеї Гітлера створити в Східній Європі центр, базований на рабстві колоніального режиму нищення і поневолення України.
 
Однак часто — на правах доброго ментора — намагається «збагатити» пам’ять молодих слухачів історичним концептом із арсеналу власних «наукових» відкриттів: «український націоналізм, українські націоналісти (які є наслідком німецької війни в Східній Європі) були причиною — або однією з причин — великого Голодомору 1932—1933 років».
 
І не тільки Голодомору. «Український націоналізм був однією з причин терору 1937—1938 років».
 
Він був «однією з оприлюднених Сталіним причин депортацій мешканців радянської України (може, й кримських татар? — Авт.) після Другої світової війни». І, насамкінець, дивовижний висновок: «український націоналізм був причиною для вторгнення Росії в Україну 2014 року»?! 
 
Що це, як не допомога Росії та її лакею Януковичу трактувати Революцiю гідності націоналістичним переворотом та виправдати звернення президента-втікача до Путіна ввести в Україну війська? 
 
Таке враження, що американець нібито слушно відзначає обопільне, наввипередки хитре бажання нацизму і більшовизму завоювати Україну. «Якщо серйозно поставитися до відповідальності Німеччини перед Сходом, то слово «Україна» має бути в першому реченні»».
 
З іншого боку, він не дотримується цієї правди, не аналізує відмінність цих бажань у контексті ні історичних, ні сучасних реалій.
 
У такий спосіб, свідомо чи несвідомо, далі консервує як історичну безвідповідальність Заходу перед Україною, який завжди розплачувався з Росією даниною у вигляді залежності Києва від Москви, так і нібито виправдовує нинішні злочини росіян проти України на її сході.
 
Буцімто далі підтверджує слушність сталої імперської мети, розуміє домагання агресора; адже йому без завоювання України, золотоверхого Києва — батька городів руських, — світовим гегемоном не стати.
 
Вочевидь, і московітам зрозуміло: в цій авантюрній грі на світовій шахівниці їм, що вже ім’я в Русі-України вкрали, аби стати центром Євразії, далі не обійтися без завойованої європейськості, без вдаваної цивілізованості, а отже, без поглинання України як самостійної держави, що віддавна в центрі Європи!
 
Мовець не наголошує, що недопущення цієї глобальної катастрофи становить не тільки історичну, а й сучасну політичну, духовно-моральну, культурну, безпекову та іншу відповідальність розквітаючої Німеччини (і не лише її) перед стікаючою кров’ю Україною!

Все, що поза людиною, нацією і людством, — фарисейство

Очевидно, пора зрозуміти сенс слів Івана Франка: «все, що йде поза рамами нації» — або фарисейство, або намагання від­окремитися від нагальних потреб своєї нації.
 
Очевидно, що Тімоті Снайдер — не фарисей у любові до своєї нації, але стосовно інших народів і народностей, то його інтелект мав би більше наближати свідомість європейців до розуміння соціогуманістичного захисту духовного відродження всіх уярмлених народів і народностей.
 
Зокрема, допомогти Європі, в т.ч. Німеччині, зрозуміти загрози українцям подальшого їх національного знеособлення імпершовіністами Росії, найперше — в спосіб тотального нищення їхнього рідного слова як Логосу корінного (титульного) народу, що дав назву державі в центрі Європи.
 
Допомогти уяснити суспільному загалу, що споконвічно видимі джерела існування Росії — це агресивні війни, а невидимі — брехня.
 
Для неї завжди і повсюдно сусідній народ — явище не тривале, до повної його асиміляції як «брата», що тимчасово займав «російсько-нашенську» землю. 
 
Росія ніколи не визнавала і не визнає жодної своєї відповідальності перед Україною як самостійною державою; щобільше, домовленостей з нею як рівним партнером.
 
Це є домінантою Росії, яка її завжди відрізняла від інших імперій.
 
Поряд із нею самостійна дер­жава Андорра — неможлива. Рубікон давно перейдено. Якщо Європа цього не розуміє, то американський історик, говорячи про німецьку відповідальність у минулому, мав би хоча тезово нагадати світові допомогти сучасним українцям стати вище партійності, кар’єризму і популізму заради спільної розбудови майбутньої національної держави.
 
Бути націоцентричними, керуватися єдиними, соборними національними інтересами та чинити емерджентно до складових ідеї українського державотворення, його якісно нових структурно-функціональних стратегем ХХІ сторіччя: Україна — соборна, українська і гідна цивілізованого людства. Людина, нація і цивілізований світ — триєдине підґрунтя і випробувані упродовж тривалого історичного часу вектори поступу.
 
Передовсім поступу духовного, який передбачає не лише територіально-просторову, а й духовну соборність українців як спроможність разом, толокою, синергійно творити нову державу; зберігати національну ідентичність та ураховувати ціннісні аспекти цивілізованості, які акумулюють процеси інтелектуалізації, гуманізації, елітаризації та екологізації культурного розмаїття людства. Націоналізмом це не назвати, навіть якщо шукати злочини українських націоналістів.
 
Українці не лише під час Революції гідності заплатили кров’ю за свою Незалежність, за право вимести комуністичних ідолів та їхню злочинну ідеологію з України, а й вільно йти в люди з тими, кого нація вважає народними Героями.
 
Отже, навіть без високих студій зрозуміло: Die Ukraine потрібен не більшовицький псевдоінтернаціоналізм, не німецький нацизм iз поділом людей на Ubermenschen und Untermenscen; не націоналізм, густо замішаний на елементах великодержавного шовінізму та одержавленої церкви, а соціогуманізм як нова парадигма бінарного захисту людини і нації в культурному світовому розмаїтті.
 
Платформа соціогуманізму гармонізує три вектори розвитку української спільноти: людиноцентричність (повага людини), націоцентричність (збереження ідентичності її нації), загальнолюдські цінності та гідне їх використання як досягнень цивілізованого світу.
 
Тому першочергове завдання духовно переродженої Німеччини — це допомогти світові уяснити небезпеку великодержавного рашизму, обростання фальшем миролюбства Росії, пропагандистську сутність імперської ідеї «русского міра».
 
Не дати зомбувати світ «русскім міром», легендою «змушування» до миру непокірних грузинiв, українців, молдаван; цинічно-брехливо використовувати заяложену фразеологію інтернаціональної допомоги, піару «гуманітарних» коридорів для постачання найманцям Кремля зброї, щоб розстрілювати національно-визвольні iдеї, народні рухи, майдани, ділити чужі землі, нищити школи і лікарні, збивати літаки з дітьми на борту.
 
Завадити досвідченим дипломатам Росії та їхнім найманцям оббріхувати національно-визвольні змагання, знеособити людину і знеодержавити нації в пострадянських республіках, використовуючи при цьому страшилки націоналізму як жупела демократії, «унижения русскоязычных», джерела колабораціонізму з німцями тощо.
 
Хоча, доречно зазначає американець, «з німецькою окупацією співпрацювало більше членів Комуністичної партії, ніж українських націоналістів», переважає критика останніх.
 
Воду брехні на російський млин пропаганди ллють і нинішні крикливі ура-патріоти, які часто-густо є або засланою і прихованою «п’ятою колоною», або, невміло взявши на озброєння боротьбу націоналістів воєнного періоду як ідеологію поневоленого народу, не використовують дискурс стратегем розбудови новітньої національної дер­жави ХХІ століття, не опрацьовують складові національної ідеї як стратегії державотворення в Україні. 
 
Врешті-решт варто погодитися з прикінцевими словами Снайдера, що «коли ми дивимося у вічі Брекзіту, коли маємо вибори за виборами з популістами, коли стикаємося зі зменшенням демократичності Сполучених Штатів — саме в цей момент Німеччина не може дозволити собі помилково розуміти ключові питання своєї історії... Неправильне розуміння історії України тепер, коли Німеччина є провідною демократією на Заході, матиме міжнародні наслідки... Нині для українців війна — це щось, що відбувається тут, а не десь там». 
 
Перероджена Німеччина й Україна є стратегічними партнерами. Канцлер ФРН Ангела Мерхель активно допомагає припинити кровопролиття на сході України.
 
На тлі розквіту в політиці ексцентриків хочеться вірити в прийдешню духовно-інтелектуальну еліту ноосферного рівня розвитку. Гадаємо, що «Макрон не напише офіційної історії Другої світової війни у Франції», але як Президент Франції може зробити Францію історично відповідальною за недопущення розв’язання ексцентриками Третьої; вплинути на виконання Мінських чи інших, справедливiших і чеснiших домовленостей, у яких відповідальними перед без’ядерною Україною за контент і терміни його реалізації буде не лише Німеччина, а й усі країни, що підписали Будапештський меморандум.
 
Тоді, може, й народні депутати України замість відпусток провели б парламентський міжнародний захід на тему «Посеред Європи: відповідальність перед Україною підписантів Будапештського меморандуму (обов’язки і гарантії на майбутнє)».
 
І владна опозиція, замість очолювати у спеку на Хрещатику сплановану не в Україні ходу, організовану і профінансовану церковниками Московського патріархату, подалася б до кремлівського Володимира та попросила, щоб він не фальшивив, а зволив віддати найманцям наказ справді не стріляти.
 
Тобто замінити на сході України «русскій мір» на справжній — християнський мир, припинивши українофобію та розпалювання війни між народами, щодо яких Росія перед людством історично довго і надто брехливо грішила, називаючи братніми. 
 
Степан ВОВКАНИЧ, професор 
 

  • Сини неба

    Хохол... Це слово — на язиці кожного московита, в газетних статтях, виступах, написано на парканах і навіть якось випадково трапилась московська газета, де назву нашої Руси-України означили як Хохландія. >>

  • «На моє глибоке переконання...»

    Із цих слів починається майже кожен виступ наших можновладців. І не має значення, що це переконання — фальш або ж пристосуванство до певних обставин. Головне тут — «глибоке переконання». >>

  • За Уралом голоду не було...

    Мій дід, Семашко Михайло Іларіонович, народився в Білорусії, в селищі Іванець Мінського повіту. Дід любив свою батьківщину, добре знав білоруську мову, спілкувався з родичами і знайомими тільки рідною мовою. >>

  • Не вчіть учених їсти хліб печений,

    Критика несподіваного опонента в соцмережі генерувала необхідність висловити власну думку з приводу однієї психологічно-світоглядної проблеми, яка домінує в політиці, відлунює в суспільстві і перекочувала в соцмережі... >>