«Наймолодший дисидент»: рецензія на збірку статей і спогадів про Опанаса Заливаху

20.09.2017
«Наймолодший дисидент»: рецензія на збірку статей і спогадів про Опанаса Заливаху

Якось Василь Овсієнко жартома назвав мене «наймолодшим дисидентом».

 

Ніхто доти цього не казав, хоча з малих літ я крутився десь на периферії дисидентських орбіт.

 

Десятирічним пам’ятаю обшук у нашій яремчанській хаті, який тривав зранку до вечора.

 

Двоє миршавих (так врізалося в дитячу пам’ять) кадебістів із Надвірної перевертали все догори дриґом.

 

Очевидно, мали завдання знайти компромат на тата, щоб його посадити.

 

А був то «пам’ятний» 1965-й, рік першої хвилі арештів. Рік, коли художника Опанаса Заливаху запраторили у мордовські табори «за антирадянську агітацію». 

Щойно вийшла збірка статей і спогадів про цю високу Особистість: «Дзвонар» (Х. : Права людини).
 
Рух шістдесятників, в який трохи старший за інших «рухівців» Опанас Заливаха увійшов органічно, засвідчив незнищенність української матерії.
 
В «Блудних синах України», проілюстрованих О. Заливахою, Євген Сверстюк назвав шістдесятників «людьми, що стояли на смерть в обороні гідности, і скромною силою правди вистояли проти зухвалої правди сили».
 
А Валерій Шевчук характеризує їх на сторінках присвяченої О. Заливасі книжки «бджолами, які збирали свій мед по різних луках, садах, квітах, а вуликами були не лише Київ та Львів, а й інші українські міста». 
 
Не пригадую, коли вперше почув про О. Заливаху — це могло бути і з передач «Радіо «Свобода», які проривалися крізь глушіння й доносили інформацію про український спротив.
 
Але вперше предметно розповів мені про нього Євген Сверстюк, коли довірив упорядкування своєї книжки «Блудні сини України», котру оформлював саме О. Заливаха. Вони — і пан Опанас, і пан Євген — були чимось схожі.
 
Їхні обличчя випромінювали упевнений і самодостатній спокій. Обоє навіть столярували, коли режим кидав їх у «малу зону» або забороняв їм займатися тим, до чого душа прагла, у «великій». І, мабуть, невипадково, ці двоє справжніх українців одержали Шевченківську премію одночасно, в 1995-му. 
 
Книжка «Дзвонар» — це історія Людини і Митця, негаласливого і незламного Патріота, який через нетрі важкого буття в імперії зла зумів дійти до себе самого і до України.
 
Тому ця книжка не лише про нього, а й про цілу епоху нової української історії, яку писала «щопта» обраних долею — тих, що зберегли честь цілій нації.
 
Це не просто спогади, а портрет нонконформіста на тлі зломачушиного режиму. Це панорама культурно-мистецького життя загнаної, зламаної, потолоченої, але невпокореної України. 
 
В інтерв’ю В. Овсієнку О. Заливаха без надриву оповідає про драму розкиданої родини — від Далекого Сходу до Москви, зокрема, про рідних братів, які розучилися української мови, а один із них попросив не присилати українських книжок, «бо я їх прочитаю, потім іду на уроки, і в мене вириваються українські слова».
 
Провівши майже тридцять років поза межами України, прагнучи возз’єднатися з нею в одному повітрепросторі, він не міг не реагувати на звуженість використання української мови в Україні, особливо в Києві, куди навідувався до своїх однодумців: «Хоча ось я в Києві сьогодні вже п’ятий день, але на вулицях лише разів десять почув українську мову. То мене здивувало — якась байдужість українства до самих себе. Знову повернулися, як кажуть, «на круги своя»: Україна під наглядом, вона у ворожому оточенні — є внутрішні її гнобителі, і є зовнішні». 
 
Під час примусових «мандрів» неозорими просторами якось начальник вагонзаку вразив О. Заливаху словами про те, що він, мовляв, — освічена людина і має зрозуміти «істину»: «Ми вас заваєвалі — что ви можетє сдєлать етімі бумажечкамі?»
 
І наш герой у властивому велетові стилі подякував пігмеєві за відвертість і невинно сказав: «Вперше чую, що нас Росія завоювала».
 
Та в заяві Голові Верховного суду УРСР місце іронії заступає звинувачувальний тон: «Працівники КҐБ, що намагаються заставити людину зректися свого, зловживаючи владою, є кримінальні державні злочинці, гідні лави підсудних... Вимагаю порушити судову справу проти дійсних винуватців — шовіністів».
 
Щоб їм було зрозуміліше, О. Заливаха посилається на Ломоносова, який називав людей, що втратили свою мову, «живими трупами». 
 
Згадуючи курйозний для нашого часу випадок, пов’язаний із вилученим у нього віршем Тараса Шевченка «Доля», якому львівська «наукова» експертиза приліпила ярлик невідомого твору антирадянського і націона­лістичного спрямування, О. Заливаха у квітні 1967-го відверто написав у згаданій заяві, що тут «проявляються досить чітко довгі вуха й вовче рило великодержавного шовінізму».
 
А своє справжнє ставлення до «великої російської культури» художник висловив у такому, як на мене, геніальному в своїй простоті реченні: «Шишкін ходив малювати свої ліси. Він брав iз собою сокиру, вирубував, що на першому плані заважало йому». 
 
Зі спогадів і листів, уміщених у рецензованому виданні, постає образ надзвичайно цікавої природної особистості, в постійних інтелектуальних пошуках, без натяку на гординю (хоча, певний, свою роль в українських подіях О. Заливаха добре усвідомлював); відважної з ворогом, терплячої і поступливої — з родиною і друзями.
 
Ось пише він про журнал «Перець»: ­«Читав там статтю про І. Дзюбу. Виходить, що цей журнал є одноразово й органом гумору, й органом органів».
 
А тут — іронія з приводу пригодницького роману Смолича: «Був приємно вражений тим, що й у письменників є помилки — двадцять п’ять помилок на один роман! А я, невіглас, сварю себе за неоковирність у зворотах!».
 
Або й таке: «Я, на жаль, застарий, щоб за Аллу Горську помститися. Хоча б двом москалям відрубати голови, адже нас б’ють, а «наші» лижуть руки вбивць... Цікавий час, Іванку: хто кого, бути чи не бути, за Шекспіром». 
 
Ця книжка близька мені ще й тим, що на її сторінках — ціла плеяда славних імен, з якими поталанило спілкуватися, приятелювати, бути знайомим — і тоді, коли я був поза Києвом, і вже в Києві (майже про кожного треба буде написати).
 
Окрім уже згаданих, це В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, Олена Антонів, Михайло Горинь, Атена Пашко, Микола Вінграновський, Зиновія Франко, Данило Шумук, Андрій Синявський, Ліна Костенко, Іван Драч, Юрій Бадзьо, Левко Лук’яненко, Людмила Семикіна, Олексій Зарецький, Маргарита Довгань, Юрій Андрухович, Микола Мушинка... 
 
Згадую свої перші відвідини хати, в якій довгі роки мешкав О. Заливаха з родиною. Це було років чотири тому. Ми були вчотирьох: І. Русин, француз українського походження Жак Шевченко і я з дружиною.
 
Познайомилися з пані Дариною та їхньою донькою Яриною. А ще побачили чимало картин, і вже тоді обговорили ідею створення музею Опанаса Заливахи, переговорили з місцевою владою.
 
На жаль, картинна галерея Заливахи у Франківську досі існує лише на рівні ідеї. Щось не схоже, аби нинішні тутешні чиновники «дивилися в майбутнє українськими очима» (О. Заливаха).