В ході нашого інтерв’ю ми вже згадували Катерину Пронозу, фахівця Центру травматерапії «Повернення». Від початку роботи Психологічної кризової служби, з 2014 року вона працює з військовими та їхніми родинами.
— У будь-якому випадку особлива етика має бути. У нашому житті зараз поранені люди, люди з особливими потребами набувають стабільного значення. Зараз, на жаль, це набуває масштабу, коли для нас війна стає таким «сьогоденням», коли ми всі до цього звикли.
— Ви починали допомагати воякам та їхнім родинам, коли Психологічна кризова служба діяла ще на волонтерських засадах.
— Центр травматерапії «Повернення» був створений у 2015 році, а до цього ми займалися волонтерською діяльністю, Центр є проектною діяльністю. А волонтерська діяльність тривала з Майдану, а коли почалася АТО, ми займалися наданням кваліфікованої психологічної допомоги безпосередньо тим, хто її потребує, тобто кризовій групі населення, яка причетна до АТО. Це й родини, члени яких виконують зараз військовий обов’язок, і внутрішньо переміщені особи.
Військовослужбовці — це особлива категорія, для якої досі дуже актуальним є питання посттравматичного стресового розладу та інших проблем зі здоров’ям, які були спричинені бойовим психічним стресом і подальшою бойовою психічною травмою. Ми з цим працюємо, нас навчала Ізраїльська коаліція травми, і хочу сказати, що попит на подібні послуги не зменшується.
Наразі отримати «атошнику» психологічну допомогу не є проблемою, в принципі, є дуже багато пропозицій, особливо по Києву, але проблема в тому, що вона не охоплює абсолютно всіх, бо є віддалені куточки нашої країни, де люди ще перебувають у стані, коли перші хлопці йшли на війну, — 2014 рік, були перші загиблі…
Але всі ми знаємо, що горювання має декілька етапів, і коли проходить деякий час, то душа болить, але більш болить згадування про те, як боліло, коли ти вперше дізнався про смерть або вперше ховав знайомого чи родича. Але це вже не той біль, він повинен трансформуватися у досвід. Але, на жаль, без відповідної належної допомоги перебувають багато родин у віддалених куточках країни, та й не лише віддалених.
Будь ласка, наша Київська область, якою ми зараз їздимо, — інформуємо про те, що можна отримати допомогу, при яких особливостях психологічного стану вона необхідна, — ми допомагаємо безкоштовно, анонімно, тривало, — і ось навіть там знаходяться люди, які не можуть, як жителі великих міст, повноцінно звернутися до фахівця. І це проблема.
— Чи можна у психореабілітації сказати, що є якісь стандарти і що можна людину наділити «пакетом психореабілітаційних послуг»?
— Так. Є стандарти, є уніфікований клінічний протокол лікування ПТСР. Є адаптована клінічна настанова, є накази, які регулюють діяльність, рекомендовані міжнародними асоціаціями протоколи лікування, або протоколи терапії того чи іншого захворювання, яке виникло внаслідок військових дій. Якщо ми говоримо про психіатрію, то це окрема тема. Медикаментозна підтримка передбачає протокольне лікування.
А якщо ми говоримо про психологічну реабілітацію, то є деякі стандарти, наприклад, зараз випущений методичний посібник iз медико-психологічної реабілітації військовослужбовців спільно з Військово-медичною академією і громадською організацією «Психологічна кризова служба», підрозділом якої якраз і є Центр «Повернення». Є багато методичних посібників, є багато настанов,які можуть регулювати відповідний процес, але є відповідні методи, які за міжнародними стандартами прийняті як валідні та основні для того, щоб ними користуватися при лікуванні травми.
— Я чула від військового психолога, що людині, яка побувала на фронті на межі життя і смерті, дуже важливо втілити свою мрію, від чого вона все життя, можливо, відступала.
— І погоджуюся, і ні. Коли людина побувала на війні, у неї можуть актуалізуватися взагалі інші потреби, які витіснились тим, що в неї сталось. Коли людина пережила психотравмуючу подію, вона може бути орієнтована на виживання, вона може бути орієнтована на встановлення справедливості або ще на щось. Якщо, наприклад, хтось усе життя мріяв грати на сцені — був мобілізований актор, — але після того, як прийшов iз фронту, він вже не міг займатися цим, він сказав: «Я йду на війну знов», — хоча мрією його життя було, мабуть, зіграти Гамлета.
Тому тут, навпаки, йде переорієнтація життєвих цінностей. Взагалі ті, хто зараз реінтегруються до мирного середовища, дуже часто скаржаться на те, що вони не можуть відчувати тієї амплітуди радощів від повсякденності, які у них були до того, як вони пішли на війну. І, на жаль, в цьому є основна проблема, яка називається «якість життя». А на війні все зрозуміло, усьому є відповідні пояснення.
— Здоров’я бійців старшого віку завжди становило проблему. Трапляється, поїхав чоловік до військової частини, демобілізувався, а вже на вокзалі дорогою додому загинув від серцевого нападу…
— Є і така проблема, і відповідний відсоток таких бійців. Цьому є пояснення. Коли людина знаходиться у тому місці, яке сигналізує їй про небезпеку, то всі її внутрішні ресурси перебувають у стані мобілізації, а сигналізувати про небезпеку може все, пов’язане із зоною АТО. І коли людина повертається до мирного середовища, організм «видихає» небезпеку, і в цей момент всі хвороби «вилазять» назовні.
Бійці старшого віку більш ресурсні, аніж молодь, бо більш зібрані, легше «перемикаються» з війни на мир, тому, як це не парадоксально, для їхнього здоров’я війна має гірші наслідки, ніж для молодих бійців, які часто-густо після приходу з війні перебувають у «метаннях»: то алкоголь, то страх наважитися піти до психолога.
— Мені здається, дехто з молодих бійців боїться «позбутися страху» і відпустити від себе надумане почуття провини перед загиблими побратимами.
— Комплекс провини того, хто вижив, — це коли людина прокручує різноманітні способи виходу із ситуації, в якій опинилася на війні. Безумовно, провини вояка в тому, що хлопці поїхали і не повернулися, навіть якщо він і командир, частіше за все немає ніякої, — проте, на жаль, почуття провини у нього буде: «А чому в нього троє дітей, і він загинув, а я залишився?»
Є певні способи роботи з почуттям провини, і тут якраз психологи рекомендують поставити собі питання: «Наскільки та людина, яка загинула, хотіла би бачити мене таким винним?». Ну й інше питання, коли людина конкретно відтворює алгоритм дії: «Мені потрібно було скомандувати: «Лягти». Мені потрібно було всіх завчасно сховати до бліндажа». З цим є відповідні методи роботи. Тоді людина сама себе виправдовує. Відтворюється чинник, який конкретизує ситуацію. Тобто людина згадує, як було насправді, а не те, що вона нафантазувала.
Думка — свіжа, як тільки прийшла, а далі все відбувається по накатаній, і кожний раз наш організм хоче знайти правильний спосіб вирішення ситуації, та щоразу чим більше людина прокручує у своїй свідомості те, як бачить цю ситуацію, тим менше варіантів, що вона знайде цей спосіб, тому що в неї вже запущений механізм відсутності раціоналізації — просто думка, яка йде по колу і заважає людині жити.
— Якщо проблема буде вирішена, від неї можна буде відійти?
— Неможливо перескочити стан горювання — воно властиве всім. Тому що ми живі, тому що ми нормальні й адекватні. А звертаючись до історії, якщо хлопець допомагатиме матері, яка втратила сина — його друга, йому дуже важливо зберігати свою мета-позицію: «Це моя самоідентифікація, так, я вижив, я допомагаю їй, а зараз я піду до вдови-сусідки, тому що їй треба порубати дрова».
І він іде і рубає дрова, тому що це його рішення. Головне, щоб це не було способом його втечі «від проблеми в проблему». І це треба теж чітко диференціювати, і важливо розуміти сутність свого відходу від проблеми в активності: хай навіть вони будуть дуже позитивними, важливо розуміти, що ти робиш, де ти перебуваєш, дотримуватись своїх меж, своїх кордонів і давати собі можливість усе ж таки горювати.
— Чи можна навчити забувати найтяжчий досвід?
— У жодному разі не можна забувати. А як забувати? Стирати і вирізати з пам’яті? Психотравмуючий досвід можна інтегрувати у звичайний досвід, але забути те, що з тобою було — навіщо? Ти ігноруєш саме життя, це неприйняття себе, це вже якась амнезія, коли людина забуває те, що з нею було. n
