Саркофаг Мельпомени: хто допустив появу потворної будівлі Театру на Подолі

31.05.2017
Саркофаг Мельпомени: хто допустив появу потворної будівлі Театру на Подолі

Чорний новобуд не лише не гармонiює з Андріївським узвозом, а й зовсім не відповідає вимогам правил безпеки у разі виникнення надзвичайних ситуацій. (Фото з сайта nikorupciji.org.)

Ще восени минулого 2016 року, наприкінці листопада, на огляд київської публіки був представлений фасад нової масштабної будівлі Київського драматичного театру на Подолі, що зводиться на Андріївському узвозі.

Протягом декількох років цей новобуд був закритий полотном-банером.

Побачене ж приголомшило багатьох майже до шокового стану.

Бо з’явилася величезна споруда похмурої подоби примітивно-плагіатних геометричних форм, що підносяться над невисокою ошатною старовинною забудовою і дисгармоніюють з архітектурним і ландшафтним довкіллям.

Заповідник «Стародавній Київ»

Андріївський узвіз — одна з останніх вулиць історичного центру Києва, яка, незважаючи на кілька новобудов, все-таки значною мірою ще зберігає свою самобутню подобу, так би мовити, ауру старовини.
 
Вона забудовувалася здебільшого в ХІХ ст. — на початку ХХ ст., і тут збереглися будівлі архітектурних стилів цього часу: від періоду класицизму до модерну. 
 
Згідно із законодавством про охорону пам’яток, Андріївський узвіз є невід’ємною складовою частиною Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ», створеного 1987 року.
 
А вже 2012-го архітектурному ансамблю конкретно цієї вулиці надано статус «Комплексної пам’ятки містобудування».
 
Через зазначені урядові постанови на цій заповідній охоронній території заборонялося зводити будь-які нові масштабні споруди.
 
Винятки з правила в особливих випадках допускалися, але з обов’язковою умовою, що нова споруда гармонійно вписуватиметься в історичне середовище, що склалося, і відповідатиме йому за всіма основними характеристиками: габаритами, стилістикою, інфраструктурою тощо.
 
Проект новобудови мав розроблятися на конкурсній основі із залученням до його обговорення широких лав громадськості, і при цьому остаточно затверджуватися Верховною Радою.
 
Традиція облаштування заповідних територій для збереження в недоторканності старовинної забудови давно склалася в багатьох історичних центрах Європи.
 
І Україною, яка прагне нарівні увійти в сім’ю цивілізованих європейських країн, було ратифіковано низку міжнародних угод про необхідність зберігати свою національну, історичну і культурну спадщину, що є значною і невід’ємною частиною світової скарбниці.
 
Але, на жаль, у нас спостерігається вкрай зверхнє ставлення до цих зобов’язань, щоб не сказати, їхнє ігнорування.
 
Прикладів цьому за останні роки, особливо в столиці країни, хоч греблю гати. Але випадок iз театром на Подолі особливо вражаючий.
 
Конкурс на найкращий проект будівлі театру не проводили, почали його будувати без жодного обговорення і, до того ж, на огорожі будівельного майданчика не було встановлено необхідного в таких випадках інформаційного щита (із зображенням майбутньої споруди, що дозволяло б у загальних рисах отримати про неї уявлення).
 
Тому повністю можна виправдати реакцію активних представників громадськості, які почали засипати відповідальних чиновників своїми петиціями, зверненнями у ЗМІ, організовувати мітинги протесту просто під новобудовою, а також збирати підписи для звернення безпосередньо до Президента країни (і це, я думаю, дуже правильний тактичний хід, оскільки основним інвестором і меценатом будівництва театральної будівлі, як відомо, є корпорація «Рошен»).
 
Уже 17 грудня 2016 року було створено громадське об’єднання «Громада Андріївського узвозу», до якого увійшли архітектори, мистецтвознавці і багато інших представників професійної громадськості, небайдужих до долі історичного Києва.
 
Були, звичайно, і ті, хто рішуче став на захист протизаконного будівництва театру на Подолі.
 
Вже в день самої «презентації» будівлі на столі мера Києва Віталія Кличка лежав лист iз підписами 50 діячів мистецтва (в основному — театру і кіно), які вирішили морально підтримати ініціатора будівництва театру — режисера Віталія Малахова.
 
Мабуть, не лише захищаючи в цілому свої корпоративні інтереси, а й iз надією мати тут на чорний день додатковий заробіток.
 
В офіційних заявах чиновників довгий час абсолютно не йшлося про головне — про порушення положень законодавства про охорону історичного середовища, а все зводилося в основному до міркувань про те, що «якщо комусь архітектурний образ майбутнього театру не подобається, то комусь, навпаки, дуже подобається».
 
Так дозволив собі висловитися і головний архітектор Києва Олександр Свистунов, який нещодавно отримав свою посаду в результаті нібито дуже суворого конкурсного відбору.
 
Та, мабуть, у нього є серйозні пробіли зі знанням вітчизняного законодавства. Насправді в середовищі його колег-архітекторів уже затвердилася, певно, простіша розгадка такого феномену!
 
Будучи «продуктом» майстерні одіозного колишнього головного архітектора міста Сергія Бабушкіна, що протиправно «прикрасив» історичний центр Києва монстрами-хмарочосами, Свистунов запозичив у свого наставника зразок зверхнього ставлення до культурної спадщини.
 
Наочним підтвердженням цього може слугувати спроектована Свистуновим готельна будівля-монстр — «Інтерконтиненталь» в охоронній зоні Святої Софії Київської, що фактично «розчавила» своїми габаритами всі навколишні пам’ятки архітектури цінної сакральної території.

Мінкульт відповість?

Намір побудувати на Андріївському узвозі новий театр виник iще на початку 2000-х років, коли тут у результаті знесення двох будівель утворився невеликий пустир.
 
Однак це мав бути невеликий камерний театр, призначений для обмеженої кількості відвідувачів. І, справді, такий театр тут було майже завершено при будівництві.
 
За габаритами, традиційними архітектурними формами, ошатним декором фасадів він вписувався в навколишнє архітектурне й історичне середовище.
 
І, по-моєму, цей новий об’єкт був прихильно сприйнятий громадськістю.
 
Автором проекту будівлі цього камерного театру був заслужений архітектор, лауреат премії імені Т. Г. Шевченка Віталій Юдін, який зробив собі ім’я будівництвом 2005 року Київського лялькового театру на горі над Європейською площею.
 
Але при настанні нинішнього періоду правового свавілля в країні господарям ласої ділянки на Андріївському узвозі здалося, що тепер можна дозволити собі заради великих прибутків збільшити об’єм театрального будинку шляхом варварської безцеремонної його реконструкції. Ось і маємо зараз те, що маємо.
 
При цьому можна зрозуміти і виправдати крайній ступінь образи Віталія Юдіна, який, будучи ознайомлений iз положеннями Цивільного кодексу, не без підстави має намір судитися за свою інтелектуальну власність з ініціаторами того, що сталося (насамперед iз «режисером театру і процесу реконструкції» Віталієм Малаховим).
 
У ситуації, що склалася, деяке заспокоєння і примарну надію на об’єктивне обговорення проблеми з театром-новобудом дають нам запевнення мера міста Віталія Кличка про те, що остаточне вирішення питання буде обов’язково ухвалене на розширеному засіданні Містобудівної ради, причому із запрошенням на нього не лише найкращих фахівців, а й усіх охочих представників громадськості.
 
Є бажання залишатися оптимістом, але є й побоювання щодо розвитку подій за найгіршим сценарієм.
 
Дотепні кияни вже понавигадували для безглуздої похоронної будівлі багато різних іронічних назв.
 
Але боюся, що одна з них — «саркофаг» — може виявитися, образно кажучи, пророчою.
 
Адже якщо цей «саркофаг» на Подолі, попри гостру критику на адресу його апологетів, усе-таки уціліє, то з часом поширюваний ним довкола згубний «радіоактивний пил» нестиме загибель всьому прекрасному навколо і, насамперед, ансамблю Андріївського узвозу.
 
Це може слугувати прецедентом того, що надалі в різних «злачних», по-шахрайськи приватизованих куточках узвозу (бо, згідно із законом, земля в заповіднику історико-культурного призначення приватизації не підлягає), а то і на місцях умисне знищуваних старовинних споруд зростатимуть величезні будівлі «коморно-контейнерного» типу.
 
Саме такі будівлі у своїй майстерні у великій кількості вже спроектував автор київського «театру на Подолі» харківський архітектор О. Дроздов, причому для різноманітного утилітарно-функціонального призначення.
 
Зокрема, в київському театрі-«контейнері» для задоволення відвідувачів, окрім вистав, планують облаштувати ресторани й інші торговельні заклади, і навіть нічні «наливайки». 
 
Тобто тут сплановано багатофункціональний розширений торговий майданчик зі слушною назвою «драматичний театр» і, скажімо прямо, переслідуються суто комерційні цілі, далекі від духовних потреб справжніх поціновувачів сценічного мистецтва.
 
Дроздов дозволяє собі робити цинічні заяви, що «Андріївський узвіз поступово втрачає свою архаїку», а з уст окремих шанувальників таланту цього «майстра» архітектури можна почути «передбачення», що саме його твір iз часом стане візитною карткою архітектурного ансамблю вулиці (хоча, як відомо, таке поняття давно утвердилося за Андріївською церквою, що завершує цю  пам’ятку містобудування).
 
Дроздов, мабуть, не здатен зрозуміти, що те, що в якійсь мірі прийнятно для харківської «сірої» промислової зони (у котрій наразі звик «творити» цей проектувальник), абсолютно недоречно для «київського Монмартру», «вулиці-свята», на якій на початку 1980-х років склалася традиція проведення травневих Днів Києва, і де художники та народні умільці отримали право, як це сталося свого часу в Парижі, виставляти свої твори не лише на продаж, а й просто для розваги публіки.
 
Паризький Монмартр є свого роду «дорогою до храму».
 
Він піднімається на пагорб, який вінчає церква Сакре-Кьор («святе серце»).
 
Це місце разом iз Лувром і Ейфелевою вежею має велику популярність серед туристів.
 
Андріївський узвіз — також дорога до храму — до перлини київської архітектури, візитної картки Києва — Андріївської церкви і, можна сказати, до святого місця, звідки почало забудовуватися наше місто.
 
Але якщо там, на паризькому Монмартрі, історичне середовище залишилося недоторканним, заповідним, то яке насильство з боку хижаків-забудовників спостерігається у нас при нинішньому правовому беззаконні, в усіх сферах державного і суспільного життя.
 
І до якої міри зростає загроза фізичному існуванню самої Андріївської церкви у зв’язку з посиленням транспортного навантаження на вулицю, безпосередньо в охоронній зоні цієї безцінної пам’ятки  архітектури й історії?!
 
Адже вже зараз значно посилюються, стаючи незворотними, зсувні процеси поблизу храму на дніпровських схилах!
 
Пам’ятаю, в минулому, на вулиці поруч із церквою стояв міліціонер iз мотоциклетною коляскою, контролюючи і регулюючи рух транспорту. І це при значно меншій його інтенсивності!
 
Цікаво відзначити, що український уряд упродовж багатьох років неодноразово вносив пропозицію включити Андріївську церкву до всесвітнього списку об’єктів ЮНЕСКО і готував для цього необхідні документи. 
 
Але кожен раз фахівці цієї авторитетної організації, відвідуючи Київ, знаходили пам’ятку у вельми незадовільному технічному стані.
 
А без гарантії з боку нашої держави щодо забезпечення заходів для надійного збереження пам’ятки неможливе її включення до списку ЮНЕСКО.
 
Це є ганьбою для всіх наших офіційних осіб, яким довірено опікуватися справою охорони національних культурних цінностей.
 
Чому ж не проводили конкурс із залученням до нього всіх охочих київських архітекторів, що знають краще від харків’ян, де, як і що можна будувати в їхньому рідному місті?
 
Пролити світло на деякі аспекти цієї скандальної історії вдалося відомій журналістці Ірині Кармановій, що опублікувала в інтернеті на сайті «Ні корупції» статтю під риторичною назвою-питанням: «Чиновників, що порушили закон і допустили розтрату 165 мільйонів гривень, покарають?».
 
Ірина Карманова брала участь у низці журналістських розслідувань незаконних забудов Києва, під час яких їй удалося розкрити саму суть складних корупційних схем.
 
Вона з’ясувала, що проект «театру» справді був офіційно погоджений, і відповідальність за це лежить на Міністерстві культури України, точніше, персонально на його співробітниці-заступниці міністра Тамарі Мазур, посада якої несе в собі великий корупційний ризик.
 
Будучи юристом за освітою, Мазур нехтувала затвердженою процедурою, згідно з якою обговорення таких значних об’єктів у заповідних зонах в обов’язковому порядку мають проводити на науково-методичній раді Міністерства культури, куди входять архітектори, історики, мистецтвознавці, археологи високої кваліфікації і з великим стажем та досвідом роботи.
 
І ці кваліфіковані фахівці, немає сумніву, не допустили б ганебного рішення про будівництво такого «театру». 
 
Михайло ДЕГТЯРЕВ,  мистецтвознавець