«Ми — діти твої»: літературний конкурс для дітей об'єднав Крим і материкову Україну

30.05.2017

Попри невеселі прогнози, Всеукраїнський літературний конкурс для дітей «Ми — діти твої, Україно!» успішно фінішував у Києві.
 
Питання: чому прогнози щодо проведення конкурсу були геть позбавлені оптимізму? Усе просто.
 
Конкурс відбувся завдяки усім небайдужим людям, залюбленим у рідне слово.
 
Без жодної державної підтримки.
 
А підтримка держави була б не зайвою, хоча б заради підтримки українців, які залишилися у Криму і не відцуралися рідної мови. 
 
А започаткував конкурс «Ми — діти твої, Україно!» наприкінці дев’яностих років кримський поет, редактор відділу літератури тижневика «Кримська світлиця» Данило Кононенко з метою виявлення та підтримки літературних талантів серед юних мешканців Криму.
 
Ініціатива Данила Кононенка здобула чимало прихильників серед юних літераторів Кримського півострова.
 
Щорічно кількість конкурсантів збільшувалася, а якість робіт свідчила про їх творчий потенціал. Годі говорити, що після окупації Криму було не до конкурсу.
 
Данило Кононенко важко переживав усі події, які відбувалися в Україні.
 
Його серце просто не витримало тієї величезної напруги. 15 січня 2015 року Данила Кононенка не стало.
 
Дочка поета згадувала, що останніми словами Данила Кононенка були: «Бідна моя Україна».
 
«Не стало Данила Кононенка. Видатний поет і перекладач, журналіст, публіцист. Безкомпромісний, непоступливий у боротьбі з українофобами. Загинув на інформаційній війні, де він був на передньому краї, в тилу у ворога. Голова Кримської організації Національної спілки письменників, один із засновників першої української громадсько-політичної та літературної газети в Криму «Кримська світлиця», — так відгукнулася на смерть поета Наталя Дзюбенко-Мейс. 
 
Над усіма збірками поета Данила Кононенка можна було поставити епіграфом його поетичні рядки: «Мені в стократ сьогодні не байдуже, що буде завтра на моїй землі».
 
Здавалося б, про україномовні конкурси на півострові можна було забути надовго.
 
Проте українці, що залишилися на півострові, не дали загинути конкурсу «Ми — діти твої, Україно!».
 
Завдяки головному редакторові «Кримської світлиці» Віктору Качулі конкурс відродився у 2016 році у статусі всеукраїнського.
 
Неабияких зусиль доклав до його відродження Олександр Польченко, в минулому актор, режисер, ведучий українських програм «ДТРК Крим».
 
Він розповів, що через соціальні мережі закликав співвітчизників підтримати конкурс «Ми — діти твої, Україно!» імені Данила Кононенка.
 
На жаль, фінансової підтримки було недостатньо, а це означало, що конкурс опинився під загрозою.
 
«І от напередодні Міжнародного дня театру, після мого чергового заклику підтримати конкурс iз кримським корінням і слів: «Не стій осторонь, підтримай майбутнє України», через декілька годин я продивився сторінку і знайшов один-єдиний коментар: «Звичайно, не буду осторонь і підтримаю Всеукраїнський літературний конкурс. Підпис — Іван Бернацький», — згадує Олександр Польченко. 
 
І зізнається: нічого випадкового у житті не буває. Випускник Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого, Олександр Польченко свою акторську діяльність розпочав у Волинському музично-драматичному театрі.
 
Там уперше і побачив  на сцені Івана Бернацького, який у 1976 році був одним iз провідних акторів Волині.
 
Іванові Бернацькому судилося 18 років служити у Львівському академічному національному театрі ім. Марії Заньковецької.
 
Зіграв у театрі і кіно понад 100 ролей. Потім були США, своя театральна студія і, нарешті, свій театр. 
 
«Сьогодні народний артист України Іван Бернацький — відома людина серед художньої та громадської еліти Нью-Йорка. Він той, хто в далекій Америці розбудовує навколо себе український світ, — розповідає Олександр Польченко.
 
— Адже Івана там добре знають як одного з колекціонерів, який має велику колекцію українського одягу — це жіночі і чоловічі українські костюми кінця ХІХ — початку ХХ століть. У його колекції також є опинки (запаски), пояси, фартухи, намиста, вишиті рушники та сорочки — все те, що давно стало справжнім скарбом українського народу».
 
Український театр Івана Бернацького відомий не лише в США. Усі актори цього театру — вихованці театральної студії Івана Бернацького.
 
Раніше такого українського театру не було.
 
Бернацький був першим, хто українським Шевченковим словом зумів підкорити не тільки україномовного, а й англомовного глядача.
 
Організатори конкурсу переконані, що залишитися осторонь конкурсу, і тим самим не підтримати українців, Іван Бернацький не міг. 
 
Як повідомив голова оргкомітету конкурсу, головний редактор «Кримської світлиці» Віктор Качула, на конкурс було подано приблизно сто заявок iз різних областей України; серед них 8 — з анексованого Криму. Гран-прі виборов львів’янин Роман Бабій.
 
Перше місце у номінаціях «Проза» і «Поезія» посіла Ілона Котовщик iз Київщини, а перемогу в номінації «Публіцистика» розділили Катерина Гетало з Херсонщини та Мирослава Терещенко з Київщини. 
 
«І ті, хто залишився у Криму, і вимушені переселенці завдяки конкурсу засвідчили, що залишається творчий, духовний місток між Кримом і материковою Україною, — сказав Віктор Качула.
 
— Мені здається, що повертати Крим будете саме ви, учасники конкурсу. І повертати будете словом, душею, піснею. Для того щоб повернути Крим на століття». 
 
Відродження літературного конкурсу «Ми — діти твої, Україно!» на всеукраїнському рівні, без сумніву, є гідним пам’ятником письменникові Данилу Кононенку.
 
Адже він був незмінним головою журі конкурсу впродовж десяти років, відколи його проводили в Криму.
 
Цьогорічний конкурс проклав творчий місток між українцями Криму і материкової України, підтвердив високий літературний рівень творів-переможців.
 
Важливий iще один аспект. У плині повсякденного життя варто не забувати, що на території окупованого Криму залишаються українці, які часто відчувають себе забутими, залишеними напризволяще.
 
«Особливо потрібно проводити зустрічі у школах, — переконаний Олександр Польченко. — На жаль, діти мало обізнані з подіями, які відбуваються у Криму».
 
Тож важливо, аби ця тема була повсякчас на слуху, не забувалася і не відходила в тінь. Крим — це Україна. І про це варто не забувати не лише під час різноманітних акцій та заходів, а щодня.