Ім’я троянди — Варвара

16.05.2017

Як, на Київщині, в Оленівці, була килимарня Варвари Ханенко? І тамтешні килими продавали аж у далекому Лондоні? (Неначе Лондон — одвічний критерій визнання...)
 
Була майже приголомшена, довідавшись про це. Побачити ті місця! Довідатися, що вціліло, бо ж там шляхетна дочка роду Терещенків мала добряче, по-сучасному (на ту пору) оснащене господарство.
 
І розкішний парк заклала, і каскад озер. Головне ж — Варвара Ханенко дала змогу селянам не тільки більш-менш забезпечити себе, а й навчила «ловити рибу», давши в руки символічне вудлище. 
 
Фастівщина, село Оленівка — це ж ось, під Києвом. Негайно туди! Буває: дорога недалека, та не просто на неї ступити. Моє бажання ноосфера почула...
 
І знаменного дня, 7 травня (у 95-ті роковини відходу Варвари Ханенко у вічність), на запросини добрих людей вирушила туди.
 
Товариство музейників (і не тільки) на чолі з Мішелем Терещенком і його дружиною Оленою — компанія унікальна.
 
Вирішили посадити символічних-таки 95 троянд на клумбі, де має постати пам’ятник Варварі Ханенко, до заміжжя Терещенко. Проект готовий.
 
Сквер у центрі Оленівки реально існує: з розміченими доріжками й молоденькими деревами.
 
Поряд — поросла самосівом земля, де буяли Варварині плантації троянд, саджанці яких возили до Парижа. 
 
 
Оленівцям довелося чекати на «садівників» із Києва. Спершу вони, тобто ми, поклали букети троянд на могили Богдана та Варвари Ханенків у Видубицькому.
 
Гарне, затишне місце, як і весь монастир — що мов у долонях, у пригорщі біля Дніпра.
 
 
Ці дні нам укотре нагадали про людей: майновитих, забезпечених, колекціонерів і меценатів, які усвідомлювали своє земне завдання. І — втілювали його. Примножувати. Віддавати. Служити. Совість. Честь. Місія. Самопожертва. Ці поняття — не з нашої епохи? 
 
... І камінь на честь Варвари Ханенко освятили, й молебен подячний її пам’яті відслужили. І мав народ терпіння під палючим сонцем вислухати чиновників різних рівнів, які, звісно, обіцяють — і красиво обіцяють.
 
Головне ж — попереду: рутинна праця самих оленівців. Благоустрою села, відновлення того, що надається відновленню.
 
Ми ж здебільшого — люби, небоже, правду — люди пориву. «Солом’яний вогонь»...
 
І правду написала музейниця Ярослава Музиченко у соціальній мережі після відвідин Оленівки: «Поза межами українських сіл — мільйони вихідців iз них.
 
По селах часто залишаються бездіяльні люди і бандити, що заволоділи ресурсами. Коли хто з вихідців хоче допомогти «малій батьківщині», до неї «прилипають» і симулюють кількаразову активність.
 
Один із виходів — вертатися в Україну чи в своє село. Але для повноцінного відродження потрібне пробудження саме тих, хто залишився в селі не через те, що не уявляє себе без роботи на землі, а тому, що не зміг втекти і пробитися.
 
Моє бачення — тренінги особистісного зростання для жителів, впорядковане законодавство і заходи безпеки супроти бандитів. Для збереження України потрібно зберегти її людей і землю.
 
Міста не можуть бути островами серед украденої території...»
 
Світлий образ Варвари Ханенко — проти новітніх варварів, які напоготові заграбастати «народне добро».
 
Вони не просто прийшли на «готовеньке», а з життям людським не рахуються заради наживи. Це — звичні, банальні прикмети нашого часу? 
 
Варвара Ханенко могла, переживши в Києві жовтневий переворот, утративши чоловіка, виїхати з безцінною колекцією до Німеччини. Одне з найкращих у Російській імперії приватних зібрань світового мистецтва...
 
Затято її переконували, небезпідставно лякаючи страшними наслідками — коли залишиться на рідній землі. 
 
Вичерпно сказала Ганна Рудик, заступниця гендиректора музею Ханенків: «Це був вибір між збереженням життя і збереженням смислу.
 
Між цілістю зовнішньою і внутрішньою. Остання передбачала жертву, значно більшу за ту, до якої Варвара Ханенко була давно готова, до якої її вела вся попередня культурна епоха: віддати колекцію місту, заснувати публічний музей.
 
Тепер ішлося про жертву собою, своєю безпекою, честю, життям. Про те, щоб у 65 років поставити на кін усе».
 
І коли нині мусується: драпати звідси, з цієї землі, поки не пізно, — то... Ні, вона мовчить, просто дивиться на нас.
 
Померла Варвара Ханенко в убозтві й забутті 1922-го. Не лишилося її достеменного образу в Україні — на портретах-оригіналах.
 
Пролеткультівські варвари мало не знищили унікальну колекцію Ханенків.
 
Імена подвижників Богдана та Варвари режим намагався стерти навіки.
 
Але ж він є — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.
 
І живе в пам’яті ім’я Троянди — Варвара Ханенко. 
 
...Певно, не сподобався б їй мій романтичний пафос. 
 
Людмила ТАРАН, 
письменниця