У найпростішому знайти найдовершеніше: у чому сила поета-пісняра Андрiя Демиденка

Що відзначають у потужному поетові довершені знавці української культури?

 

Вміння знаходити в безмежному морі слова на перший погляд прості, але образні й живильні конструкції, які відповідають таємничій субстанції поєднання поета і читача, слухача і пісні.

 

Такий рідкісний дар поета і поета-пісняра вражає і захоплює — тисячі і тисячі сприймають його, зливаються в унісон з його поезією і тішаться від радості співпереживання.

 

Олесь Гончар і Квітка Цісик, Микола Вінграновський і Андрій Малишко поставили йому найвищу оцінку.

 

А як вони аргументують своє сприйняття, високу планку подоланого. Олесь Гончар: «Андрій Демиденко — видатне явище в нашій національній культурі. Андрію! То не Ви писали, то сам Бог водив Вашою рукою, коли народжувались рядки:

 

«Сяду з вами на порозі.

Поклонюся я землі.

Стану справжнім, як природа,

Як вечеря на столі».

 

І що б, здавалося, в цих простих, уже знаменитих, і водночас у чомусь тривіальних словах, щоб притуляти їх до самого Господа Бога, як це зробив патріарх нашого красного письменства?

 

А вміння в найпростішому знайти найдовершеніше, в побутовому — величне, у звичному — дивовижно незвичайне. Вічне.

 

Уславлена американська співачка Квітка Цісик знаходить правду його творчості на тій же дорозі, що й Олесь Гончар:

 

«Коли я зачула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, дочки і сини», то не могла заснути. Що більше я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. В ній мудрості вистачить на всі пісні..».

 

Процитую уривок із цього теж добре відомого вірша:

 

«Можна знайти в природі півтони.

Можна життя спинити 

на півслові.

Але нема — напівціни.

Але нема — напівлюбові.

Ніщо даремно не мина.

Напівсльози ніхто повік 

не зронить.

За все в житті — ціна сповна.

За кожну мить! За кожен подих!»

 

Приєднуюся до думки високих авторитетів.

 

Коли по телебаченню шість годин тривав авторський вечір поета, то вся глядачева зала була в пориві єднання, у великому духовному суголоссі.

 

І це істина. Треба було бачити ті просвітлені всі без винятку обличчя, ті без винятку зворушливі і замислені погляди, пройнятися тією причаєною і сповідальною атмосферою зали.

 

Слово йшло до серця. Серце сприймало слово. Палац «Україна» вражав і кількістю народу, і рідкісним градусом визнання і захоплення.

 

Наче став велетенською українською хатою, що зібрала весь український родовід від Сяну до Дону.

 

Голос його — це голос таланту Андрія Демиденка.

 

Може, таїна таєн полягає саме в тому, що поет володіє магією первослова, первопочатку, первісності.

 

Адже насправді рідко кому дається такий унікальний пісенно-поетичний дар.

 

Чимало з тих прекрасних віршів, прочитаних тоді А. Демиденком, перекочувало до його нової схвильованої і хвилюючої поетичної книги «Вибухають кульбаби»*.

 

Сама її назва — образ несподіваний, інтригуючий, злютований із людською долею.

 

Збірка цікава. Багатогамна. Просвітлена і зболена. Не виколисана в коконі вузьких емоцій. В ній нуртує час і живий поет. Його поезії стукають у серце і будять думки. Вони — «на відстані душі, на відстані сльози» від кожного з нас.

 

На вістрі оголеного нерва сприймаєш його знаковий вірш «На передку війни»:

 

«Я ще не знав,

Що буде тризна по мені —

Й Вкраїна стане перед строєм...

І дощ чи сніг мене покропить.

Я ще не знав, що так люблю її!

Я сам пішов, пішов в окопи».

 

Така поезія перемикає горло...

Тема України для автора взагалі сповідальна:

 

«Молюсь на твоє обличчя,

Мадонно Вкраїно.

Іду крізь твої сторіччя,

Мадонно Вкраїно».

(«Мадонно Вкраїно»)

 

Пригадую, на останньому своєму вечорі в Будинку письменників поет презентував дуже сильного вірша «Все в Україні, як треба», який мене вразив і пам’ятається й досі (нині я читав його вже у збірці). Там є строфа:

 

«Все в Україні, як треба,

Тільки одне не збагну:

Ходять багаті по небу,

Чом же народ мій — по дну?!»

 

Глибинність і висока простота таких рядків свідчить про Шевченкову науку.

 

А ось зовсім інша бентежна і філігранна дума митця. Відчуття таке, що його осінні вітражі дихають і своїми барвами зійшли на папір:

 

«Князює осінь.

Гойдає даль осінню браму.

І обрій зве у свій червлений грот.

І як сонет, із спозарану

Кружляє листя, де не гляну,

На золотаві клавіші осінніх нот!

Збирає осінь ікебану».

(«Князює осінь»)

 

Андрій Демиденко — поет тиші і грому:

 

«Забреду я від себе й від гомону,

Хмільну річку убрід перейду,

Полікую себе тиші мовою,

І у тишу лицем упаду!.».

(«Забреду, де озера..».)

 

«Надходить вечір —

Вмирає сонце».

(«Надходить вечір»)

 

«З твого цвіту і грому

Я на світ народивсь, Україно».

(«Україно»)

 

Поет метафори:

 

«Чуприниться вітер

І баркаролять трави..».

(«Розпахнуло світання»)

 

«Гупають жолуді —

Осінні дзвоники дуба»

(«Гупають жолуді»)

 

«Я — Київ.

Моя корона — Софія!

...

Відімкнув журавлини ключем

Я ворота свої Золотії».

(«Я — Київ»)

 

Поет-філософ:

 

«Боже!

Як темно при світлі!

Боже!

Як гірко від слів!»

(«Боже! Як темно при свiтлi»)

 

«Не сплять лiта —

Стають кругами пiд очима».

(«Не сплять лiта»)

 

«Усе моє —

Вiд тих ворiт,

Вiд тих вiконець,

Де горне осiнь лiто у стоги..».

(«Усе моє»)

 

А який же вiн лiрик!

 

«Зiрвався жайвiр у блакить,

І котить пiсню в трави раннi...

А он лiлея на водi —

Неначе зiрка на свiтаннi..».

(«Зiрвався жайвiр у блакить»)

 

«Снiги, снiги,

Як бiлi, бiлi мрiї,

Снiги, снiги,

Як бiлi, бiлi солов’ї.

(«Бiлi солов’ї»)

 

«Ці небеса —

Чоло землі!

А ця земля —

Черінь небес!»

(«Ці небеса»)

 

...Чорнобиль. Скільки мовлено й писано про нього. Здається, вже вичерпано метафори і епітети. Та цей поет не здався.

 

У чотирьох своїх стислих рядочках зумів передати всю гіркоту і трагізм постчорнобиля:

 

«Може, з тужних днів і дат

Вернемось колись...

Крізь підлогу наших хат

Проростає ліс».

(«Чорнобиль. ХХІ вік»),

 

На окрему увагу заслуговують дві поеми Андрія Демиденка «А на Хрещатику, а на Грушевського». та «Титанічні антиподи».

 

Якщо перша вже широко відома й апробована самим Майданом, то друга щойно створена і по-новому роз­крилює одвічну, планетарну тему...

 

Проймаюсь заключним віршем книги:

 

«Бунтуй, творець!

Твій храм — народ!»

(«Возводить час і вергне силуети»)

 

Чи можна сказати сильніше!?

 

Отож — спершу було Слово. Слово було те у Бога. І слово було Бог...

 

Ці первопочатки нашого мислення, які запосіли в матрицях нашого буття, заповідають нам велику відповідальність перед Словом.

 

Ми спостерігаємо, як дитина слідом за мамою намагається навіть не вимовити слово, а лише плямкає губенятами, вона лише готується до великого акту людського життя — вимовити своє Первослово. Рідною мовою. Рідним маминим диханням, подихом, видихом, зітханням. Вигуку спершу не буде.

 

Навіть у того, хто згодом буде себе готувати до долі Олександра Македонського чи Демосфена, Наполеона чи Андрія Демиденка. Спершу буде намагання оволодіти бодай одним словом-словечком.

 

Скоріше за все, що це буде слово «ма-ма», душа якої так неповторно засвітилася у вірші нашого поета:

 

«А душа Ваша — яблуня,

Золота-золота!

А душа Ваша — явором,

Як літа, як літа.

А в душі Вашій сонячній —

Доброта-доброта!

А без Вас світ довколишній —

Сирота. Сирота!»

(«Я дивлюсь на Вас, мамо»)