Навіщо платити більше: чому Президента Ющенка спонукали витрачати зайві гроші за транзит газу

Тепер, у травні, вже можна констатувати, що Україна успішно пройшла випробування її газового потенціалу нетеплою (м’яко кажучи) зимою 2016—2017 років.

 

Вже відносно давно ми припинили відбирати газ із підземних сховищ газу (ПСГ).

 

Навпаки — давно закачуємо його в ПСГ, фактично готуючись до наступного опалювального сезону.

 

У цьому контексті варто зауважити, що ЗМІ та експертне середовище практично не помітили, що до згаданого останнього опалювального сезону чи не вперше ми підійшли із запасом газу в ПСГ трохи більше, ніж 15 млрд. кубометрів газу, а не мінімум 17—19, як раніше.

 

Тут важливо наголосити, що донедавна російська сторона вимагала, аби в українських ПСГ було не менше 17—19 млрд. кубометрів газу для гарантування безперебійного транзиту російського газу через українську територію.

 

Опираючись на цю інформацію, аналогічні вимоги надходили і з Європи, у тому числі і з боку Єврокомісії. Тим та іншим не перечили і наші фахівці з газової сфери. 

 

Наприклад, перед опа­лювальним сезоном 2009/2010, на запит тодішнього Президента України Віктора Ющенка уряд інформував про необхідність мати у ПСГ мінімум 17 — 19 млрд. кубометрів газу.

 

Тобто, порівнюючи з минулорічними запасами, більше на 2 — 4 млрд. кубометрів газу.

 

Для того аби його закачати в українські ПСГ, цей газ треба було закупити, а для цього «Нафтогазу України», який був уповноважений закуповувати весь газ, у 2009-му потрібно було заплатити за імпорт газу приблизно на 1 млрд.. доларів більше, ніж у 2016 році.

 

Це питання вирішувалося, як правило, шляхом кредитування.

 

Отже, перед початком опалювального сезону 2016/2017 в українських ПСГ було лише 15 млрд. кубометрів газу (тобто на 2-4 млрд. менше, ніж раніше). І з цим спокійно погодилися і росіяни, і європейці, і, відповідно, наші фахівці. 

 

Тож виникає банальне запитання: чому на гарантування транзиту російського газу в Європу в попередні роки в українських ПСГ вимагалося більше газу, ніж тепер.

 

Можна припустити, що тоді робилися провокативні дії з російського боку, спрямовані на ослаблення нашої держави і дискредитацію керівництва держави.

 

Можна також допустити, що «газовики» ЄК були не готові перечити росіянам тощо.

 

Але не хочеться вірити у такі великі випадкові помилки українських фахівців з газової сфери (багато з яких мають заслужене світове визнання) — при розрахунках мінімуму газових запасів для гарантування транзиту російського газу в Європу, на основі яких приймалися політичні рішення щодо запасів газу в ПСГ.

 

Скоріш за все, всі згадані та інші чинники мали місце. Крім цього, важливим є зменшення добового відбору російського газу в країнах Європи, зокрема за рахунок запровадження енергоощадних технологій.

 

Подібне можна сказати і про скорочення в останні роки обсягів добового споживання газу в Україні.

 

Визначальним чином це скорочення настало здебільшого за рахунок зменшення споживання громадянами нашої держави і за рахунок скорочення споживання українською економікою. 

 

Враховуючи те, що Україна вже більше року не купує російського газу, а країни Європи продовжують цю традицію, доцільно зосередитися на гарантуванні транзиту російського газу через нашу територію. 

 

Тут є багато параметрів, які обумовлюють певні запаси газу в українських ПСГ.

 

Більшість iз них визначаються ефективністю технологій перетворення газу на кінцеву продукцію (зокрема тепло).

 

А радикальне підвищення ефективності «газових» технологій у країнах ЄС фактично розпочалося з кінця 90-х років минулого століття і продовжується дотепер. 

 

Отже, уже в період 2005—2009 рр. для гарантування транзиту російського газу в країни Європи в українських ПСГ могло бути менше, ніж 17-19 млрд. кубометрів газу.

 

Тобто обсяг запозичень на газ мав бути меншим, ніж був. На жаль, точні оцінки не використовувалися при інформуванні для прийняття політичних рішень щодо мінімальних запасів газу в українських ПСГ, а відтак — фінансових запозичень для виконання нашою державою цих зобов’язань.

 

З цією метою усі фахівці (і російські, і європейські, і українські) використовували дані СРСР, на жаль, без належного їх оновлення.