Україна знову в огні. В епіцентрі глобальних протиріч між Росією, США, Європою. Чи не перетруть нас як державу ці жорна?
Чи зуміємо зберегти себе як єдиний народ, монолітна нація?
Як протистояти цим випробуванням і викликам сучасності?
В чому шукати об’єднавчі фактори, які б консолідували територіально, соціально, ідеологічно розшароване суспільство?
У пошуках відповідей на ці питання наші погляди звертаються до духовних поводирів.
Попереду всіх тут стоїть Шевченко — звитяжний повстанець проти гноблення; рядовий солдат ненависної царської армії, в якій змушений був служити без ротації 10 років; «апостол правди і науки» — він був і є пророком у своїй Вітчизні.
Він, 200-літній, досі живий. І стоїть пліч-о-пліч iз нами, живими. Заглядає кожному в душу.
Говорить із кожним із нас: надихає, закликає, попереджає, усовіщає, втішає, співчуває, присоромлює, глузує, кепкує, гнівається, кляне, — але завжди каже нам, своїм нащадкам, батьківську «Святу Правду».
Якою б гіркою вона кому не була. Дослухаємось до цієї пророчої Правди. Подивимось на себе його очима.
«Бо москалі — чужі люде...»
Тарас Шевченко разом iз нами тривожно вдивлявся у найближче майбуття: «Добридень же, новий годе, / В торішній свитині / Що ти несеш в Україну /В латаній торбині?»
Хіба не він попереджав нас, «чорнобривих», щоб не кохалися з москалями? «Бо москалі — чужі люде, / Роблять лихо з вами».
А ми що? Кохалися, браталися... Підспівували разом із сердючками про свою найвищу національну доблесть... сало і вареники, підтанцьовували москалям, демонструючи свою меншовартісність.
Боронили російську мову замість того, щоб захищати свою. Докохалися, добраталися.
Забули, що наші брати ототожнюють свою мову зі своєю територією: там, де звучить російська мова, там, по-їхньому, мають бути і російські землі.
Тож і відбирають потихеньку не свою нашу земельку.
«...один козак із міліона свинопасів»
Найголовніше, чому вчить духовний Батько, — це любити Україну. Він звертається до кожного, хто носить український паспорт, хто народився на цій землі і в неї піде:
«Свою Україну любіть. / Любіть її... / Во время люте. / В останню тяжкую минуту / За неї Господа моліть».
І дійсно, без синівської любові до своєї Вітчизни безбатченки навіть не варті високого звання Людини.
«Тяжко-важко в світі жити / Сироті без роду» — пташина любить своє гніздо. І його захищає... Цю аксіому проголошують сотні мислителів і до Шевченка, і після нього.
«Хто не любить своєї країни, нічого любити вже не може», — каже геніальний англієць Джордж Байрон.
«Той, хто в біді кидає свій народ, стає його ворогом», — підкреслює геніальний киргиз Чингiз Айтматов. Та чомусь цю істину не кожен носить у своєму серці. Століття рабства даються взнаки. Українців народжується багато, та стають Українцями не всі.
Тому Шевченко звертається з повагою до кожного українця, який має національну гідність і самоповагу: «Найшовсь-таки один козак / Із міліона свинопасів».
Шевченкові соромно перед Європою, що ми за 23 роки незалежності не зуміли стати самодостатньою державою: «Так сміються ж з України стороннії люди». Сміються...
Бо маємо такі щедрі землі, такий талановитий працьовитий народ, а ходимо... напівголодними. А все тому, що «Дурні і гордії ми люди», «Смирилася душа наша».
«Німії, подлії раби!» ми. Часто не маємо власної гідності, байдужі до свавілля чиновників, узурпації влади, до зла, яке чиниться навколо нас: «А братія мовчить собі, / Витріщивши очі, як ягнята!», «Всі оглухли, похилились/ В кайданах...байдуже».
Соромимося свого українства, запобігаємо перед чужим, тож і почуваємось ніби гостями, а не господарями «На нашій — не своїй землі»; «І ми не ми, і я не я».
«Мені не жаль, що я не пан»
Ми все чекаємо допомоги і співчуття від когось. Більше довіряємо збоку запрошеним міністрам, ніж своїм, корумпованим... Розбудувати свою «хату» (державу) слід самим.
Фундамент незалежності закладено: «В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля». Опираючись на власні сили, подолаємо всі негаразди. Тоді й буде: «І ви наші, і все наше».
«Мені не жаль, що я не пан», — констатує Тарас Шевченко. А от нинішнім нашим панам він виставляє великі рахунки. Докоряє тим політикам, які п’ятою колоною крокують на північ: «Раби, підніжки, грязь Москви», «Кайданами міняються, / правдою торгують». Усовіщає депутатів, які не виконують передвиборчих обіцянок: «А розумне ваше слово / Брехнею підбите».
Гнівний Тарас бере за груди олігархів і крадіїв-скоробагатьків, які «Латану свитину з каліки знімають». «Ви любите на братові / Шкуру, а не душу!». Шевченкові боляче за Україну, що «Гірше ляха свої діти її розпинають».
Дивлячись на маєтки нуворишів, Тарас лиш скрушно хитає головою: «А той щедрий та розкішний, / Все храми мурує: / Та отечество так любить, / Так за ним бідкує / Так із його,сердешного, / Кров, як воду, точить!..».
Строгий наш Батько не знімає вини і з нас, своїх дітей, за те, що «Доборолась Україна / До самого краю» і перебуває нині в стані кризи. Замість того, щоб протидіяти розкраданню, рейдерству, «прихватизації» народної власності.
Шевченко застерігає новоявлених багатіїв від народного гніву: «Схаменіться! Будьте люди, / Бо лихо вам буде. / Розкуються незабаром / Заковані люде...». Докоряє за надмірну жадобу збагачення, яка панує в суспільстві, закликає задуматись про сенс свого життя: «Для чого я на світ родився». «Накралися; а що взяли / На той світ з собою?»
«...те найкращеє село»
За походженням селянин Тарас любить село: «Село, і серце відпочине. / Село на славній Україні».
«Якось недавно довелось / Мені заїхать в Україну, у те найкращеє село», — розповідає він. Колишній кріпак, а тепер академік, уже не побачив тих своїх земляків, які «Німі на панщину ідуть / І діточок свої ведуть».
Кріпацтво давно скасоване. Зник назавжди і такий радянський його рудимент дармової праці, як колгоспи. Але мало щось діток. Сільські школи напівпорожні.
Нема того як було колись: «Плугатарі з плугами йдуть / Співають ідучи дівчата». Ферми порожні. Багато земель неораних. Немає молоді, не чути співу. «Село неначе погоріло, / Неначе люде подуріли».
Щоправда, деякі агрофірми процвітають завдяки іноземним інвестиціям: «... на Січі мудрий німець / Картопельку садить. / А ви її купуєте, / Їсте на здоров’я...». «Аж страх погано / У тім хорошому селі», — робить висновок Шевченко. — «Минули літа, а село / Не перемінилось». На жаль, занепад села спостерігається «І не в однім отім селі. / А скрізь на славній Україні...».
Хіба це не пророчий дороговказ, на яких пріоритетах нам, багатій чорноземами країні, зосередитись? Модернізувати промисловість потрібно. Але спочатку треба нагодувати людей!
Здешевити продукти, які виробляємо з надлишком, пустивши їх на внутрішній ринок. А це — харчове і фуражне зерно, цукор, олія... Вихваляючись рік у рік високими врожаями, ми вивозимо збіжжя за кордон, кладучи гроші в кишені перекупщиків-олігархів.
70% нашого добробуту — родом із села: все, що їмо, п’ємо, у що одягаємося і взуваємося. Хочеш жити заможніше — підніми з колін село! І будуть «...у селах веселих / І люди веселі». У містах також.
«... возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик»
Великий Тарас потерпав від того, що упосліджена дорога йому мова рідного народу. Мова — душа народу. «Ну що б, здавалося, слова... / Слова та голос — більш нічого, / А серце б’ється — ожива, як їх почує!».
Своєю мовою кожен народ ідентифікує себе перед світом. Зникає мова — зникає народ. Це спостерігаємо сьогодні у білорусів. Будуючи державу, ми забули чомусь, що єдина нація формується в надрах держави на базі єдиної державної мови.
Навіть марксист Сталін, даючи у 1913 році класичне визначення поняттю «нація», ним і сьогодні користуються всі енциклопедії, «соромлячись» вказувати авторство, на перше місце ставив таку головну ознаку, як спільність мови.
А потім уже йдуть — спільність території, економічного життя тощо. Не випадково ж, приступивши у 1948 році до формування держави, євреї розпочали саме з єдиної державної мови.
Напівзабутий іврит знав тоді не кожен з євреїв, але знання мови було і залишається найпершою умовою для набуття громадянства.
Тож яку націю ми хочемо мати — українську? російську? «донецьку»? «общность советский народ»? Той, хто виокремлює якийсь особливий російськомовний український патріотизм, — дещо лукавить. Півень співає по-своєму, а шпак по-своєму, навіть живучи в одному подвір’ї. Так розпорядився Бог, поділивши людей за мовною ознакою.
Шевченко жив в епоху, коли українцям затуляли рота валуєвськими та емськими самодержавними указами. А що б наш Великий Українець сказав тепер, не знайшовши у кіосках жодної української газети. Хто українцям затуляє рота зараз?
Виступаючи проти асиміляцій, Тарас Шевченко вірив, що «Наша пісня, наша слава / Не вмре, не загине». «Дастьбі... Колись будем / По-своєму глаголать». Бо «Не вмирає душа наша...». Тож і ми колись «... возвеличимо на диво / І розум наш і наш язик».
Шевченкові ненависні перевертні, які кричать про особливі преференції російській мові замість того, щоб консолідувати людей державною, українською; які їздять iз концертами у Москву, щоб... надихати росіян своїми дзеньками-бреньками на військове загарбання наших територій; які ставлять пам’ятники Катерині ІІ, котра «...доконала / Вдову сиротину».
Ці «Бастрюки Єкатерини / Сараною сіли». Звертаючись до цього малоросійського планктону, Шевченко скрушно зітхає: «Люде, люде! / За шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, / То віддасте».
Україну кожен iз нас мав би ототожнювати з матір’ю. Мати — це для кожного святе. Навіть найзятятіший убивця-зек, що втратив людську подобу, карбує на своїй шкірі: «Не забуду мать родную».
Але чомусь забувається Шевченкова пересторога: «...хто матір забуває, того Бог карає». Кобзар усовіщає мешканців Донбасу, повоєнною відбудовою над якою працювала вся Україна, посилаючи туди своїх синів і дочок.
Щоб згадали вони, «...чиїх батьків, чиї діти», щоб пили «...з московської чаші московську отруту», не піддавалися брехливій путінській пропаганді.
«...оживе добра слава, слава України»
«Рядовой Оренбургского линейного №5-го батальона Шевченко», який має 10 років солдатської вислуги, звертається і до бійців АТО, які воюють на сході: «Сини мої, сини мої! / На ту Україну / Дивіться: ви за неї / Й я за неї гину».
Будучи європейцем, Людиною планетарного виміру, він вчить не замикатися в своєму, вузьконаціональному. Він закликає нас учитись — всьому загальнолюдському. Щоб не почуватися у Європі хуторянами. «Якби ви вчились так як треба, / То й мудрість би була своя». То ж — «І чужому научайтесь, / Й свого не цурайтесь». «Научайтесь» мов — англійської, російської, китайської...
Оволодівайте комп’ютером. Починайте зі свого. Так роблять усі розумні народи — німці, японці, поляки, французи. Вчіться прискіпливо «Не минайте ані титли, / Ніжетії коми». Знати свою мову, літературу, історію... це найперша ознака освіченої людини. Тут варто б взято приклад і з самого Шевченка, який самоосвітою досяг вершин світової культури.
Наш великий Пророк був оптимістом. Вірив, що «Діла добрих оно
вляться, / Діла злих згинуть». «...оживе добра слава, / Слава України». Мріючи про незалежну Україну, Шевченко бачив, якої шкоди українській справі завдає пристосуванство, роз’єднаність.
Та й самі ми вже набачились, до чого призводять вождистські амбіції лідерів, коли всі висмикують гетьманську, прем’єрську, президентську булаву одне в одного. Два українці — три гетьмани! Роз’єднані, розпорошені ми слабкі.
І ворог цим користується. Тому як ніколи актуальні Шевченковi заклики до єднання, до братерства, однодумства, до вміння знаходити компроміси в ім’я єдиного блага — процвітання України: «І всім любіє пошли»; «Розкуйтеся, братайтеся...»; «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю».
Тарас Шевченко акумулював у собі всі одвічні мрії думки і прагнення свого народу. Він тепер для нас й дотепер дзеркало, в якому ми бачимо самі себе — з усіма вадами, зморшками, шрамами. Його творчість віддзеркалює кожного з нас. Він iз нами завжди поруч у смутку і в радощах.
Він возвеличив нас, колись «...малих отих рабів німих!» на першому Майдані в 2004 році. Він молився за нас на Майдані у 2014-му: «Встань же, Боже, поможи / Нам встать на ката знову».
Він ніколи не сумнівався в нашій перемозі: «Борітеся — проборете, / Вам Бог помагає».
Великий Кобзар вірить, що збудуємо — таки сильну квітучу державу і матимемо свого «Вашингтона з новим і праведним законом». Тож будьмо! Поки Шевченка — поки нас. Поки нас — поки Шевченка!
Василь СОКУР,
кандидат історичних наук
