Почалася з купки металобрухту і трьох гусей: історія «Еко-Ранчо Сабадаш» учасника АТО
На свій персональний шлях доля виводить людину часом у дуже своєрідний спосіб. >>
Доброволець Валерій Маринець: «Хто боїться — тому на фронті немає місця»
23.02.2017
Валерій Маринець. (Фото автора.)
Обвинувачення у вбивстві, Майдан, фронт і, зрештою, полон — це все було в житті однієї людини, ветерана АТО Валерія Маринця.
Саме полон став для нього найстрашнішою згадкою, каже, тоді найдужче жалкував, що не помер на полі бою. У січні Президент нагородив Валерія орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
А за три місяці щодо мене справу закрили зовсім
— Як ви потрапили у добровольчий батальйон «Донбас»?
— Що піду на війну — я вирішив одразу, щодня ходив у військкомат, але мені казали, що моя професія — військовий стрілець — непотрібна. Тоді знайомі хлопці з Майдану сказали, що у Петрівцях набирають батальйон «Донбас», я поїхав туди. Попросив у них, щоб мені дали повістку, яку потім повіз на роботу. Ми підписали контракти резервістів. Нам не важливий був наш статус.
Тоді зібралися всі патріоти, люди, які хотіли захищати Україну. Я коли першу зарплату отримав, не пам’ятаю, десь 1200 гривень, то здивувався: нам ще гроші платитимуть? Нам від держави потрібна була лише зброя, щоб ми воювали не голими руками чи з камінням у руках.
— Можливо, те, що вас не брали на фронт, пов’язане з історією, яка трапилася ще до Майдану? Що тоді сталося?
— 2009 року стався такий випадок: я знайшов поранену людину на сходинковому майданчику, біля ліфта. Я викликав «швидку» і міліцію, але той хлопець помер. Тоді у сусідньому під’їзді знайшли ще одного мертвого, у цьому звинуватили мене. Я два роки один місяць і 10 днів пробув у Лук’янівському СІЗО, мені загрожував пожиттєвий термін ув’язнення — стаття 115-та, частина друга.
Докази були такі — мене викликали як свідка, мою дружину, тещу і тестя, всіх били добу, поки я не «зізнався». Я сказав, що винен, щоб їх відпустили. Коли мене везли в суд на обрання санкції на арешт, я сказав, що свідчення дав під тиском, бо мене побили працівники міліції. З мене зняли побої. До речі, цей хлопець — що вбив, тоді ходив напідпитку і хвалився, що це він їх убив, але в нього родичі в міліції працюють, тож його ніхто не чіпав.
Суди йшли десь півтора року. Про мене канал «1+1» показав у новинах сюжет, після чого звільнили слідчого і всю групу, що вибивала з нас свідчення. Коли дійшло до дебатів, то прокурор подав клопотання на повернення справи на додаткове розслідування. Він пояснив, що це максимум, що може зробити. На додатковому розслідуванні справу перекваліфікували як перевищення меж самооборони, оскільки там максимальний термін ув’язнення 2 роки, то мене випустили з тюрми. Я навіть уже більше відбув. А за три місяці щодо мене справу закрили зовсім, з мене зняли обвинувачення.
— А винного покарали, не знаєте?
— Убивцю навіть у розшук не подали. Я зараз у судовій тяганині — подав на моральну компенсацію на МВС, тож ознайомився з усіма матеріалами справи. Там навіть досі немає постанови про розшук тієї людини, що вбила двох хлопців. Я через ту справу і на Майдан вийшов. Я хотів, щоб такого в нас більше не було. Те саме і з війною: йти чи не йти — такого питання не було.
Поставили умову: «Якщо ви за 5 хвилин не здастеся — почнемо вбивати ваших поранених»
— Як довго ви воювали?
— В АТО я пішов 1 липня 2014 року. Ми пройшли Слов’янськ, Артемівськ, Курахове, щоправда, в ньому боїв не було. Піски ми брали штурмом, нас із «Донбасу» було десь 16 людей, ще «Правий сектор», «Дніпро» і 93-й бригада. Карлiвка і Нетайлове були «сепарські», а ми зайшли з городів, з поля, зайняли Піски, прорвали кільце довкола Донецького аеропорту. Ми тоді зайшли в Донецьк, намагалися пройти блокпост, але там стільки було налито бетону, що ми не змогли пробити навіть снарядами, тож відступили.
Потім була Карлiвка, там ми БРДМ «сепарський» віджали. Красногорівку брали. Перший раз, коли в Іловайськ заходили, це було 10 серпня, то невдало. А вже 18 серпня ми взяли половину міста, і з 18-го я весь час там був, аж до 30 серпня, коли потрапили в полон. Тоді ми зайняли село, попалили «сепарську» техніку. За 10 кілометрів від нас стояло 28 російських САУ. Рухатися далі ми не могли, чекали підмоги. Нас оточили з усіх боків — з фронту російські війська, ульяновська танкова бригада, ззаду, з тилу, — козачки донські, теж із танками, і «сепари».
Ми просили, щоб артилерія нам простріляла дорогу, але у відповідь нам сказали, що немає наказу. Після того як збройним силам наказали здаватися, то ми ще 36 годин трималися самі. Потім нам поставили умову: якщо ви за 5 хвилин не здастеся, ми почнемо вбивати ваших поранених». Довелося здатися. У мене телефон був такий, що довго зарядку тримав, то я ще й попрощатися встиг із рідними. Зателефонував і сказав, що все, напевне, ми ніколи вже не побачимося.
— Скільки тоді людей взяли в полон?
— 114 людей разом зі мною. Нас передали Моторолі й привезли в підвал Донецької СБУ, потім ще двох із госпіталя привезли, потім медінструктора зі «швидкої» з простреленими обома ногами. Проте це не всі, хто потрапив у полон.
Декого взяли козаки, то мої побратими, які були в їхньому полоні, розповідали, що з 30 людей 10 наймолодших одразу вивели і розстріляли. Бо син отамана козаків загинув, то він так мстився. Деякі батьки досі не здають ДНК, бо не хочуть знати правди. Хоча в мене на очах хлопець загинув, але батьки й дружина не хочуть вірити в те.
— Тобто вас тримали в підвалі Донецької СБУ?
— Так, півтора місяця ми були там, а потім нас відрядили до Іловайська, там ми пробули 2,5 місяця. То було напівпідвальне приміщення лінійного відділення міліції, обгоріла будівля, там ми на ящиках від снарядів спали.
— Мабуть, про умови не варто й питати...
— У Донецьку умови були жахливими: нас не годували, ми були голодними завжди. Могли добу не їсти, потім супу з соляркою принесуть. Дуже били. Особливо тих, у кого татуювання з жовто-синім чи червоно-чорним прапорами чи з тризубом, то їх постійно смикали. Регулярно били донецьких, кого знали, що він звідти. Пізніше хтось злив в інтернет усі наші дані, від посади і звання до ідентифікаційного коду. Били переважно тамтешні, деякі були справжніми звірами, а росіяни допитували.
Хоча треба сказати, що чимало було й нормальних, могли покурити принести і більш-менш по-людськи ставилися. Мене й розстрілювали — вивели, один витяг пістолет і каже: «Повертайся». «Не буду, — кажу, — хочу твої очі побачити». Ну що ж, повернули, звісно, побили спочатку, стріляли — з травматичного пістолета, пальці порвали, спину. Найбільше мене побили, коли нам підкинули наркотики в підвал і почали допитувати, хто у нас наркотики курить? Ми стали сміятися: які наркотики, у нас їсти немає чого. Через те, що я почав сміятися, може, через те й відколотили.
— В Іловайську умови були такими ж?
— До Іловайська нас перевели просто дистрофіками. Один «сепар» мені сказав, що коли побачив, як нас знімали з машини, то йому стало соромно, що він воює за тих людей, які нас довели до такого стану. Мене відрядили в лікарню, бо думали, що хворий на туберкульоз.
А ще до Іловайська нашим дозволили привезти гуманітарну допомогу — їжу, куртки. Там сніги тоді були, холод страшний. Ми плитку самі зробили, а ще змайстрували щось на зразок душу — холодний, але нічого. В Іловайську ми працювали: перекривали дахи, вивозили сміття, копали могили «сепарам», яких привозили з Донецького аеропорту.
Нас могли просто постріляти, коли з’ясовували стосунки між собою
— Місцеві жителі Іловайська переважно були на вашому боці?
— В Іловайську, я б сказав, більшість за нас. В інших містах не знаю. А Іловайськ — це наше місто. Зранку йдемо — на стовпах прапорці намальовані синьо-жовті та червоно-чорні, потім їх замальовують. Дивимося — зранку знову намальовані.
Якось бачили весілля, то багато молоді прийшло під комендатуру, кричали: «Слава Україні! — Героям слава!». Одна жінка весь час дізнавалася, де працюють полонені, приходила і питала, чи нас погодували? Потім комусь телефонувала, нам їсти приносили. Дехто відволікав «сепарів» горілкою, а нам тицяли телефон у руки, щоб додому телефонували.
— Щодо умов, то в Іловайську вони були бодай стерпнішими?
— Так, умови були кращими, ну якщо можна так казати. Там нас не били. Часто прибігали і кричали, що розстріляють. Але не розстрілювали. Їхній комендант сказав, що ми цінний обмінний фонд і на нас можна когось поміняти. Але небезпека була, бо в них постійні розборки між собою і нас могли просто постріляти, коли з’ясовували стосунки між собою.
— Розборки між собою чи між українцями та росіянами?
— Кого там лише не було. Раз осетини захоплювали комендатуру, де ми були.
— Коли було найстрашніше?
— Коли? Та навіть не знаю, коли. Я, напевне, забув, що таке страх. Я найбільше боявся загинути в першому бою, боявся, що не повоюю, а потім уже не боявся. Як має бути, так буде. Хто боїться — тому на фронті немає місця. Та й до всього звикаєш. Звісно має бути відчуття небезпеки, коли летить куля, то сховатися, залягти, найгірше — коли паніка і людина тікає. Я б сказав так, що страх має бути правильним.
Усі, хто потрапив у полон, жалкували, що не загинули на полі бою
— Мабуть, під час полону різні думки були...
— Найбільше хотілося їсти. А ще, напевне, всі, хто потрапив у полон, жалкували, що не загинули на полі бою. Це тепер я розумію, що я витримав, що пройшов, іду далі, а тоді... Там було видно, коли людина входить у себе, я за одним ходив по п’ятах, бо бачив, що з ним щось відбувається. Він зізнався, що думав про самогубство.
Але всі ми там одне одного підтримували, росіяни були вiд нас у шоці. Увесь час згадували: «Як так? На легкових машинах проти танка пішли і захопили село!». Насправді ми були готові померти, нам ніхто не обіцяв, що нас поміняють. Нам лише казали, що нас судитиме їхній народний суд, після якого нас усіх розстріляють. Ніхто не мав ілюзій, що нас випустять.
Насправді, це все вже не полишить, мабуть, ніколи
— Як ви дізналися, що буде обмін полоненими?
— Нам спочатку нічого не говорили, а потім в обід забрали і кажуть, що, мабуть, буде обмін. Але ми вже не вірили. Нас довго катали, потім уночі й почався обмін. Я все одно не вірю, бачу — український прапорець, думаю, розводять нас, підходжу, кажу: «Слава Україні!» — «Героям слава!».
Все одно не вірю. Кажу: «Дай зателефонувати!» — «На!» Точно наші. Тоді я повірив, що нас поміняли. Щодо умов я не знаю, нас було десь 147, їх — 225. То було якесь поле, нас по 10 людей викликали: ми туди, а ті туди. Це було перед Новим роком, кінець 2014-го. Потім нас привезли в Петрівці, там ми пройшли медобстеження, нас допитали СБУ та військова прокуратура, ми дали свідчення.
— А з вами психологи розмовляли?
— Ні, розмов не було жодних, лише ліки. Потім пізніше я став відчувати, що щось зі мною коїться, я не знав, що робити: не спав ночами, а ще родинні проблеми. Тоді й почали з’являтися думки про самогубство, але гнав їх далеко.
Думаєш, як важко жити, але одразу ж ні, хай як важко жити, але для чого вмирати, якщо ти таке пройшов. То мені волонтери порадили Інститут реабілітації, я пройшов там невеличкий курс — 10 чи 15 днів, але на більше мене не вистачило. От там кілька разів спілкувався з психологом і невропатологом.
— Чи готовi знову їхати на фронт?
— Я думаю, час покаже. Не хочу планувати нічого. Я цього року навесні хочу нарешті закінчити навчання й отримати бакалавра на юридичному факультеті Національної академії управління. Туди вступив одразу після тюрми, бо коли я там сидів — вивчив Кримінальний кодекс, посібники читав, писав апеляції, касації іншим. Я брав «академку» на час війни, а далі побачу — може, піду в магістратуру.
Тут такий бардак, тут постійно з кимось треба сваритися. Їдеш у «маршрутці», кажуть: «Я вас туди не посилав, як ви мене дістали, атошники!». Там, на фронті, простіше, ти знаєш: тут свої — там чужі. Але поки що мені написали у військовому квитку «Непридатний». У мене від контузії відшарувалася сітчатка обох очей, хоча процес зупинився, зір не пропав. Ось у квітні повторно здаватиму аналізи, хочу на контракт іти.
