«Гiбридне» свято: якi вiтри гуляють у Марiуполi

04.01.2017
Мешкаю в цьому місті з 1960 року — року відкриття театру. За більш як півстоліття бачив чимало всіляких «театралізованих» свят, мітингів, громадських слухань тощо. Був знайомий з деякими керівниками департаменту культури. Це до того, що йшов листопадового дня на мітинг із нагоди Дня гідності і свободи з особливою цікавістю: хотів дізнатися, в який бік схиляється стрілка політичного барометра в Маріуполі?
 
Перші враження були позитивними: публіка дивувала своєю дисциплінованістю. Усі сходилися до пам’ятника Тарасові Шевченку без запізнення, з квітами одного кольору. Зі стриманого жесту «руководящєй і направляющєй рукі» всі по військовому вишикувалися в каре, реєстрові «козачки» зайняли свою нішу — вона у них стабільна багато років.

Звучить Гімн України. Слово надається заступнику мера — Когуту. «Барометр» політичної погоди включено. Що ж скаже представник нової мерії? Дві-три фрази, виголошені нашвидкуруч (адже погода вітряна, дме з моря «східняк»).

Головне: прозвучали вони мовою агресора, щоб було зрозуміло і на той бік від Талаківки, де вже три роки розмовляють із нами мовою автоматів і гармат. А то, не дай Боже, хтось справді повірить, що «Маріуполь — це Україна», як кричать нам панно на колишнiй мерії, прикриваючи собою «рани» від референдуму 2014 р. А саме вони, ці «рани», наочно підкреслюють ту велику «виховну роботу», яку проводила наша мерія десятиліттями, готуючи громаду міста саме до такого фіналу.
 
Узагалі, громаді дали зрозуміти, що закон Ківалова-Колесніченка в Маріуполі «дєйствуєт». Мимоволі згадалися слова Івана Франка: «...все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді б широкими вселюдськими фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».
 
Окрім Гімну, прозвучала ще пісня-реквієм «Пливе кача». Хвилина мовчання, але ми так і не почули жодного слівця — за що ж загинула Небесна сотня; за які ідеали; що їх вивело на Майдан три роки тому? І, нарешті, чому цей день увійшов у новітню історію України як День гідності і свободи? Отже, яке надзавдання стояло перед тими, хто писав сценарій цього дійства? Поставити «галочку», відрапортувати Жебрівському чи в Київ: Маріуполь — це Україна? Все напишемо, прапори почепимо, мітинги проведемо, тільки не міняйте нас, не відштовхуйте від «золотого корита»...
 
Загалом враження від цього свята «гібридне». Стрілка «політичного барометра» примерзла на позначці «Маріуполь в тумані». Нарешті ведучий закриває мітинг і оголошує покладання квітів до пам’ятника «поету, художнику і громадському діячу Т. Шевченку». Поряд одна журналістка брала інтерв’ю в якогось дідуся і наприкінці попрохала назвати себе. Він відповів: поет, художник і громадський діяч. Дівчина на мить знітилась, а тоді, зрозумівши підтекст, усміхнулась. Вона зрозуміла, до якого рівня сьогодні на святі Гідності і Свободи «опустили» Кобзаря у Маріуполі. Добре, що ще не назвали його в стилі Азарова «русскім пісатєлєм» і «другом Бєлінского».
 
Думаю, тут доречне уточнення: Тарас Шевченко справді поет, художник і громадський діяч. Але скільки пересічних громадян у Маріуполі чи деінде можуть і про себе сказати, як той дідусь, — я поет (було надруковано 2-3 вірші в газеті), художник (випускав стінгазету), громадський діяч (ходив на мітинги і навіть виступав).

Але ж Шевченко — один! І місце вибирали для мітингу саме біля пам’ятника йому не тому, що був він просто поетом і художником, а насамперед Будителем національної гідності і став символом справжньої боротьби за Свободу окремої людини і всього народу: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово...» На цьому зупинимось, це — окрема свята тема...
 
Але не можна не підкреслити, яка була нагода згадати про це, і не просто нагода, а саме нагальна необхідність пригадати громаді, що справжня свобода «на халяву» не приходить. «Борітеся — поборете» — саме за ці Шевченкові слова перший із Небесної сотні отримав кулю в серце.

Це була ще й символічна куля: стріляли в серце всього українського народу і всіх, хто нарешті зрозумів, що таке Гідність окремої людини і Гідність Нації. Ці кулі свистять сьогодні щоденно, забираючи кращих із нас. Небесна сотня виростає в тисячі.
 
Саме по собі постає логічне запитання: так що то було в Маріуполі 21.11.2016? Справжнє святкування Дня гідності і свободи чи повзучий саботаж самої цієї ідеї? Ще раз нагадую про свої враження — стрілка «політичного барометра» показує: «Маріуполь у тумані. Господарює тут вітер зі сходу, і який циклон він принесе завтра?» 
Іван БОНДАР
Маріуполь
  • Нас не здолати нікому

    Величавий час вирішальної битви Руси-України з одвічним ворогом - Московією надихає багатьох українців. Пропонуємо увазі читачів вірші Ірини Омельченко. >>

  • Хресний путь

    Український поет Олександр Ірванець ексклюзивно надав «Україні молодій» для публікації свій новий пронизливий вірш про блокадний Маріуполь. >>

  • Україні потрібно закрити небо від росіян: тоді зможемо перейти в контрнаступ

    Ми вступили у квітень – другий місяць війни. Російських окупантів вдалося відтіснити від Києва, але він посилює атаки на Донбасі, має намір зламати Маріуполь та повністю захопити Донецьку та Луганську області. Як може далі розвиватися військова складова, зокрема, на Донбасі? >>