«Ліве крило» жлобства: символи та ритуали совкового прагматика

20.12.2016
«Ліве крило» жлобства: символи та ритуали совкового прагматика

Совкове мислення з мізків деяких українців навіть кувалдою не виб’єш.

Дивовижно, але зараз в українському соціумі аж занадто тих світоглядних «індикаторів», які засвідчують бажання значної його частини не те що отримувати прибуток, а й наживатися за рахунок «вічно живих принципів» радянських людей, — а чи бувають такі люди «колишніми?» «Радянська людина» як «професійний споживач» та «безплідний розпилювач» усіх цінностей — від духовних до матеріальних — явище, на жаль, стале за наших часів. 

Той, що живе з країною «паралельним кіно»

Для совкового прагматика символами та ритуалами особливого штибу є його горда-пихата-бундючна здатність виживати в горнилі будь-яких катаклізмів, одночасно перебуваючи у полоні своїх та масових ілюзій, що насправді він є осторонь буремних історичних подій та навіть економічних зламів у країні.

Він намагається жити з країною «паралельним кіно», — але аж ніяк не реальним життям, — і це, вочевидь, «тарганяча карма» громадянина, який не бачить суперечності між своїм призначенням як належного до світу людей і агресивною безпорадністю хітонового паразита «на піку пристосуванства». 
 
Чи наявність у суспільстві «совкових прагматиків» гальмує його розвиток? Може і гальмувати, адже совковий прагматизм є відтворюваним міжпоколіннєво. І серед молоді цілком багато людей, не обтяжених соціальною відповідальністю, готових продати здатність жити реальним життям за гарантований соціальний «пайок» від держави. 
 
Молоді совкові прагматики змалку планують, як житимуть самостійно, — як тільки по смерті батьків звільниться квартира і можна буде впустити до «зайвих» кімнат квартирантів, — і це буде «життя рантьє». Соціальний інфантилізм характерний не тільки для таких «надміру юних» громадян, а й для їхніх дідусів та бабусь.
 
Щодо цінностей — совковий прагматик не схильний до об’єднання з іншими людьми, натомість схильний до нагромадження всілякого світоглядного непрацюючого та непродуктивного непотребу в стилі «хлам-тек», і мріє мати за собою цілу «скатертину-самобранку» цих «антицінностей».

Адже всі цінності — від духовних до матеріальних — совкові прагматики над усе воліють екстенсивно проїсти — діставши хоча би користь 1:1 («один до одного» — скільки вклав, стільки ж і отримав), — таким чином проїв і з’ятрив себе Радянський Союз. З одного боку, Радянський Союз довів цим фіналом свою невідтворюваність у раціональних реаліях сучасності.

Проте його духовний спадок означає страхи великої маси населення, притаманні їм внутрішньоутробну обивательську обережність, пристосуванство, — і ці феномени «агресивної обережності», «хамського опікування» принаймні своєю родиною, а не оточенням, агресивне нав’язування оточенню злочинної соціальної пасивності насправді є злочинною безвідповідальністю великої частини суспільства за його долю. І це — зрадництво.

У тому числі й щодо сучасної історії. Це і є та сама «зрада» і «нас зливають», — коли сірі, як картопля, людці долучені до визначення долі цілих генерацій. При цьому об’єктом їхніх страхів та неприйняття насправді є герої нашого часу. Крім того що совкові прагматики агресивно-боягузливі, вони ще й відверто демонструють «лушпайки зі свого картопляного мундира», — вони нав’язливі, схильні до огульного засудження найкращих людських чеснот, ними за життя незвіданих, і вони дійсно шкодують за тим, що за їхнє зловтішне пліткарство перед телеекранами, коли в них «рука на пульсі», держава не платить їм грошей...
 
Усе життя совкові прагматики проводили життя паразитів і не вміють працювати. За нових умов вони ніколи не будуть гнучкими.  Явище совкового прагматизму можна визначити як «ліве крило жлобства». 

Як його впізнати?

Совкові прагматики характеризуються усталеним набором світоглядних якостей. 
 
1. Висока базова недовіра совкових прагматиків до світу.
 
Нормальні морально здорові люди визнають, що життя ширше відомих їм меж. Тому вони мають відчуття щирої цікавості до «правильного» людського світу, аж до відчуття родинної спорідненості з ним, — особливо за екстремальних умов, у яких перебуває Вітчизна під час національно-визвольної війни за свою незалежність. Совкові прагматики завжди малюють між собою й усім «зовнішнім» формальні та штучні перепони і перебувають усередині особистого «циркуляра», — навіть коли накладають цим на себе обмеження власних прав. 
 
Діяти собі на шкоду, накладаючи на себе абсурдні обмеження, совкові прагматики звикли, це для них своєрідна збочена «психогігієна». «Захворіла — лікар приписав ліки, — в аптеці біля будинку виявилося дорого, — поїхала на інший край міста, де продавали дешевше, — а тут пустилася злива, — на «маршрутці» вирішила заощадити, — довго йшла до трамвая, — тепер я ще й сильно застуджена, — і до всього тепер лікар рекомендує стаціонар. А все через те, що у відлигу я не люблю їздити на автівці, та ще й по недорогі ліки. Так завжди відбувається: зранку я не за кермом — і цього дня запускається просто «бунт речей». 
 
2. Заощадження на власному здоров’ї та працездатності, — а як припече, то й використання чужих коштів та «вливань» чужого душевного ресурсу собі на користь — перетікання чужого соціального капіталу на користь «себе бідного/вбогого», — заради цього совковий прагматик бавитиметься із власним життям у «російську рулетку». «Халява» — «ідефікс» совкового прагматика.
 
Наприклад, 50-річний таксист-сторож (а совковий прагматик завжди хизується купою некваліфікованих робіт-підробітків), раптово діставши ішемічний інсульт, «героїчно» звільнив від піклування про себе — в умовах жахливої районної лікарні, — свою родину, ризикнувши «довіритися у горі» сусідці-дрібній чиновниці з мерії, «оскільки вона є відповідальна влада».

Поки чесна і «некорумпована» сусідка по-дружньому допомагала хворому подолати перші три дні тяжкої недуги, організуючи на місці «всю медицину» йому та всій палаті інсультників, виявилося, що дружина хворого, «професійна нероба», вкупі із сином-студентом, за чиє навчання університету сплачував недоріка-батечко, виявили бажання «спустити главу родини просто зі схилу років», — виглядало так, наче вони поховали його раніше, аніж він помре, адже замість навідувати у лікарні, розраховували, за яку суму вигідніше продати його холостяцьку «хрущовку»...

Прозріла сусідка-чиновниця «просто по-людськи» поговорила з лікарями, аби вони використали якісь правові важелі для того, щоб знавісніла сімейка хоча би аліментами взяла участь у лікуванні свого «глави». І на четверту добу, коли стало зрозуміло, що дядько все ж таки вижив усупереч догляду і недогляду, до його лікарняної палати з’явився син — із лотком олів’є з супермаркету.
 
Добра сусідка більше не вітається з цією родиною — і підозрює, що є їхнім «класовим ворогом». Син ще нескоро «промотає» батьківську квартиру, як той свого часу «промотав» дідову крамницю... Висновок iз цієї історії вона зробила простий: «Наші люди ще самі не знають, чого вони хочуть, — а їм уже всі й усім зобов’язані».   
 
3. Совковим прагматикам притаманне бажання сповідатися перед сторонніми людьми заради нікому не потрібних самовиправдань, із демонстрацією власних юродивих моральних «язвищ»: «Люди добрі, самі ми — завжди і повсюдно — «не мєстниє!» — для того, аби дістати зиск навіть на своєму безголів’ї і перекласти відповідальність на когось за свої дії та бездіяльність.

Передовсім — відповідальність фінансову, якщо на юродстві можна щось «заробити» або випросити, — як «належну субсидію». До цього «набору «нечеснот» належить і спекулювання на колишніх надто сумнівних досягненнях. 
 
«Зворотнім боком» «культури бідкання» совкових прагматиків виступає самовихваляння. Совкові прагматики хизуються тим, що вклали у справу мало, а то й нахалтурили, а дістали несподівано великий куш. Їм невтямки, що вихвалятися означає виправдовуватись. Насправді 90% роботи совкових прагматиків становлять «понти». Решту 10% — дешеві «відкриття», як-от осяяння чиновників: «Чи не краще не тримати половину населення на субсидіях, а спробувати сплачувати людям за роботу належне, відповідно до їхнього внеску до економіки?»... 
 
Наявність у соціумі волонтерів узагалі заважає совковим прагматикам грати із соціумом у покер за шаховою дошкою. 
 
4. Совкові прагматики як клас тавровані належністю до культури бідності.

Їм нецікава історія, культурні події проходять повз них, у них немає інтересів, окрім потреб виживання. І як тут не згадаєш прислів’я: «Чого бідний — бо дурний, а дурний — бо бідний». Казенні стосунки з оточенням совкових прагматиків засвідчують їхню напрацьовану бездуховність. У таких людей «дефіцітарна свідомість». Її основний постулат: хизуючись, одночасно обмежувати себе в чому тільки можна. 
 
У традиції «духовного совка» доброю людиною вважається людина «ніяка» і безхребетна, а то й безпомічна, якій ведеться гірше, аніж самому совковому прагматику, і потрібна така нездара в оточенні останнього, аби виливати їй на голову своє зловтішне співчуття. На це в наших ЗМІ працює ціла «ток-шоу-індустрія зловтішності», яка не приводить ні до яких суспільно корисних результатів, а слугує винятково задля того, аби совковий прагматик тішився, прораховуючи, що йому ще не так погано ведеться у своєму неситому житті, аніж, скажімо, зґвалтованим у родині дітям або жертвам маніяка... 
 
5. Політична невизначеність совкових прагматиків означає їхню справжню агресивну дезорієнтацію.

Саме вони бояться вояків добробатів (бо у тих, на їхній погляд, «передоз мужності»). У самих совкових прагматиків стосовно Батьківщини превалює почуття «пристойної ненависті». Совкові прагматики «не стидаються» газетних кліше на свою адресу, таких, як «маленький українець», цілком свідомо долучаючи себе до «пересічних» людей, «яким положено» — хоча і не належить». 
 
Цілком «совково-прагматичними» є демагогічні збурення у середовищі гуманітарних наук, коли раптом хтось із «суспільствознавців без кордонів здорового глузду» візьме та й понесе на язиці якийсь антипатріотичний абсурд у «антинауковій дискусії» на півсвіту, — так поводяться люди, від яких нічого не залежить узагалі, у тому числі й у стані суспільного світогляду, — і це засвідчує, на жаль, факт, що професійна спільнота науковців-суспільствознавців не склалася, тому що дозволяє полярні моральні шкали в оцінюванні суспільства. У чому тоді тут наука із притаманними їй підходами?
 
Можемо оцінити лише совкову безвідповідальність наукового загалу за створюваний усередині нього «продукт», — і якось уже не шкода цей «вчений люд» за те, що «вони — бюджетники». Адже який суспільний лад обстоюють — такі й уроки від нього отримують.  
 
А люди, які живуть активним життям і створюють сучасність, — ніколи ні про що не шкодуватимуть, адже їхній свідомий вибір не передбачає жертовності. А передбачена вона винятково для «закланних» совкових прагматиків.