«Газова голка» зламалася: рік без російського газу

25.11.2016

«Газова голка» зламалася: рік без російського газу

Рік без російського газу — перший крок України до справжньої незалежності.

Від 26 листопада 2015 року Україна більше не купує у Росії газ напряму — він надходить до нашої держави реверсними маршрутами. Ця обставина надзвичайно дратує кремлівського керманича Владіміра Путіна. «Україна відмовляється купувати наш газ, а віддає перевагу газу за ціною 330 доларів з Європи. Сьогодні ціна для України буде не вищою, ніж для сусідніх держав, зокрема для Польщі. Польща купує у нас газ за договірними зобов’язаннями по 184-185 доларів за 1 тис. куб. м. Україні ми могли б продавати по 180 доларів. Я цю ціну назвав — 180 доларів за тисячу кубометрів», — спокушає Путін. Але дарма.

Газ: шукаємо альтернативних постачальників

У жовтні цього року Україна імпортувала зі Словаччини 42,016 млн. кубометрів природного газу. А віднедавна пустила на свій ринок французьку енергокомпанію Engie, розширивши тим самим енергетичні обрії. Engie, чий найбільший пакет акцій (35,7 %) тримає уряд Франції, є партнером Росії по Північному потоку-2. Ця компанія поставила в Україну 3,5 млрд. кубів палива.

Відновлено й перервану співпрацю з норвезьким постачальником Statoil — другим за обсягом на європейському ринку після російського «Газпрому». У 2015-му Statoil закачав Україні 2 млрд. кубів газу, протягом останнього місяця норвезькі партнери поставили нам 7,5 млн. кубів. До України йде також і німецький та швейцарський газ. При цьому середня вартість швейцарського газу — 206 дол. за тис. кубів, німецького — 195 дол., італійського — 198,7 дол., французького — 195,5 дол. Отже, перемога? Чи все-таки зрада, бо газ, який надходить до України, за походженням є російським? Щоб відповісти на це питання, треба зануритися в історію україно-російських газових відносин.

Тримати Україну на газовій голці і в жодному разі не відпускати у вільне плавання Росія планувала від самого початку. У 1993-му тодішній президент Росії Борис Єльцин застосував перший газовий шантаж. Тоді він разом із главою України Леонідом Кравчуком погодив обмін частини кораблів Чорноморського флоту на списання 800 мільйонів доларів боргу за газ. У 1994-му була підписана спеціальна газова угода, що мала діяти аж до 2005 р. Згідно з нею, ціна на російський газ визначалася окремо.

Починаючи з 1995-го, Україна платила Росії по 50 доларів за тисячу кубометрів газу. Так тривало аж до 2005-го, до перемоги у нас Помаранчевої революції. Відтак «Газпром» спохватився і затребував в України «європейську ціну» за газ — 250 доларів. Українська сторона відмовилася платити у п’ять разів більше, посилаючись на згадувану вище угоду, підписану Кравчуком та Єльциним. У відповідь на це в ніч на 1 січня 2006 року «Газпром» припинив постачання газу Україні, а згодом ще й звинуватив «Нафтогаз» у несанкціонованому відборі палива.

Компроміс було віднайдено 4 січня 2006 року. Сторони домовилися про газ по 95 доларів. У 2008-му Україна платила за газ уже 179,5 долара. Тоді уряд вдруге очолювала Юлія Тимошенко. Президент Віктор Ющенко поставив перед урядом Тимошенко завдання: домогтися зниження вже затвердженої на той час ціни на 2009 рік — 235 доларів за тисячу кубів до 205 доларів. Росія не йшла на такі вимоги, тож 31 грудня 2008 року замість підписання газового договору на 2009-й українська делегація на чолі з керівником «Нафтогазу» Олегом Дубиною повернулася з Москви.

Услід їй президент РФ Дмітрій Медведєв заявив, що в такому разі ціна на газ для України становитиме 450 доларів. З 1 січня 2009-го Росія перекрила газовий вентиль і повністю припинила постачання газу в Україну. У зв’язку з цим блакитне паливо перестало надходити й до країн Центральної та Східної Європи. Євросоюз став вимагати від РФ та України розв’язати дану проблему.

Розв’язання прийшло в особі все тієї ж Юлії Тимошенко. 18 січня 2009 року українська Прем’єр домовилася з Владіміром Путіним про новий контракт, який вона по прибутті в Україну назвала «перемогою». Згідно з ним, ціна на газ встановлюється за формулою, що визначається у прив’язці до світових цін на нафту. За цей договір Тимошенко не лаяв хіба що лінивий, а новообраний у 2010 році Президент України Віктор Янукович навіть засадив Юлію Володимирівну за ґрати.

Взявшись «поправити» завдану Україні Юлією Тимошенко шкоду, Янукович уклав з Росією ще більш кабальний та фатальний за наслідками контракт, який отримав назву «харківських домовленостей». Як і у 1993-му, домовленості ці обмінювали «газ на флот». В обмін на стодоларову знижку на газ Росія виторгувала пролонгацію перебування Чорноморського флоту в Криму аж до 2042 року. Наступний раунд газових перемовин, у яких був задіяний Янукович, мав місце у грудні 2013-го. Тоді президенти України та Росії підписали доповнення до контракту 2009 року, згідно з яким Росія мала відпускати нашій державі газ по 268,5 долара за тисячу кубів.

Після Революції гідності тодішній Прем’єр Арсеній Яценюк заповзявся працювати над тим, аби зменшити російську частку в тих обсягах палива, які Україна закуповує за кордоном. Певною мірою цього досягти вдалося. Як уже було сказано, з 2015 року діє схема, відповідно до якої Україна купує російський газ у європейських країнах за реверсним принципом.

Тепер він потрапляє до нас обхідними шляхами. Тобто наразі можна говорити про те, що диверсифіковані саме маршрути цього газу, але не джерела його надходження. І хоч це краще, ніж нічого, особливо пишатися такою ситуацією не доводиться. Об’єктивно кажучи, Україна лише зробила перші кроки у напрямі енергетичної незалежності, але не досягла її.

Безпосередньої провини теперішньої української влади в цьому немає. Адже існує певна логістика газогонів, і закуповувати газ, наприклад, напряму в Азербайджані Україна не може ніяк. Можливо, вже незабаром Європа змусить працювати на себе надра Каспійського басейну, де Азербайджан володіє газоконденсатним родовищем Шах-Деніз. До 2017 року, коли завершиться розробка другої стадії цього родовища, річний рівень видобутку газу в цій країні дозволить їй постачати на європейський ринок до 10 мільярдів кубометрів газу на рік.

А відтак, імовірно, поспіє й будівництво нового Трансанатолійського трубопроводу в обхід Росії, про який не далі як у червні цього року домовилися Азербайджан та Туреччина. Однак поки що все це — плани на найближче майбутнє, тоді як перед Україною стоїть завдання перезимувати зиму 2016-17 років, яка невпинно насувається.

Вугілля: відмовитися не можна купувати

А для «успішної» зими нам потрібен не лише газ, нам потрібне також вугілля, яке використовують українські ТЕЦ. Це питання варто розглянути під дещо незвичним кутом зору. Бо поки в Україні ламають списи довкола того, як внести корективи у формулу «Роттердам плюс», світ міркує над альтернативою вугіллю як такому. При цьому жоден український посадовець не бере участі у подібних дискусіях.

А тим часом президент Франції Франсуа Олланд закликає новообраного американського лідера Дональда Трампа дотриматися Паризької кліматичної угоди, яку підписали в тому числі й США. Дійсно, обрання Трампа створює певні складнощі на шляху виконання угоди, адже він заявив про намір наростити в США обсяги видобутку нафти, вугілля та сланців і тим самим поставив хрест на намірах Барака Обами знизити викиди парникових газів на 26—28 %. Власне, такими й були зобов’язання Сполучених Штатів, узяті ними в рамках Паризької угоди.

Зайве говорити про те, що парникові гази руйнують тепловий баланс Землі. Натомість варто згадати, що країни, здатні більш-менш думати про майбутнє людства, вже зараз роблять значні кроки до того, аби позбутися тих видів палива, при використанні яких виділяються парникові гази. Хто, наприклад, знає про те, що та сама Південно-Африканська Республіка, котра продає Україні своє вугілля, першою навчилася отримувати з нього синтетичне паливо? Ми звикли дивитися на Африку як на третій світ, тоді як Африка (зокрема, ПАР), напевне, вважає третім світом нас. У цій країні вже зараз третина всього палива є синтетичним. Нам про таке годі й мріяти.

Проте синтетичне паливо в рази екологічніше за натуральне, бо містить набагато менше шкідливих речовин (наприклад, сірки) і не призводить до викидів парникових газів. Синтетичне паливо дорожче за натуральне (інакше друге вже б поступилося місцем першому), проте воно принаймні залишає цій планеті шанс на виживання.

У ПАР його навчилися виробляти вимушено: під час апартеїду, в умовах чинних санкцій, країна мусила забезпечувати себе паливом, не маючи природних покладів нафти та газу. Проте справа не лише в «обділеності» деяких країн ресурсами. Багатий на природний газ Катар також виробляє синтетичне дизельне пальне з цього самого газу.

Тим часом вугілля позбувається й один із найбільших його споживачів — Китай. Ця країна планує до 2020 року знизити частку енергогенеруючих компаній, що працюють з вугіллям, до 67 %.

Що стосується Сполучених Штатів, то, за повідомленням Управління енергетичної інформації, у 2016 році сегмент газової генерації вперше перевершив вугільну. США, як і Китай, належать до п’ятірки найбільших у світі споживачів вугілля, проте цьогоріч обсяг електроенергії на газових джерелах у США наблизився до 33 %, а на вугільних скоротився до 32 %. Тоді як у 2008 році на вугільну генерацію в США припадала половина виробленої в країні електроенергії.

Повертаючись до Сполучених Штатів, згадаймо й тамтешню «сланцеву революцію». Вона також не впала з неба, а була наслідком правильного господарювання та виважених рішень. Завдяки їй американська влада зуміла поліпшити соціальний клімат у депресивних районах Монтани, Північної Дакоти та Пенсильванії, де якраз і залягали сланці. Їх розробка створила нові робочі місця та завдала удару по безробіттю.

В Україні ж тему сланцевого газу мусолять із 2010 року. Маючи всього-на-всього дві газоносні площі — Олеську та Юзівську, наша країна так і не почала їх розробку. Обидва потенційних інвестори — компанія Shell та Chevron — благополучно втекли: одна — від війни, а інша — від особливостей українського господарювання. Недавня ж історія з сумнівним інвестором Yuzgaz B.V., який претендував на «Юзівку», взагалі завершилася скандалом та відмовою йому в розробці цієї площі.

Однак повернемося до вугілля. Російські ЗМІ, цитуючи ватажка «ДНР» Захарченка, смакують новину про те, що «республіка відновила відправлення вугілля в Україну, оскільки та не зможе пережити зиму без додаткових поставок». І хоч міністр енергетики України Ігор Насалик стверджує, що в держави немає жодних «вугільних» домовленостей з «ДНР/ЛНР», ні для кого не є секретом, що паливо звідти йде повним ходом. Інколи — під виглядом польського, інколи — без жодних маскувань.

Енергетичний магнат Рінат Ахметов, чиї вугільнодобувні підприємства залишились на не підконтрольній Україні території, а приналежні йому ТЕС розкидані по всій країні, спокійнісінько вантажить чорне золото з самопроголошених «республік». Причому, за даними Державної фіскальної служби, вугілля з «ДНР/ЛНР» потрапляє навіть на зовнішні ринки — в Туреччину, Румунію, Словаччину. Його ні з чим не сплутаєш — антрацит такої марки видобувається лише на українському Донбасі.

Водночас із цим державний регулятор запровадив ціну на вугілля для ТЕС Ахметова за формулою «Роттердам плюс», і надприбутки потекли рікою до теплової генерації України, 70% якої контролює компанія ДТЕК Ріната Ахметова.

Вугілля з Донбасу коштує українському споживачеві стільки, скільки коштувало б, якби прибуло з роттердамської біржі — тобто на 125% дорожче порівняно з весною минулого року. Це знають усі, і всі не реагують. Тим часом діяти треба не лише в напрямі приборкання апетитів олігархату. Треба бодай трохи озирнутися навколо, щоб зрозуміти, в якій глибокій цивілізаційній дірі ми опинилися. Особливо у порівнянні з рештою світу.

Друкована версія