Конфлікт за ресурси чи компромісна угода: до чого прийдуть країни Центральної Азії

19.10.2016
Конфлікт за ресурси чи компромісна угода: до чого прийдуть країни Центральної Азії

Розділ водних ресурсів — це основне проблемне питання на сьогодні в Центральній Азії, яке загрожує ускладненням відносин між сусідніми країнами. Особливо актуально це у випадку з налагодженням двосторонніх угод між Казахстаном і Киргизстаном. 

Суть проблеми в тому, що Центральна Азія вважається одним із вододефіцитних регіонів світу, при цьому водний баланс розподілений украй нерівномірно. 
 
Тоді  як у Киргизстані і Таджикистані води в надлишку, Узбекистан, Туркменістан і Казахстан відчувають нестачу водних ресурсів. У свою чергу, Киргизстан і Таджикистан — енергодефіцитні країни.
 
За часів Радянського Союзу система управління водними ресурсами працювала злагоджено: Таджикистан і Киргизстан узимку накопичували воду в своїх водосховищах, влітку скидали її для поливу орних земель Узбекистану, Казахстану і Туркменії, а в обмін на це взимку їм надходили електроенергія і газ.
 
Втім це була так звана псевдовзаємовигідна схема, яка зруйнувалася в 90-х роках. Як виявилося, вартість ресурсів була нерівноцінною, як і умова їх отримання: якщо електроенергію одні країни купували за гроші, то воду змушені були віддавати абсолютно безплатно.
 
Щоб отримати енергонезалежність, Таджикистан і Киргизстан будують власні ГЕС, а це викликало незадоволення з боку Узбекистану. Як основний споживач води в Азії ця держава побоюється, що порушення екологічного балансу в Аральському морі обернеться економічними втратами для неї при вирощуванні водозатратної культури — бавовни.
 
Незважаючи на те що існує гостра проблема дефіциту води, населення країн Азії відноситься до її споживання неекономно. Для порівняння: Туркменістан і Узбекистан за рік споживають удвічі більше води, ніж Сполучені Штати Америки.
 
Приклад того, як потрібно ставитися до водних ресурсів, наочно демонструє Казах­стан: у південних регіонах країни сьогодні активно культивується крапельне зрошування і ведеться робота з відновлення північної частини Аральського моря. Крім того, Казахстан зумів домовитися з Киргизстаном про обмін електроенергією на вигідних умовах.
 
Тобто, по суті, відновлено систему бартерного обміну — воду  на енергію. Проте цей показовий приклад добросусідських відносин не став зразком для Узбекистану і Киргизстану. З’ясування відносин між цими країнами відбувається на рівні вираження нот протесту, інколи в хід ідуть навіть силові операції.
 
Резонансний випадок стався в районі Унгар-Тоо в Джалал-Абадській області Киргизстану, де обидві сторони виса­джували поліцейські десанти. Причиною неврегульованого конфлікту стало оспорювання права на користування Орто-Токойським (або Касансайським, як його називають в Узбекистані) водосховищем, яке постачає воду в обидві республіки.
 
Побудоване в радянські роки, водосховище стало для Киргизстану й Узбекистану яблуком розбрату в нинішній час. Право на володіння «спадщиною» оскаржується сторонами з моменту набуття державами незалежності.
 
Подібні ситуації можуть виникнути також на ґрунті реалізації проекту з будівництва Рогунської ГЕС у Таджикистані, до якого Узбекистан ставиться вкрай негативно.
Звичайно, діалог між країнами може і не відбутися в разі відмови від участі на рівних правах однієї з держав.
 
Хоча кожна сторона розуміє, що для досягнення розумної схеми розподілу інтересів і вигод використання водних ресурсів за переговорним столом слід перебувати всім учасникам, тобто всій п’ятірці держав ЦАР (Центральноазійський регіон).
 
У всій цій історії важливе одне: глави держав країн повинні прийти до угоди і розуміння гостроти проблеми. Адже в цій ситуації актуальне прислів’я: «Поганий мир кращий за добру сварку».
 
Якщо найближчим часом за один стіл переговорів не сядуть усі п’ять країн: Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан і Казахстан, — то невідомо, до яких інших способів врегулювання водно­енергетичних відносин прийдуть ці держави.
 
Поки є час вибору — яким шляхом досягти взаєморозуміння, поки суть питання не так гостро стоїть на порядку денному, — пора обговорити всі варіанти.
 
Адже перші зіткнення в Центральній Азії, по суті, є індикаторами того, що в найближчому майбутньому регіон може чекати серйозний конфлікт за ресурси. Країнам нарешті слід визнати взаємозалежність. І використовувати свої можливості на благо не тільки собі, а й сусідам, щоб забезпечити розвиток регіону в цілому.
 
До цього, власне, закликає створення Союзу Центрально-Азіатських держав, обговорення перспектив якого триває кілька останніх років. На сьогодні він може стати єдиним майданчиком для пошуку консенсусу, вигідного всім країнам. А він, судячи з ситуації за останні чверть століття, полягає у відновленні розумної системи водно­енергетичного балансу.