Якщо ви захоплюєтесь Індією і мрієте побувати в ній, але не знаєте імені бенгальського й індійського просвітителя Рабіндраната Тагора, вважайте, що ви нічого не знаєте про цю країну. У кожного народу є людина, яка не лише привнесла щось нове, свіже у культуру, мистецтво, освіту, літературу та музику, а й вивела країну на новий щабель розвитку. Для Індії такою людиною став Тагор.
Перший неєвропейський Нобелівський лауреат з літератури, автор гімнів для двох країн (Індії та Бангладеш), філософ, художник, музикант, мандрівник і письменник, а також меценат, який відкрив безплатний університет у себе на батьківщині.
Виставка під назвою «Де душа живе без страху...», яку відкрили в музеї Ханенків, представляє не лише картини художника, а й афоризми, фото його робіт. За словами організаторів, виставка має не тільки художній, а й просвітницький характер. Адже представлені картини, — це копії робіт митця, бо оригінали зараз ніде не експонуються.
Коли ви починаєте огляд картин, то в залі чути пісні Тагора, які він писав протягом усього життя. Увесь колорит індійської тематики забезпечує саме музика, яка звучить у музеї. А кожна з картин, представлених на виставці, супроводжується афоризмом автора.
Назви картини не мають і виконані в індивідуальному художньому стилі автора. Як зазначила у коментарі «УМ» авторка виставки, а також ініціатор створення Центру Тагора в Україні Мрідула Гош: «Рабіндранат Тагор ніколи не підписував свої роботи, вважаючи, що картина, яка має назву, вже нав’язує людині те, чого вона може і не побачити. Створюючи виставку, ми розуміли, що люди часто запитуватимуть: «А яку назву має ця картина?», тому дозволили собі попідписувати роботи «умовними» назвами.
Проте варто знати, що Тагор ніколи не називав свої картини, вважаючи це свободою творчості та бачення. У цьому і весь Тагор, він хотів, щоб люди мислили, бачили щось «своє» у його роботах».
Писати картини Тагор почав у 68 років.
Проте такий поважний вік не завадив йому стати відомим художником у всьому світі. Його картини були представлені у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, Москві та інших містах світу. Манера створення полотен полягала у тому, що спершу Тагор вимальовував «карлючки» — малюнки різними штрихами, а згодом починав писати повноцінні картини.
Академічної освіти Тагор не мав. Це притому, що походив із заможної родини. Хоча в сім’ї і виховувалось 14 дітей, однак батьки мали змогу дати їм усім університетську освіту. Проте Тагор, провчившись рік в університеті, зрозумів для себе, що освіта колоніальної Індії була системою впливу на людей, рабством, яке виховувало з індійців клерків, котрі віддано служитимуть британцям.
«Тагор усе життя вчився і вважав це ключовим у розвитку людини. Проте він ненавидів систему освіти. Може, саме це і вплинуло на те, щоб відкрити з часом власну школу, яка стала через декілька років університетом.
Адже незважаючи на те, що Тагор не отримав академічної університетської освіти, він усе життя стверджував, що «освіта — це ключ до незалежності будь-якої країни», — додає пані Гош.
Найбільшої популярності Тагор досяг у 1913 році, коли став лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури «за глибоко відчуті оригінальні та прекрасні вірші, які з винятковою майстерністю виразили його поетичне мислення», — зазначав у своїй промові представник Шведської академії Харальд Йерне». Саме збірка «Жертовних пісень» і принесла світову славу Тагору. Проте, як він сам підкреслював, це нічого не змінило в його житті. Усі кошти з премії поет віддав на розбудову своєї школи.
У 1947 році, коли Індія стала незалежною державою, одну із пісень Тагора обрали гімном країни, який і по сьогодні є головною піснею Індії. «Звісно, у Тагора не запитували, чи він не проти, щоб його пісня стала гімном, оскільки його вже не було. Але він завжди повторював, що не любить слави, оскільки вважав її ув’язненням для людини», — розповідає авторка виставки Мрідула Гош.
Цікавинкою для українців є те, що індійський просвітитель народився у рік смерті нашого письменника Тараса Шевченка, що є певним символом як для Індії, так і України. За своє життя Тагор побував у 33 країнах і завжди повторював, що «шукає свою країну у кожній країні». Мабуть, саме через цю щиру любов і відданість своїй батьківщині його й по сьогодні вважають найвпливовішою людиною Індії.
