У серпні 44-го в моєму Урожі двоє людей вчинило самогубство у дуже страшний спосіб: жінка зарізалася бритвою, а чоловік зачинився у хаті й спалив себе.
Майже в один день, у різних кінцях села двоє людей не змогли впоратись з абсурдом війни, хоч та, Друга світова, війна нам видається чорно-білою, але повернення Червоної армії після того, як на її початку енкаведисти розстріляли біля каплиці св. Антонія увесь цвіт інтелігенції — 40 чоловік, а посеред села наповнили криницю тілами селян, господарів і активістів «Просвіти», означало знову терор і вбивства.
Моя бабця, у якої переодягнені енкаведисти вбили сина у 1946 році, мусила жити далі, але її невиплакане горе виливалося до кінця життя у тихе божевілля: вона чи не кожного дня по обіді починала ходити по хаті й тихо плакати за Юзьом, своїм первістком. І в 60 років, і в 80, і в 90. І на грудях носила папірчик, в який було загорнуте його фото.
Якщо ми думаємо, що нам минуться оті всі смерті, втрачені домівки, Іловайськ, Дебальцеве, після того, як ми здолаємо ворога, то ми помиляємось. Навпаки — притлумлена свідомість звільниться, туман розвіється, і ми побачимо тепер не кольоровий гібридний образ цієї війни, а образ чорно-білий: українсько-російська війна, де фронтом є вся країна, а не Донбас і Крим. І онуки тих, хто зараз сидить в окопах, не маючи права стріляти у відповідь, і онуки тих, хто розважається після трудового тижня в нічних клубах, переживатимуть цю війну значно глибше.
Вона зробить їх іншими.Вони бачитимуть те, чого не бачать зараз: у 2014 році Росія підло напала на Україну, і країни, які мали гарантувати безпеку нашої держави, проігнорували свої зобов’язання, натомість змушували українську владу до компромісів із ворогом. Але український народ не дозволив цього і зупинив ворога, створивши добровольчі батальйони. І це розповідатимуть у шкільних підручниках.
Усе те, що так нас зараз засмучує — мародерство влади, продажність ЗМІ, повзуча русифікація, соціальний егоїзм — це ознаки постколоніального клептократичного суспільства. Західна Європа, окрім Польщі, під час Другої світової війни поводилась ще більш ганебно і не почуває зараз ані найменших докорів сумління. Вона вже тоді була клептократичною.
Я читала цікавий аналіз поведінки українських студентів під час створення УГА (Українська галицька армія. — Ред.). Одні вирішили продовжити здобувати знання і духовність, інші боялись, ще інші вважали, що то не їхня справа здобувати волю України, але готові були скористатись з цієї волі.
Те саме відбувається зараз, тільки в клептократичному суспільстві, де купують дипломи і дають хабарі, частка патріотів серед студентів напевно менша, ніж у 1918 році. Але вона є. Інстинкт виживання присутній як в окремій людині, так і в нації. Він приводить врешті до перемоги, яка, з точки зору здорового глузду, здається неможливою.
Усі державні інституції в Україні нині колоніально-клептократичні, і нічого дивного у цьому немає. Люди, які працюють у тих структурах гріха, не усвідомлюють цього. Вони лягають спати, вкриваючись брехнею, і встають із брехнею.
Якщо ж зруйнувати ці структури в один момент, настане хаос, яким знову скористаються популісти і клептократи. Якщо ж залишити на самоплив, то градус невдоволення у суспільстві тільки зростатиме, і тоді настане також хаос. Від хаосу рятують публічне обговорення подій, незаангажована аналітика і поступове відвойовування окупованих сердець.
Українську галицьку армію створили на кошти, які пожертвували свідомі українці. Наші добровольчі батальйони – також. Це ще одне підтвердження того, що війна 2014 року є національно-визвольною. Це абсолютно незрозуміло нашим західним сусідам-лібералам, для яких національне питання — в далекому минулому.
Але, якби на міжнародному рівні про це заявили очільники нашої держави, стало б менше брехні і замовчування. Наразі цим просвітництвом займаються тільки свідомі представники української діаспори і заробітчани. Дива від цієї влади годі чекати.
Головне не дозволити їй собою маніпулювати і готувати нову, яка буде служити, а не правити. Тобто в майбутньому повністю замінити клептократичну, колоніальну і безвідповідальну еліту на патріотичну та відповідальну.
А труп ворога пропливе річкою лише тоді, коли ми його уб’ємо в собі і поза собою.
Галина ПАГУТЯК, українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури
